Нелегко нині жити українцям в Україні, особливо тим, хто захищає елементарні права людини, записані в Конституції: на мову, на вільні зібрання, мітинги тощо. Для громадських правозахисників стає нормою постійне перебування в судових процесах. Ось як описує просвітянка Марія Олійник з Донецька один день свого життя: “Із самого ранку третє судове засідання з апеляційного оскарження розправи за святкування 20-ї річниці Незалежності України; потім — розгляд справи в Донецькому окружному адміністративному суді з оскарження закриття Макіївських українськомовних шкіл, затим — Ворошиловський районний у м. Донецьку суд: черговий розгляд справи з оскарження закриття українськомовної школи № 111 м. Донецька”. І так мало не щодня!
До речі, щойно завершилося п’яте(!) засідання апеляційного суду, де пані Марія оскаржила притягнення її до адмінвідповідальності (штрафу в сумі 340 гривень) за організацію святкової ходи, молебню, мітингу та святкового концерту з нагоди 20-ї річниці Незалежності, чим порушила встановлену судом за зверненням Донецької міської ради заборону проведення цих заходів. Апеляційний суд ухвалив: апеляцію задовольнити частково. Постанову суду першої інстанції скасувати. Від адмінвідповідальності звільнити. Зробити усне зауваження, оскільки не доведено, що відповідач організовувала мітинг, а доведено лише її участь у ньому. Але справедливість навіть такого “м’якого” рішення викликає багато запитань.
Утім, детальніше ситуацію з донецькими судами описує журналіст Павло Амітов, який розслідував справу про … святкування 20-ї річниці Незалежності.
Павло АМІТОВ,
м. Донецьк
кореспондент “Політикантропа”
Під час останньої президентської виборчої кампанії на будівлі штабу кандидата в президенти від донбаського регіону гордо сяяло гасло: “Донбас об’єднує Україну”. Мені неодноразово доводилося бути безпосереднім свідком того, як мій рідний Донбас виконував цю благородну місію. Досить згадати знаменні події, які надовго врізалися в пам’ять. Наприкінці жовтня 2003 року в Донецьку було зірвано заздалегідь заплановану конференцію блоку партій, які підтримали кандидатуру Віктора Ющенка. 28 листопада 2004-го в місті не дали прихильникам Ющенка провести мітинг на підтримку свого кандидата. В обох випадках представники місцевої влади відхрещувалися від своєї участі у зриві конференції і розгоні учасників запланованого мітингу. Як тут не відхрещуватися, коли подібні дії були не лише антиконституційними, але, враховуючи, які засоби застосовували місцеві “патріоти” для розправи з інакомислячими, прямо підпадали під вельми серйозні статті Кримінального Кодексу України. Згодом влада Донецька охоче посилалася на “законне обурення народних мас, які вийшли з-під контролю”.
Звичайно, всі виправдання влади, до яких їй доводилося вдаватися після перемоги Ющенка, були від початку до кінця брехливими. Без активної організуючої й контролюючої участі влади жодне таке антиконституційне дійство не могло відбутися. В принципі. Незважаючи на всю тодішню розгнуздану пропаганду регіональних ЗМІ, що вели справжнісіньку інформаційно-пропагандистську війну проти “чужого кандидата”, тисячі людей не змогли б водночас покинути роботу і в організованому порядку з’явитися на заздалегідь вказаному місці для розправи з інакодумцями. Але навіть якщо повірити владним структурам, що вони тут ні до чого, то що, власне, зміниться? Тож доведеться зробити гнітючий висновок: донеччани категорично відмовляють мешканцям інших областей і навіть своїм землякам у праві мати і висловлювати думку, відмінну від їхньої власної. А таке право гарантує всім мешканцям країни чинна Конституція. Обирайте, що, на ваш погляд, краще: антиконституційна політика влади чи цілковита люмпенізація мас?
Але, можливо, ваш кореспондент не має рації? Немає рації у тому сенсі, що з часу Помаранчевої революції, коли вкрай загострилося протистояння двох Україн, чимало води спливло, а як свідчить народна мудрість, — все тече, все змінюється. Можливо, у донецької влади цілком змінився характер, а у донбаських “народних мас” менталітет поміняв місцями мінус і плюс. Згадаймо класика: “Бувають на землі такі перетворення”. Справді, нещодавно просто на наших очах відомий московський опозиційний журналіст, помінявши Москву на Київ, миттєво змінив своє політичне й моральне забарвлення. Тепер він веде політичне шоу на популярному телеканалі як істинний виразник інтересів нинішньої української влади. Що ж, “забудемо минуле, встановим спільний лад”, — як висловився інший класик. І взагалі, хто старе пом’яне… Тим паче зараз донецький клан займає державний трон, осідлавши всі гілки влади. Президент — дон, уряд — дон на доні сидить і доном поганяє, Верховна Рада — цілковито підпорядкована донам, суд… А що суд? Процес над Тимошенко показав повну незалежність судової влади від виконавчої. Якщо, звичайно, вірити чинному президенту. А він заявляв про це цілком офіційно і неодноразово. Так що, втамувавши спрагу влади, донам саме час, поставивши хрест на своїх біографіях і бойовому фронтовому досвіді періоду первісного накопичення капіталу, виказати державний склад розуму, турботу про національні інтереси, виявити солідність, респектабельність, врівноваженість, поблажливість, великодушність, ну і далі за списком.
Спробуймо неупереджено придивитися до сьогоднішнього дня. Отже, хроніка нещодавніх подій. 24 серпня 2011 року. Державне свято. Та ще й яке — День незалежності України! Ще й кругла дата — 20 років. Зранку на центральній площі міста, що носить, як і належить Донецьку, ім’я видатного борця за незалежність України товариша Леніна, почали збиратися люди, для яких незалежність країни не є простою формальністю. Серед них були представники обласних організацій Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, Спілки ветеранів Афганістану, Союзу шахтарів-інвалідів, партії “Громадянська позиція”, партії Народний рух України… Учасники святкування збиралися пройти колоною до пам’ятника Шевченку, провести мітинг, молебень, подивитися святковий концерт… Організатори цієї акції діяли згідно з чинним законодавством. Належні заявки було подано до відповідної інстанції міськвиконкому. Однак перед самим початком ходи на площу прибув старший державний виконавець відділу державної виконавчої служби Ворошиловського районного управління юстиції м. Донецька Полюхович і повідомив організаторам акції, що Донецький окружний адміністративний суд своєю постановою заборонив проводити 24 серпня заходи, присвячені Дню незалежності України. Як вам таке?
У чому ж причина такого неймовірно скандального, я б навіть сказав фантасмагоричного рішення? Річ у тім, що місцеві керівники, як завжди завчасно, тобто в будній день, а не в день самого свята, провели необхідний для дотримання пристойності офіційний захід. Для звіту, так би мовити, для галочки, для того, щоб уникнути закидів у недостатньому українському патріотизмі. Але діяла влада звичними для себе, перевіреними, суто радянськими методами. Хто не з нами, той проти нас! Не захотіли відзначити свято з владою, офіційно, по-казенному, за наказом, за інструкцією, — то ми, влада, самостійно відзначати День незалежності у день, встановлений Верховною Радою України, нікому не дозволимо. Крапка. Це рішення має й іншу логіку. Серед тих, хто подав заявку на проведення святкових акцій, були організації, що належать до опозиції. То влада вирішила вкотре показати місцевому інакомислячому контингенту, хто в донецькому домі господар.
Тепер перейдемо до формального, але надзвичайно принципового боку цієї події. Річ у тім, що влада (у цьому випадку — міськвиконком) не має жодних законних підстав для заборони подібних заходів. Отримавши письмове повідомлення про заплановані акції, місцева влада повинна забезпечити їхнє нормальне проведення. У неї є лише один спосіб надати своїй відмові законного вигляду. Це — звернення до суду, чим Донецький міськвиконком і скористався. Хочу звернути увагу читачів, наскільки заборона святкування Дня незалежності була для донецької влади важливою й принциповою. Повідомлення про проведення святкових заходів деякі обласні організації подали вранці 23 серпня. А вже до ранку наступного, загальнодержавного вихідного дня, з’явилося судове рішення.
Як оперативно! Може, цю оперативність слід заохотити і клопотатися про занесення її в книгу рекордів Гіннеса. Справді, адже чиновникам міськвиконкому довелося знайти час на те, щоб вникнути в суть заявок, оцінити, хто їх підписав, знайти хоч якесь обґрунтування свого звернення до суду. Потім слід було написати позовну заяву, відредагувати її, роздрукувати та розмножити, зібрати необхідні підписи й печатки, нарешті, переправити до суду. У Донецького окружного адміністративного суду безліч різноманітних справ. Отже, комусь із суддів вищий юридичний начальник наказав усі справи, які розглядаються й чекають своєї черги, відкласти й терміново взятися до надважливої на той момент справи: знайти законні підстави для заборони святкування Дня незалежності України в престольному донбаському місті Донецьку. І ось до ранку наступного дня Донецький окружний адміністративний суд (суддя Тарасенко) прийняв своє історичне рішення, яке своєчасно озвучив судовий виконавець Полюхович. Цікавий факт: усі документи судочинства виявилися підписані й завірені печатками у вихідний день — у день свята. Слід без будь-якої іронії відзначити надзвичайну сумлінність, неймовірну працездатність і навіть, не побоюся цього слова, мужність членів окружного адміністративного суду і особисто судді Тарасенка.
Засідання суду почалося о 17 годині 30 хвилин 23-го (робочий час у той передсвятковий день завершився о 17 годині), а закінчилося лише о 5 годині 25 хвилин 24 серпня. Цілий вечір і всю передсвяткову ніч засідав високий суд — без перерви на належний громадянам за законом сон. Деякі критично налаштовані читачі “Політикантропа” можуть і не повірити автору цього матеріалу. Мовляв, а як же усім відома міцна й нерозривна зв’язка виконавчої та судової влади? Адже рішення такої очевидної для донбаської влади справи може бути прийнято буквально за п’ять хвилин. Навіщо ж виявляти дива героїзму і засідати всю ніч? Воно-то так, шановні читачі. Але заковика в тому, що сучасні пострадянські суди, хоч Басманний у Москві, хоч Печерський у Києві, хоч будь-який у Донецьку, тлумачачи як їм заманеться положення Конституції, всіляких законів і рішень Конституційного і Верховного судів, намагаються (треба віддати їм належне) максимально дотриматися формального боку судочинства. Тому, хочеш — не хочеш, суду довелося запросити на засідання відповідачів — тобто представників організацій, що подали заявки на проведення святкових заходів. І, навіть важко уявити подібне нахабство, ці підступні відповідачі відчайдушно чинили опір тиску позивачів і Адміністративного суду. Вони посилалися на положення Конституції України, на закони тощо, зовсім не беручи до уваги, що в процесі судового засідання остаточне трактування будь-якого закону залишається за високим судом. Особливо запеклий опір чинили представники товариства “Просвіта” пані Олійник та пані Ратнікова — відомі в Донецьку громадські діячки, які постійно опонують місцевій владі. Незабаром судове засідання набуло абсолютно карикатурного характеру. Не в змозі логічно впоратися з юридично підкованими опонентами, суддя Тарасенко вирішив зменшити сили противника і видалити одного відповідача із залу засідання. Щоб це здійснити, незважаючи на глибоку ніч, суддя викликав загін “Беркута”. На щастя, двом жінкам вдалося уникнути зіткнення з омонівцями і благополучно вислизнути із залу суду.
Можливо, хтось і не повірить викладеним тут фактам. Занадто багато що здається неймовірним. Насправді все, що відбувалося, було набагато зліше й карикатурніше. Але для Донецька подібна практика не надзвичайна. Отже, завершальна стадія судового засідання пройшла без участі найактивніших відповідачів. А тепер повернімося до суті питання.
Який же привід послужив донецьким чиновникам, щоб заборонити патріотам України належним чином відсвяткувати День незалежності? На чому, врешті, ґрунтувалося рішення Донецького окружного адміністративного суду, який так оперативно пішов назустріч побажанням виконавчої влади? Виявляється, обґрунтування звернення міськвиконкому до суду і термінове заборонне рішення суду ґрунтувалося на одному-єдиному документі — відгуку на заявки-повідомлення про підготовку святкових заходів, зробленому тимчасово виконувачем обов’язків начальника Донецького міського управління міліції Юрієм Сєднєвим. На думку пана Сєднєва, громадським організаціям слід відмовити у проведенні святкових заходів із таких причин: по-перше, деякі заявки подані до міськвиконкому лише за одну добу до проведення акції, і, отже, міліція не встигне відповідним чином підготуватися й забезпечити належний порядок; по-друге, хід колони по проїжджій частині центральної вулиці міста може перешкодити руху транспорту; по-третє (цитую першоджерело майже дослівно), “проведення одночасно в одному місці заходів різного ідеологічного спрямування може призвести до масових заворушень і порушення громадського порядку на території м. Донецька в цілому”.
Ось так! І вся любов! Інших принципових перешкод для проведення святкових заходів міліцейський начальник не знайшов. Розберімося по суті і не будемо відразу робити висновок, що напрошується: пан Сєднєв діяв за наказом зверху, і старші за номенклатурою табеля про ранги товариші йому вчасно підказали, чого від нього чекають. Перша причина, що обґрунтовує заборону, взагалі лежить поза межами правового поля, оскільки чинне законодавство не нормує терміни подачі заявки-повідомлення. Головне, щоб влада заздалегідь знала про акції, які готуються. Припустити, що пан Сєднєв у чомусь має рацію — нехай не формально, а по суті, — теж не виходить. Тому що якщо б у такому заході не брали участь опозиційні організації, а організатором виступав міськвиконком, міліція для забезпечення порядку не потребувала б навіть доби. Цьому є безліч прикладів. Крім того, від позиції пана Сєднєва з цього питання не залишається каменя на камені, оскільки партія “Народний Рух України” подала заявку на проведення заходів на честь Дня незалежності за два тижні (!) до свята. Але й заходи, заплановані НРУ, теж потрапили під загальну заборону.
Друга причина — хода колони може перешкодити руху транспорту — також не витримує критики. Окрім того, що за розпорядженням влади будь-яка траса Донецька перекривається дуже оперативно, хода скромної компактної колони (опозиціонерів у нашому регіоні не так уже й багато) проїжджою частиною вулиці Артема від площі Леніна до пам’ятника Шевченку зайняла б максимум 15—20 хвилин. Зрозуміло, що особливих перешкод для транспорту така акція створити не могла. Тим більше, нагадаю, 24 серпня — вихідний день. (Між іншим, охочих узяти участь у святкових заходах зібралося менше чотирьохсот осіб). І у вирішенні цього питання обидві гілки влади дуже прокололися. Річ у тім, що партія “Громадянська позиція” подала заявку-повідомлення не на ходу, не на мітинг, а лише на встановлення інформаційного намету на майданчику перед пам’ятником Шевченку, який взагалі закритий для будь-якого виду транспорту! Але й “Громадянська позиція” отримала одкоша.
Нарешті, найцікавіша причина, яку наводить головний донецький міліціонер для обґрунтування причини звернення міськвиконкому до суду і подальшого рішення суду. Про можливість масових заворушень, коли в одному місці водночас проводять заходи організації “різного ідеологічного спрямування”. Таке навіть не ствердження, а лише припущення стало цілком “переконливим” доказом на користь заборони святкового заходу і для міськвиконкому, й для суду. Чудово! У цій позиції влади найбільше розчулює брак доказової бази, хоч би якихось “доказів”, прикладів минулих прецедентів. Позиція донецького міськвиконкому не викликає подиву. Те саме можна сказати і про позицію пана Сєднєва. Цілком зрозуміло, яке розпорядження він отримав від міської влади. Але суд? Треба ж було дотриматись хоч якоїсь пристойності. Як-не-як, становище зобов’язує. Може, когось і зобов’язує, але тільки не донецький суд. Відповідачі просили суд надати їм статути партій та інших громадських організацій, які підтвердили б наявність цих самих ідеологічних розбіжностей, через які представникам цих організацій небезпечно збиратися в один час в одному місці. (Окрім того, більшість організацій, які подали заявку — не політичні, тому говорити про існування у них будь-якої ідеології взагалі не доводиться). Суд відповідачам у їхньому клопотанні відмовив. Відповідачі просили навести їм для прикладу хоч один-єдиний прецедент порушення громадського порядку організаціями-заявниками. Суд залишив без відповіді їхнє прохання. Відповідачі просили викликати на засідання суду головного міліціонера пана Сєднєва, щоб той роз’яснив суть своєї суперечливої позиції, а заодно пред’явив свої повноваження в справі визначення “різних ідеологічних напрямів”. Суд відповідачам відмовив.
Як же далі розгорталися події? Повернімося на площу Леніна в День незалежності. Отримавши від пана Полюховича документ, що забороняє проведення будь-яких святкових заходів, ініціатори акції вирішили піти на компроміс. За законом, рішення суду може бути оскаржено протягом десяти днів. Якщо сторона, що програла в судовому процесі, протягом цих десяти днів не подає апеляцію, рішення суду набирає законної сили. Отже, можна спробувати провести заплановані заходи, але при цьому не лізти на рожен і, так би мовити, не дражнити гусей. Тому вони вирішили, що мітинг, молебень та святковий концерт повинні відбутися, а ось без ходи по проїжджій частині вулиці Артема можна обійтися. Учасники акції цілком благопристойно пройшли тротуаром до пам’ятника Шевченку (лише два невеликі квартали), провели мітинг, молебень, концерт і спокійно розійшлися.
Заради об’єктивності слід сказати: влада в усе, що відбувалося, не втручалася, та й приводу не було. Адже що відбувалося? Люди йшли тротуаром? Багато людей? Але де тут кримінал? На проїжджу частину ніхто не виходив. Поговорили “про щось своє” біля пам’ятника Шевченку, помолились, поклали до постаменту квіти? Теж не кримінал. Дивилися концерт? І тут жодного порушення немає. У Донецьку в святкові дні такі події не рідкість. Але, змушена змиритися з ходом подій 24-го серпня, щоб не викликати скандалу на весь світ, влада не забула свавілля опозиції і вирішила неслухняних покарати. Суддя Ворошиловського районного суду м. Донецька Бухтіярова оштрафувала пані Олійник, яку влада на свій розсуд призначила відповідальною за все, що сталося. За що ж, власне, оштрафували? Як за що? За те, що активістка “Просвіти” проігнорувала рішення Донецького окружного адміністративного суду від 24 серпня про заборону святкових заходів.
Вражені таким безглуздим табу на проведення державного свята, представники “Просвіти” і партії “Громадянська позиція” подали позов до Донецького апеляційного адміністративного суду зі скаргою на міськвиконком і Донецький окружний адміністративний суд. З 27 до 31 жовтня такий суд відбувся. Відповідачами на суді виступали представники Донецького міськвиконкому, який став ініціатором дивного рішення. Описувати сам судовий процес немає сенсу, оскільки його рішення неупереджені люди прогнозували заздалегідь. Він був майже копією попереднього суду і назва “апеляційний” нічого не змінила. Заради справедливості слід зауважити, що цього разу “Беркут” ніхто не викликав, та й без нічних засідань обійшлося. Звичайно, ентузіасти незалежної України програли й цього разу. Зауважу тільки, що засідання було схоже на поганий театральний фарс. Усі клопотання позивачів колегія суддів (головуючий суддя Карпушова) миттєво відкидала. Після надходження кожного чергового клопотання позивачів головуючий відповідно до регламенту звертався до представників відповідача з одним і тим же питанням: чи згодні вони з клопотанням. Представники відповідача — дві міськвиконкомівські дамочки миттєво і майже в автоматичному режимі однозначно відповідали: ні. Після цього три суддівські голови, на кілька секунд схилившись одна до одної, імітуючи обряд обговорення, повторювали слідом за молодими чиновницями: ні! І все це відбувалося за одним сценарієм, без будь-яких варіантів.
Варто пригадати важливу обставину: за весь час перебування при владі так званих помаранчевих жодна з донецьких судових інстанцій жодного разу не заборонила будь-кому проводити акції на честь Дня незалежності. Про що це свідчить? На мій погляд, про високу принциповість донецьких суддів. У каденцію помаранчевого президента вони не заперечували проти святкування Дня незалежності навіть у неювілейні роки. Це свідчить про те, що донецький суд — найгуманніший суд у світі. Правда, варто відзначити й наступне: у 2005—2010 роках ні міськвиконком, ні міліцейські начальники Донбасу не зверталися до судів з вимогою заборонити святкові заходи. Але це вже проблеми місцевих міськвиконкомів та місцевих міліцейських начальників. Тож немає сенсу слідом за відомим персонажем даремно запитувати: “А судді хто?” У Донбасі так: кому довіряють можновладці, ті й судді.
Повернімося до принижених та ображених. Треба віддати належне учасникам свята: вони не визнали своєї поразки і не склали руки. Пішли звернення до різних судових інстанцій із вимогою визнати незаконними й протиправними рішення суду про заборону святкування Дня незалежності, а також дії державного виконавця Полюховича, головного донецького міліціонера Сєднєва, вимога скасувати рішення про штраф, накладений на пані Олійник. Отже, боротьба триває.
Тепер повернуся до того, з чого почав. Після викладених фактів стає абсолютно очевидно, за допомогою яких методів і як Донбас об’єднує Україну. Враховуючи, крім усього іншого, кадрову політику сьогоднішніх володарів, у цьому контексті напрошується зовсім інше формулювання: Донбас окупує Україну. В описаній скандальній і майже неймовірній поведінці донецької влади, як у краплі води, відбився істинний менталітет господарів Донбасу, виявилося не офіційне, а справжнє їхнє ставлення до державності України, до її патріотів, до її майбутнього. Господарі Донбасу, а тепер і всієї України нерідко люблять пококетувати своїм прагненням до Європи. Мені чомусь подумалося: а раптом справа дійде до Європейського суду? Уявляю, як там поставляться до подібного позову. Швидше за все, довго не зможуть повірити в те, що відбувається, і вирішать, що над високим судом просто пожартували. Хоча які вже тут жарти!? Тут трагічний парадокс. Україною керують гвардійці сумнопам’ятного північно-донецького сепаратистського з’їзду, їхні соратники й послідовники. Саме вони нині розпоряджаються долею українських патріотів.
Відволічемося, шановні читачі, на хвилину від усіх описаних вище судових баталій, від посилань на Конституцію і всілякі закони й поглянемо на події, які відбулися в Донецьку, з точки зору звичайної людської моралі. Адже заборона громадянам України святкувати День незалежності своєї держави справді належить до розряду фантасмагорій. Де, в якій країні може відбутися щось подібне? Мені дуже хочеться дізнатися, чи існує взагалі такий прецедент? У цьому випадку Салтиков-Щедрін відпочиває. Отже, хоче автор того чи ні, напрошується цілком конкретний висновок: у ватажків донецького клану з часу відомого протистояння 2004 року ні психологія, ні характер, ні звички принципово не змінилися. Те саме можна сказати й про численну армію донбаських чиновників — зокрема й судових.
P. S. Як виявилося, в нашому регіоні самостійну суддівську гілку влади виявити дуже важко. Навіть під мікроскопом. Який там поділ влади!? Як бачимо, судова влада є продовженням влади виконавчої. І фактично не тільки не приховує цього, а й пишається своєю “високою належністю”. Так що залишається завершити цей матеріал банальною фразою: “Спасибі жителям Донбасу за суд такого екстра-класу!” А у зв’язку з тим, що суди практично діють як повноважні представники виконавчої влади, цілком доречне узагальнення: “Спасибі жителям Донбасу за владу…” І далі за текстом.
