За державу треба постояти

Іван ПАВЛІХА,
член НСПУ,
Почесний голова Калуської “Просвіти”

* * *
“Тримаймося!” — твоє останнє слово,
Коли в розмові слухавку кладу.
Літа забрали силу молоду,
А я, як жив, так і живу бідово.

Від України помочі не жду:
Їй нині і самій олігархово.
Якби ж було це з нею тимчасово,
То легше пхав би уперед біду.

Я знаю, що й тебе, мій друже добрий,
Проблеми обсідають немалі
І нагинають, кляті, до землі.

А так ще хочеться іти, де обрій
Таїть манливий загадковий світ.
“Не даймося!” — кажу тобі в отвіт.

* * *
Прем’єр-міністру
Миколі Азарову
Життя не уявляю без турбот,
А Україну — без пенсіонерів.
Їх нині більше тут, ніж “до холєри”,
І треба кинуть кожному щось в рот.

А є такі, що кидаєш, як в пащі:
Одні з учених, другі з КДБ.
А є ще більш заслужені цабе,
І є іще найкращі із найкращих.

Пенсійний фонд формується, як фронт,
Тож податківці йдуть щодня в атаки
І щось там відбивають, небораки.

Дивлюся я на руки, на свій фонд.
Хоча уже й не дужі до лопати,
Та за Державу мусять постояти.

* * *
Ще щось вартую: посадив часник.
На дні прийдешні — вже якась надія.
Морози вдарять, засвистить завія,
А в мене депозит є у весни.

Нехай малі відсотки він леліє,
Та душу гріє, чесний і ясний.
Приходить грядка у зимові сни,
Немовби життєрадісна подія.

І не такі страшні холодні днини,
Й не лихо з лих, що пенсія жебрацька,
Яку й не дати можуть взагалі.

Життя так улаштовано людини,
Що має бути на майбуть “заначка”,
Тоді стоїш твердіше на землі.

* * *
Я цей сонет з Америки привіз.
Немає в ньому ні верби, ні вишні.
Є українці. Та, на жаль, колишні
І спогади, що часто не без сліз.

Вони так хочуть бути тут не лишні
І пробують утвердитися скрізь.
Шумить народ, мов мішаний бір-ліс.
Чи ж чути шелести вербові, ніжні?

О, так! Гостив я в українськім колі.
Співав. Варениками смакував.
Та серед рідних співів, страв, забав

Не заздрив тій заокеанській долі.
І це була найбільша із утіх,
Яку я в серці зберігав, як міг.

* * *
Дерев собори золоті.
Ярослав Дорошенко
Побожно ми закохані в красу,
Яку тче осінь в нас на Прикарпатті.
Туман широкий у холодній плахті
Усе ще виколисує росу.
Немов свічки, тріщать гілки в багатті.
До них нові, відпиляні несу.
Хай з листям творять золоту ясу
Кружляючи, як вогники крилаті.

Церковні бані сяють сяйвом крон,
Де кожна гілка золотом облита,
І забирають погляд мій в полон.

Заходжу в жовтень, начебто у храм,
Де треба бути з Богом сам на сам,
Де слово поетичне, як молитва.

* * *
Бог й Україна. Цей святий дует
Бринить у серці, хоч його й не чути.
Чи ж тямлять це вечірні телеблуди?
Навряд чи йшли б з багнетами вперед,

Коли б їх доля кинула під Крути.
Ще наша Незалежність, ой, — не мед!
У неї мітять тисячі торпед,
Ту Справжню Волю треба ще здобути.

І бій іде. Й ряди бійців рідіють.
Хто встане завтра, як герої Крут?
Балакуни, що звуть себе: “Еліта”
Й патріотично бити в груди вміють?..

Але ж ток-шоу, то не ратний труд,
Де не слова, а буде кров пролита.

* * *
Знов творить Шустер шум у верховітті,
Та це не означає — буть грозі.
Не на гнідих, а верхи на лозі
Стикаються політики амбітні.

Від їх “баталій” смішно вже й козі.
Слова високі, а діла коритні,
Тому й Вкраїна в поступі всесвітнім,
Неначебто з колючкою в нозі.

Місця останні. Люди найбідніші
На Божій найродючішій землі.
Чому ж ми, браття, як церковні миші?

Всі знаєм відповідь. Бо не єдині.
Так в нас самих нуртують сили злі,
Що нашим недругам найлегше нині.

* * *
Живу в часи, коли газети пишуть,
Як бореться зі злиднями народ,
Як заглядає бізнесменам в рот,
І я себе писанням їхнім тішу.

Не лиш у мене в гаманці цейтнот,
Хтось має пенсію іще скромнішу.
Читанням преси заміняю їжу.
Взяв свіжий номер, гейби бутерброд.

Всього віддав за нього гривень кілька,
Але який різноманітний харч!
(Навчились кулінарить журналісти).

Тут все: політика, погода, бійка,
Грабіж, кросворд, є й про футбольний матч,
Є і про те, як хочуть мера “з’їсти”.

* * *
Не відаю, чи правильно живу.
Двох доньок виростив. Квартиру маю.
І грядку ще не в бур’янах тримаю,
І яблука в садку своєму рву.

Коли у місті — кваплюсь до трамваю.
Коли в селі — між колосків пливу.
Коли йду в ліс — обходжу кропиву.
Коли між друзів — чарку піднімаю.

Стараюсь, щоб мені було скрізь добре.
Хіба комусь від того буде зле?
Сміється сонце, котячись за обрій,

Усміхнене, навкруг привіти шле.
Люблю себе сонцевою любов’ю,
Втішаючись і світом, і собою.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment