ПРО НЕЗАБУТНЬОГО ВЧИТЕЛЯ

Цього року минуло 100 років від народження людини енциклопедичних знань, науковця, що працював у галузі філології, елліністики, історії, археології, епіграфіки, палеографії Андрія Олександровича БІЛЕЦЬКОГО. У Київському національному університеті ім.Тараса Шевченка відбулася міжнародна конференція, присвячена цій даті.
Друкуємо спогади одного з учнів професора А. Білецького.

Олександр ПОНОМАРІВ,
доктор філологічних наук, професор,
заступник голови ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка

Коли я згадую свою студентську юність, університетських друзів, викладачів, переді мною постає Київ 50—60-х років минулого століття.
Чистий, зелений, спокійний. Це про той Київ американський художник Рокуелл Кент сказав, що він уперше бачить такий великий парк, посеред якого розташоване таке велике місто. Поміж університетських викладачів було багато яскравих особистостей, але найдорожчими для мене стали Андрій Білецький та його дружина Тетяна Чернишова, які дуже багато зробили для формування мене як філолога та як людини.
Восени 1958 року, коли я був студентом третього курсу філологічного факультету Шевченкового університету, в нас, крім англійської, французької та німецької мов, започаткували вивчення новогрецької й румунської. Тетяна Чернишова на зборах курсу так захоплено розповіла про Грецію та про грецьку мову, що вивчати її зголосилося трохи не півкурсу. Був досить суворий відбір, бо група мала складатися лише з восьми осіб. Мені пощастило: я опинився в “грецькій” групі. Відтоді моє студентське життя стало тісно пов’язане з родиною Білецьких-Чернишових.
Спочатку ми спілкувалися тільки під час лекційних і практичних занять. Андрій Олександрович викладав давньогрецьку літературу й історію Греції, Тетяна Миколаївна — новогрецьку мову й літературу. Тетяна була на якихось років десять старша від нас; ми її поважали, намагалися виконувати її досить суворі вимоги щодо вивчення новогрецької мови, цінували наполегливість, з якою вона примушувала нас опановувати тонкощі грецького наголошування, вимови й особливо правопису (досить складного). Але не боялися. З Андрієм Олександровичем було складніше. Він був визнаним світилом у різних галузях мовознавства (і не тільки мовознавства), завідувачем катедри загального мовознавства та класичної філології. І набагато старшим від нас. Крім названих дисциплін, що їх професор читав для “греків”, він для цілого курсу викладав загальне мовознавство.
Треба сказати, що серед студентів-філологів є майбутні літературознавці й письменники (таких переважна більшість) і майбутні мовознавці (їх меншість). Глибокі й змістовні лекції професора Білецького були досить складні щодо способу викладу, тому їх сприймали здебільшого тільки “мовознавці”. “Літературознавці” ставилися до тих лекцій якоюсь мірою упереджено.
Усе це спершу спричинило певну настороженість до професора, коли він прийшов навчати нас давньогрецької літератури й історії Греції (хоч у нашій грецькій групі майже всі були “мовознавці”). Що ближче ми знайомилися з Андрієм Олександровичем, то більше почали сприймати його не лише як ерудита, поліглота, а й як людину. Крім занять в університеті, Тетяна Миколаївна намагалася створити нам атмосферу грецькости, запрошуючи додому. Там ми розмовляли грецькою мовою, вели бесіди про грецьку літературу, про переклади грецьких текстів українською мовою. Андрій Олександрович працював у своєму кабінеті, але згодом приєднувався до нас. Спочатку ми якось бентежилися від його присутности. Але професор дедалі більше підкоряв нас своєю обізнаністю в усіх галузях життя і водночас демократичністю, дотепністю, здатністю видавати й сприймати гумор, умінням невимушено, ненав’язливо й просто пояснити складні питання філології (і не тільки).
Тоді у святкові дні викладачі мусили ходити по гуртожитках, перевіряти, що роблять студенти у вільний від лекцій та практичних занять час. Одні виконували ці функції так незграбно, що студенти намагалися уникнути зустрічі з ними; инші (до яких належав і Андрій Олександрович) поводилися делікатно, з ними приємно було поспілкуватися. Якось мої однокурсники пішли відзначати свято жовтневого перевороту по різних компаніях. Я того дня мав мінорний настрій, нікуди не пішов, сидів сам у гуртожитській кімнаті й гортав збірку текстів візантійської доби. Натрапив на епос про життя чотириногих тварин і здумав його перекласти.
Перекладалося важко, бо текст був середньогрецькою мовою. А ми тільки-но почали вивчати новогрецьку. Раптом хтось постукав у двері. Я відчинив, і до кімнати ввійшов Андрій Олександрович. Привітався, поцікавився, чому я сам, що читаю. Я сказав, що ось намагаюся осягнути текст із позиченої з його бібліотеки книжки, хочу його перекласти. Професорові це дуже сподобалося, він приділив мені досить багато часу, дав кілька цінних порад і в такий спосіб спрямував на перекладацьку стежку. Згодом “Візантійський тваринний епос” вийшов у “Всесвіті” з передмовою Андрія Олександровича, а відтак і окремим виданням у “Веселці”.
Улітку 1959 року ми, студенти грецької групи, на чолі з Андрієм Білецьким і Тетяною Чернишовою поїхали в діялектологічну експедицію до греків-румеїв Надазов’я вивчати їхні говірки та фольклор. Андрій Олександрович не просто здійснював загальне керівництво експедицією, а й брав активну участь і в записуванні текстів, і в тлумаченні та поясненні їх. Він був веселий і компанійський, безпосередній під час відпочинку. Розумів жарти і сам умів жартувати.
Відомо, що в колишньому Радянському Союзі було багато різних проблем, зокрема й з продуктами харчування: все потрібно було “діставати”. Ми записували народну творчість румеїв у двох підмаріупольських селах — Сартані та Чермалику (в той час їх називали по-радянському знебарвлено — Приморське й Заможне; тепер, слава Богу, повернуто історичні грецькі назви).
Якось Андрій Олександрович зібрався їхати до Маріуполя (тоді ще Жданова) в експедиційних справах. Я і ще один учасник експедиції, мій колега Вадим, запропонували поїхати разом із професором і “дістати” цукру, який у нас закінчувався. Тетяна Миколаївна не дуже хотіла нас відпускати, бо ми перед тим проштрафилися: мали сутичку з місцевими хлопцями через місцевих дівчат. Андрій Олександрович почав її вмовляти; нарешті вона сказала: “Їдьте, та не здумайте встряти ще кудись”.
Дорогою ми спілкувалися на різні теми. Я тоді привчав Вадима до української мови, яка перед тим була в нього в пасивному запасі. Після мого чергового нагадування він сказав: “Усе, тепер розмовлятиму тільки на українській мові!” Почувши це, Андрій Оленсандрович завважив: “Якщо на українській мові, то це вже не українська мова, розмовляти треба українською мовою”.
І ось ми в Жданові. Професор пішов у своїх справах, а ми стали в чергу за цукром. Стояти довелося довго. Вадим мав фотоапарат, і ми вирішили сфотографувати один одного на тлі довжелезної черги. Помітивши це, жінки в черзі про щось пошепотілися, одна з них кудись подалася, а инші заходилися голосно, так, щоб ми почули, вигукувати: “А в нас є й цукор, і масло, і все, що потрібно!” “І черг у нас немає, це люди просто так зібралися й стоять!” Поки ми слухали ці патріотичні балачки, пані, яка кудись була зникла, привела міліціянта. Він підійшов до нас, віддав честь, запитав, чий апарат, і сказав власникові: “Прайдьомтє!” Вони з Вадимом пішли. Я стою й далі в черзі, коли бачу — йде Андрій Олександрович. Питає, де Вадим? Я відповідаю: “Його забрали до міліції”. Думаю, професор зараз скаже: “Ви не можете не вклепатися в щось! Що ви накоїли?” Натомість від професора почув: “Ну що ж, підемо виручати”.
Виявилося, що дами в черзі прийняли нас за американських шпигунів, які хочуть звести наклеп на щасливу радянську країну, де нібито всі харчі треба діставати в черзі. Зрештою міліціянт нас відпустив, порадивши обачніше вибирати об’єкти для фотографування, бо Жданов, мовляв, відкритий порт. Згодом ми записали на плівку дотепний репортаж “Про пильність маріупольської жіноти, або Про те, як ми добували цукор”. Андрій Олександрович брав діяльну участь у створенні й озвучуванні цього репортажу.
Наслідком моїх експедиційних досліджень була стаття “Відмінювання іменників у сартансько-чермалицькій говірці румейського діялекту новогрецької мови”. Готуючи її до друку, я сказав Андрієві Олександровичу, що назву її саме так, хоч села йменувалися Приморське й Заможне. Професор погодився: “Правильно. Не назвеш же ти ту говірку приморсько-заможною!”
Вивчаючи новогрецьку мову, я помітив у ній багато спільного з українською в галузі лексичної семантики, синтакси й фразеології, і вирішив обрати ці явища за матеріял для своєї дипломної роботи. Консультувався зі своїми викладачами-елліністами. Андрій Олександрович багато допоміг мені у визначенні структури й змісту праці, що згодом була опублікована під назвою “Про лексичні й фразеологічні паралелізми в новогрецькій та українській мовах”.
Ще в студентські роки ми готували підрядкові переклади творів Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка для того, аби грецькі поети у власних художніх версіях познайомили з ними читачів своєї батьківщини. Андрій Олександрович не лише очолював цю працю, а й сам перекладав. Як зараз бачу написаний його зразковим каліграфічним почерком підрядковий переклад драматичної сцени Лесі Українки “Іфігенія в Тавриді”.
Дім А. Білецького й Т. Чернишової відвідувала справжня українська еліта. Досить згадати такі імена, як Григорій Кочур, Микола Лукаш, Борис Тен, Іван Дзюба, Іван Світличний, Юрій Щербак, Юрій Шанін… Обговорювали новинки української й світової літератури, переклади, публіцистичні виступи на різні теми. З усіма разом і з кожним окремо Андрій Олександрович міг знайти тему для розмови та для роздумів. Закінчивши університет, ми й далі не забували стежки до цього гостинного дому, де завжди знаходили розуміння, підтримку, пораду й відповіді на багато запитань.
Завдяки Андрієві Олександровичу й Тетяні Миколаївні я познайомився з Миколою Лукашем та Григорієм Кочуром. Перший став для мене взірцем у перекладацькій праці, а другий — зразком і вчителем. Пишучи теоретичні праці з філології (в широкому розумінні слова), Андрій Білецький і сам був перекладачем. Перші його переклади з творів давньогрецьких авторів, зокрема уривки з “Одисеї” опубліковано в хрестоматії античної літератури, що вийшла 1938 року й була перевидана року 1968-го. Уклав хрестоматію батько професора, академік Олександр Білецький. У 1986 році побачила світ Геродотова “Історія в дев’ятьох книгах” в українському перекладі та з неперевершеними коментарями Андрія Олександровича.
Професор Білецький був редактором та автором передмов до багатьох перекладів творів давньо- й новогрецького письменства. З його вступною статтею та примітками 1978 року вийшла Гомерова “Іліяда” в перекладі Бориса Тена. У цій статті А. Білецький серед иншого пише: “Коли ж оселився Гомер в Україні? На території сучасної України Гомерову “Іліяду” переказували напам’ять уже в першому сторіччі н. е. Жорстокий деспот на троні великої держави античного світу римський імператор Домітіян (81—96 рр. н. е.) нещадно переслідував християн, юдеїв та філософів. Його немилість поширилась і на блискучого стиліста свого часу Діона Коккея, який за своє красномовство одержав від сучасників почесне прізвисько Хрисостомос, що можна перекласти нашою мовою як Злотоуст. Його було вигнано з Риму на далекий північний схід імперії, і серед инших країв йому довелося побувати на північному узбережжі Чорного моря і зокрема в місті Ольвії… Хрисостомос був вражений зокрема тим, що ольвіополіти високо шанували Гомера як творця “Іліяди” і непомильно цитували з пам’яті його твір”.
Цей примірник “Іліяди” (як і чимало инших видань, до яких був причетний Андрій Олександрович) я маю з його дарчим написом.
Коли на замовлення видавництва “Дніпро” я переклав роман відомого грецького письменника Стратиса Міривіліса “Життя в могилі”, то він 1991 року вийшов з передмовою А. Білецького. Переднє слово професора прикрашає й “Словник античної мітології” (укладачі Іван Козовик та Олександр Пономарів), який витримав три видання — 1985, 1989, 2006.
Людина широких наукових обріїв, знавець багатьох мов, автор глибоких наукових праць та енциклопедійних статей, відомий у себе на батьківщині й далеко за її межами Андрій Олександрович Білецький не був належно оцінений і гідно пошанований владою Радянської України, хоч і працював у найпрестижнішому її університеті майже сорок років. Він виховав кілька поколінь студентів, що працюють тепер на ниві української культури й духовности. Для нас він був, є й залишиться назавжди Учителем з великої літери.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment