НА ЗОЛОТОМУ БЕРЕЗІ ПЕЧАЛІ…

Ольга СТАДНІЧЕНКО,
кандидат філологічних наук,
завідувач кафедри українознавства Запорізького національного університету

…Уже давно на філологічному факультеті Запорізького національного університету не збиралося разом стільки поетів, акторів, композиторів, співаків, журналістів… Хоча привід був сумний — вечір пам’яті поета Анатолія Захаровича Рекубрацького, який 7 жовтня 2011 року тихо відійшов за обрій на спочин на 66-му році життя.
А прийшли “люди моєї пам’яті”, ті, хто приходив до нього на день народження — 21 листопада — майже завжди: син Анатолій та донька Наталка, друзі, побратими, колеги по перу, шанувальники його таланту, викладачі та студенти філологічного факультету, ровесники, люди навіть старші і молодь. Щоб пом’янути, щоб поділитися ще свіжими спогадами, які не встигли вичахнути, щоб сказати, можливо, те, що не сказали за життя. А в університеті зібралися тому, що А. Рекубрацький, як і його дружина й діти, є випускником українського відділення філфаку. Поет з особливим пієтетом ставився до своєї alma mater, викладачів і самого фаху вчителя, вважаючи, що “учитель — то наше звання найвище, чи ви — професор, чи ви — поет”, любив наш університет і завжди приходив сюди на творчі зустрічі зі студентами, ніби знову на іспит.
Люди моєї пам’яті.
Хто я — без вас — на світі,
Ким ти єси, людино,
Без тих,
хто знає тебе?!.
Люди моєї пам’яті.
Всі ми потроху минаємо.
Всім буде трішки пам’яті.
Може, й непам’ять комусь.
Радість єдина наша —
Щось таки ми залишаємо.
Я не боюсь залишати.
Я не залишить боюсь.
Анатолій Рекубрацький залишив свої поезії нам, щоб почуття мандрували від однієї душі до іншої, торкаючи раптовим переживанням вічності. Навіть більше, бо крім текстів, він залишив свою історію, свій ліричний образно-осмислений сценарій життя.
Степовик від народження, українець не за призначенням, а за духом, тихий мудрець із народу із влучним прізвиськом Ворожбит жив скромно і ненав’язливо, без претензій на супергеніальність і зверхність, був щасливим від того, що любить усе прекрасне і земне, і говорить людям правду. Життєва, творча доля Анатолія Рекубрацького сьогодні заслуговує на возвеличення і людську пам’ять.
Перше слово про незабутнього поета, його дитинство, перші кроки в літературі, про цікаві, не відомі багатьом штрихи до його портрета виголосив патріарх запорізької літератури, засновник і упродовж 30-ти років незмінний (до 1998 р.) голова Запорізької обласної організації НСПУ, “літературний батько” поета — Петро Ребро. Саме він зробив цей захід не трагічно-печальним, а по-народному мудрим, заглиблено філософським і дотепно-земним. Він сказав, що “Анатолій був шляхетним, не просто інтелігентним, а саме шляхетним, не здатним на брудні інтриги, він не знав, що таке чорна заздрість, він був талановитим, а до того ж ще й дуже світлим. …Для мене він не помер… Коли звучать його поезії, пісні, гуморески, я переконуюсь, що Толя живий, він серед нас і вчить, як треба жити на цьому світі”.
Побратими, колеги наголошували, що А. Рекубрацький був письменником, котрий жив, творив, мав громадянську позицію, був українцем до останнього свого подиху. Старі друзі та “однокашники” — письменники Олександр Абліцов і Костянтин Сушко, доктор філологічних наук Віталій Шевченко, народний артист України Олександр Гапон, народна майстриня Ніна Марюха, однокурсник Віктор Панасенко своїми простими, щирими й невимушеними розповідями створили відчуття присутності. В аудиторії було враження, ніби це творча зустріч у одному колі з Анатолієм Рекубрацьким, і спілкуємося, слухаємо пісні на його слова та просто мріємо разом із ним. Воскресити і відтворити образ людини — це, напевно, і є найкращий спосіб вшанувати пам’ять про неї.
“Анатолій Рекубрацький не просто дивував нас своїм життям, а був справжнім українцем, який вишивав своє слово червоними і чорними нитками”, — схвильовано і зворушливо звучали слова поетеси Любові Геньби, яка з особливою вдячністю зверталася до Поета, говорила про те, що саме він щиро сприяв її творчому становленню. А поет Володимир Віхляєв назвав А. Рекубрацького своїм літературним учителем, який учив жити і виживати українськомовному поету в іномовному середовищі нашого міста.
І в кожному виступі — слова вдячності Анатолію Захаровичу за те, що був поруч, підтримував, допомагав, дарував тепло своєї душі, був щедрим на вдачу, надзвичайно дотепним і кмітливим. Колеги-журналісти згадували, що як політичний оглядач він дивував усіх проникливістю і вмінням передбачати події. Він двічі вигравав конкурс політичних провидців України з дивовижною точністю передбачень майбутнього — 97,3 %.
“Поет живе, доки його слова відбивають ритм у чиємусь серці”, — лейтмотив багатьох виступів. Пісні на слова поета теж продовжують його творче життя. Особливо ті, що вже стали майже народними. Композитор-пісняр Анатолій Сердюк нагадав про те, що їхня пісня “Неподільна булава”, написана ще далекого 1993 року, набула саме такої слави. Її довгий час “крутили” навіть у Верховній Раді України, а під час Помаранчевої революції вона звучала на Майдані Незалежності, її по кілька разів на день транслювали українське радіо й телебачення. І знову залунало до болю актуальне і майже хрестоматійне:
Булави не можна
поділити, хлопці,
України також
не дамо ділить.
Доки буде жити
дух наш запорозький,
Доти Україна
буде в світі жить!
Так міг написати тільки справжній українець, великий патріот, якому в душі боліла Україна.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment