«Коли ви будете падати духом, опанує розпука – візьміть «Кобзаря»

Володимир ПІПАШ,
голова Закарпатського облоб’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка

Тримаю в руках невеличку книжечку. На титульній сторінці, обрамленій по кутках двома синьо-жовтими стрічками, портрет Тараса Шевченка та напис (назва): “В пам’ять 70 ліття смерти ТАРАСА ШЕВЧЕНКА * 9. ІІІ. 1814, † 10. ІІІ. 1861.” Видано її 1931 року у “друкарні ОО. Василіян в Ужгороді”, “Накладом національної молоді Підкарпаття”.
У книжечці 32 сторінки. Розпочинається зверненням (під епіграфом — цитатою Б. Грінченка з праці “Перед широким світом”) до “Народу і молоді Підкарпаття”. У ньому йдеться:
“Дня 10 марта 1931 року минає 70 років, як на віки закрив очи найбільший поет українського народа Тарас Шевченко. Ми сини того самого народа, з якого вийшов Шевченко, випускаємо в пам’ять 70 ліття Єго смерти сю скромну, власними стараннями видану книжечку. МОЛОДІЖЕ! Нехай не буде ані одного села на Підкарпаттю, де не булоб і де не читалиб цеї книжечки. Стараймося всюди як найдостойніше відсвяткувати роковини смерти Тараса Шевченка” (тут і далі збережено автентичний правопис — Авт.).
На наступних сторінках малюнок хати, у якій народився Т. Шевченко, його ґрунтовна біографія з викладом літературної творчості та оцінкою її значення для українського народу. Знову цитую:
“…Єго слова розлетілися по цілій Україні, заходили до кожної хати, будили народ. Шевченків Кобзар се друге Евангеліє українського народу.
І зійдеш світ, перериєш всю світову літературу, найдеш всякі славні твори, але подібної книги до Шевченкового Кобзаря не найдеш. Кобзар це книга, в якій кожний Українець найде для себе щире слово. Селянин, чи пан, священик, робітник, наймичка, наймит, вдова, бідний, багатий, сирота, всі-всі знайдуть щось для себе. Кобзар се зеркало Українського народу, се наше вічне майно, майно, якого від нас ніхто не забере, огонь не спалить, вода не понесе — воно зістане для нас, щоби ми учились з него, набирали науки й витривалости до побіди.
Замовте і купіть Шевченкового Кобзаря. Візьміть і читайте вголос, щоби всі чули і училися стати людьми. І коли опанує вас недовіра, коли будете падати духом, беріть Шевченкового Кобзаря… Коли опанує нас розпука у тяжкій боротьбі, берім Кобзаря, а побачимо, що мусимо витривати до кінця, коли хочемо, щоб наші мрії здійснилися…
Коли стрічають нас з глумом, висміюванням і закидами, то ми прориваймося в перед і докажімо, що ми живі! Хочемо жити, хочемо побідити! І мусимо побідити!..”
Даруйте за таку розлогу цитату, однак слова, написані понад вісімдесят років тому невідомим автором, є не тільки надзвичайно проникливими, а й актуальними. Тож ще раз хотів би нагадати їх сучасникам: “Коли Ви будете падати духом, опанує розпука — візьміть “Кобзаря”. А хто не має — придбайте. Почитайте його з родиною, дітьми. Тим паче, що далеко не вся сучасна молодь таки по-справжньому знає творчість Українського Пророка, розуміє її.
У книжечці вміщена і добірка віршів Т. Шевченка, серед яких — “Заповіт”, “З псалмів Давида. LІІІ”, “Мені однаково”, “Суботів”, “Якби ви знали, паничі…”, “Розрита могила”.
Безумовно, ця маленька книжечка виконала свою популяризаторську місію на Закарпатті. Бо у 30-х рр. минулого століття творчість Т. Шевченка стала надзвичайно популярною у краї, значно вплинула на становлення національної свідомості. Моя мати згадувала, як вони, підлітки, наприкінці 30-х і навіть у першій половині 40-х років (але тоді вже таємно, бо за часів окупації Закарпаття гортистами це було заборонено) гуртом, або з родиною — із батьком і мамою, вголос читали вірші з “Кобзаря”, оплакували долю Катерини, вболівали за Гонту, переживали за страждання українського народу, надихалися любов’ю до України.
Цікава історія збереження цих книжечок, адже в роки угорської окупації краю і в радянські часи тримати українські “буржуазно-націоналістичні” книги, а тим більше із синьо-жовтим обрамленням, було вкрай небезпечно. Тож звідки вона в мене?
…24—25 березня 1990 р. у м. Хуст, із нагоди 51-ї річниці проголошення незалежності Карпатської України, відбулася виїзна сесія Великої Ради Народного руху України за перебудову. На ній, практично вперше у ще радянській Україні, було сказано правду про її велич, історичне значення і вшановано творців і захисників.
У ці дні до Хуста приїхали тисячі людей зі всього Закарпаття. Був тут уродженець селища Великий Бичків, на той час мешканець Мукачева — Василь Белей. У далекі березневі дні 1939 року, після того, як Закарпаття окупували угорські фашисти, він, сімнадцятирічний пластун “Могікан”, закопав на батьківському городі у В. Бичкові бочку, у яку поклав дорогі для нього речі. Серед них були кілька десятків книжечок, “образчики” (тобто портретики), теж у синьо-жовтих рамках, — Т. Шевченка, видані тоді ж, коли і книжечка, та значки учасників Всезакарпатського просвітянського з’їзду, що відбувся в Ужгороді 1937 року (у ньому взяло участь від п’ятнадцяти до тридцяти тисяч осіб зі всього краю). Значки були з рідкісної тоді пластмаси жовтого кольору та написом синіми літерами.
І ось, коли затріщала “імперія зла”, він викопав цей скарб. У Хусті п. Василь роздавав книжечки, значки, ображчики всім охочим. Кілька книжечок збереглися й у мене. За останнє двадцятиріччя я їх вручав у дар видатним особистостям, патріотам нашого народу. Серед них були В’ячеслав Чорновіл, Михайло Косів, нещодавно, з нагоди ювілею — шістдесятиріччя від дня народження — отець Василь Данилаш, а 8 грудня книгу на засіданні Головної ради ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка отримав і її голова — Павло Мовчан.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment