Петро ГНИДА,
м. Львів
Книга самбірського письменника і журналіста Миколи Сенейка “Покара” (Дрогобич, “Посвіт”, 2011, 272 с.) — це авторська інтерпретація про події часів перебудови в окремо взятому районі. Хоч письменник у своїй повісті й описує вигаданий населений пункт Добровір, у читача не виникає найменшого сумніву, що йдеться саме про Самбірщину. Автор передав у творі тогочасну атмосферу, настрої людей, поведінку влади й революціонерів (членів місцевого товариства української мови, яке потім переформатували в осередок Народного руху). Головний герой твору — відповідальний секретар районної газети. Загалом повість можна було б уважати спогадами самого автора, проте М. Сенейко свідомо цього не робить, натомість залучає їх (спогади) у канву художнього тексту, що додає книзі підтекстів.
Назву повісті “Покара” автор характеризує (в особі журналіста) як писання “статей на чиєсь замовлення”, бо “таке завдання для нього — кара”. Хоча й зізнається, що “за тривалий час журналістської роботи” ніколи подібного не робив. Натомість “співчував хлопцям із відділу партійного життя”.
Власне, ота роздвоєність, агонія СРСР, що припадає саме на перебудовчі часи, проходить лейтмотивом і винесена у назву повісті. З одного боку — ще при владі комуністична партія, з іншого — дихає у спину старій влада нова, часи якої вже не за горами. І десь посеред цих двох сил стоїть герой твору: писати, маневруючи на межі, про речі колись заборонені й забуті, у ті часи було нелегко.
Події, про які йдеться у книзі, відбувалися на наших очах недавно, а сьогодні це вже інша епоха, котра стала історією. Усі ми знаємо, як творилася революція у Києві, Львові й зовсім мало, а то й нічого не знаємо про ті події на периферії. А вони були не менш цікавими й драматичними, як бачимо з повісті Миколи Сенейка “Покара”.
Перші мітинги й жовто-блакитні прапори, вихід із підпілля Греко-Католицької Церкви, протидії місцевої влади. Письменник відкриває психологію героїв твору, які творили історію краю або ж, навпаки, стояли на заваді її ході. Тут і перший секретар райкому партії, начальники районних відділень міліції, КДБ, прокурор. Із іншого боку — місцеві революціонери і народ, точніше, натовп, який у горнилі подій стає народом, нацією.
Змальовує письменник і так званих перекинчиків, які, наче щурі, тікають із потопаючого червоного корабля. Оті, що ще вчора були відданими комуністичній марі, примазалися до нової сили. Більше того, намагаються якщо не очолити, то принаймні стати одними із…
Апогеєм твору є перші демократичні вибори. Народ, привчений за часів тоталітарного режиму “голосувати” за єдиного кандидата, мав уперше можливість здійснити реальний вибір. І він його зробив. Хоча, як видно з повісті, демократичні сили набрали лише третину з депутатського складу районної ради, завдяки народній стихії, головою ради було обрано її представника. І, як наслідок, над ратушею замайорів національний стяг.
Далі події розгортаються, точніше, анонсуються автором: герою твору пропонують очолити нову газету районної ради, Україну ж чекають Декларація про незалежність, загальнонародний референдум і побудова нової, вільної держави.
