Шукаймо його в слові

Любов ГОЛОТА

1999 рік. Зимова дорога на Чернігів — їдемо до чернігівських просвітян на збори. Поля під снігом, іній на деревах. Ошатні домочки з рівними стовпцями димів над димарями. Погрібний і я дивимося в один бік — праворуч, за вікнами авто, самодіяльний сільський базарчик, розрахований на нас, подорожніх: відра з морквою, картоплею, яблуками, товар дбайливо прикритий мішковиною, але якось так… грайливо, аби з-під накриття стирчала морквина, визирало червоне яблуко чи огрядна картоплина. У якоїсь із жінок на плечах вінок цибулі, в іншої — часниковий. Анатолій Григорович повертається впівкорпуса до мене (від сидить попереду, біля водія), я теж дивлюся на нього і в одну мить, звук у звук, ми декламуємо: “Люблю чернігівську дорогу”… (вірш Ліни Костенко) і сміємося. Сміємося від того, що водночас нам спали на думку однакові рядки, і сама поезія — наче пароль нашого спорідненого настрою; радіємо — якийсь неочікувано дитячий, різдвяний настрій охоплює душу, приголублену незбродженими снігами, розвеселену білою дорогою під колесами.
— От бачите, Любо, яка моя батьківщина: зараз буде поворот на Мочалище. Приїжджайте з Павлом на березовий сік! Що б не було, а до своїх беріз я завжди вириваюся з Києва… На пару днів!
Я мовчки киваю — приїдемо, мовляв, але…
— До соку ще далеко, — кажу. — Розкажіть краще, як ви там у дитинстві проживали? Чи були у вас зими, щоб снігу під стріху, а мороз такий, що ходиш і не провалюєшся?
— Аякже, — Погрібний мою думку ловить одразу. — Чомусь оті дитячі зими запам’яталися назавжди! Був у мене товариш шкільний, так він довго згадував, як прийшов до мене, а я сиджу, своєму собаці рукавиці й чоботи шию. Мерзли в нього лапи від тодішніх морозів…
Ми знову сміємося і змовкаємо. Я думаю про те, що ось він, сюжет із повоєнного дитинства Є. Гуцала, В. Дрозда, А. Погрібного: хлопчик, який знає, що таке війна, голод і холод, шиє взувачку псові. Для багатьох із нас, сільських дітей, собаки були невід’ємними друзяками в зимових іграх, але в цього покоління до домашніх тварин ставлення особливе. Чи не тому, що котики й песики виживали так само важко, як і діти в напівзруйнованому війною дитинстві? Гарний, чіткий сюжет…
— Любо, не думайте, цей сюжет я вже собі залишив! Записав! — знову обертається до мене Анатолій Григорович, і його очі сміються, але якось трішки сумовито. — Дисертації, статті, лекції… Сюжети лишаю на потім, але — колись! — я обов’язково все це напишу! Обов’язково!
І починає розповідати мені про чернігівців, зокрема про українського педагога Ващенка, який був тоді його відкриттям і його справою.
Тепер, коли Анатолія Григоровича вже немає, часто думаю про його обов’язкову присутність у багатьох сюжетах мого життя. Дзвонить телефон пізненько увечері. Так міг подзвонити Анатолій Григорович: — Любо, ви дивилися новини? Цього залишати не можна! Я накидаю свій проект заяви, ви пишіть свій — після лекцій забіжу, узгодимо. Головне, щоб встигло в номер!
Встигали. Багато хто встигав завдяки йому, з ним, через нього. І завжди це було доречно. Взагалі, Анатолій Григорович був дуже доречною людиною. Це крім того, що талановитою, обдарованою, чіткою, винахідливою. Доречний чоловік — чи то в Спілці письменників, чи на університетській кафедрі, чи в міністерському кріслі. Всюди він був переконливий, природний. “Людина на своєму місці” — це про нього.
Познайомилися ми з Анатолієм Григоровичем давно, у вісімдесятих минулого сторіччя. А спілкуватися почали з 1988 року, після запису телепередачі про Олеся Гончара в музеї Лесі Українки. Тоді ми поговорили про новелу “Летять усміхнені птиці”. Йшли вулицею Саксаганського, цитували з пам’яті Гончареву новелу, нашу балачку різали трамвайні дзвінки, але нам було цікаво. Погрібний поглядав на мене, як на студентку, яка хоче отримати п’ятірку в нього на іспиті, а я боялася, — чи не заговорить мій поважний співрозмовник мовою університетського підручника з літературознавства. Обійшлося. Ми обоє по-людськи говорили про літературу. Нам було цікаво. Дякувати Богу, такі розмови відбувалися не раз.
Він був цікавим. Тобто: його було цікаво слухати, спостерігати за ним, сперечатися, визнавати, що його слово переконливіше, точніше. А ще його цікавило все: яку книжку ти читаєш, що думаєш з того чи іншого приводу, якими справами живеш. Словом, він був цікавим до життя і життя гаряче цікавилося ним, підкидаючи до його долонь гарячі крем’яшки зі свого жаровища.
…Складаючи пазли власного київського життя, раптом зауважую, як багато з них мічено присутністю Погрібного. Візьму до рук кілька з них. Ось перші перебудовні вибори — в Київраду, здається. Серед кандидатів чимало письменників. У Спілці навіть якісь збори з цього приводу відбуваються. Погрібний — серед кандидатів. Навколо нього одразу роїться група підтримки. У нього вірили, йому довіряли. Хто міг, ішов із ним до кінця. У кого сил не вистачало — він не докоряв. Не було в ньому ні в’їдливості, ні пихатості. Уже й тоді, коли його впізнавали на вулицях — хто в лице, а хто по голосу — ніколи не дивився поверх людських голів. Дивився в очі. І що особливо прикметно — дивився живими очима. Зацікавленим поглядом. Дивився, бачучи.
Анатолій Григорович Погрібний мав добрий слух не лише на слово, а й на ідею, ініціативу, завжди їх радо підхоплював. Якщо йому це було близьке, включався в справу з півоберта і працював на повну силу.
Він був легким — коли йшов, то високо тримав голову, його зграбна постать зберігала оту хлоп’ячу летючість, з якою дітваки збігають із гори, широко розвівши руки — наче обіймають цілий світ. І так само легко біжать на гору, аби ще й ще продовжувати політ…
Як вам літається, Анатолію Григоровичу? Ваша дружина пані Галина розповідала, що на Вашій могилі її завжди зустрічає пташок. Бачили й ми, як над Вашим козацьким хрестом — пролетів-проквилів сокіл, подаючи знак нам, хто ще тут, на землі, під Вашим і нашим українським небом. Це добре, що небо віддане таким людям, як Ви, Анатолію Григоровичу… Але ж як ми без Вас посиротіли! Як не вистачає Вашого голосу, Вашої присутності, Вашого вміння припинити чвари і розбрат, спрямувати і розмову, і справу в ділове русло, першим заговорити про те, що дійде до розумних наших голів тільки згодом…
Ішло це вміння від великої людяності. Анатолій Григорович Погрібний був відданим сином. Батьком. Чоловіком. Родинною людиною. Любов до України в ньому починалася з родини. Така, здавалося б, хрестоматійна істина, але нині вона багатьом не під силу: за огромом справ не бачать дитячої і старечої сльози. І якщо, за Гайдеггером, “мова — наш дім буття”, то для Погрібного вона таки й була буттям — безвічним, безберегим, плодоносячим, дітородящим… Цей дім він обрав собі назавжди. Шукаймо його в слові.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment