Юрій БУРЯК. Коло навколо

VII

У Ботанічному саду на Траутфетеровій гірці
зранку узимку, коли мороз, видно вогні Батиєвої,
ти опускаєшся слизьким асфальтом у молодому віці,
а на гілці сніг лежить дореволюційного Києва;

ти на гірку виходиш, приглядаєшся до Либідської,
зір опускаєш на майданчик місцевого Стоунхенджа
і на довгі десять років огортаєш душу зимою,
з ризиком не дожити, і за вогнями стежиш…

бачиш людей, що вгору йдуть лесями українками,
сизифо-жінками, з камерами, й між зупинками
знімають Траутфетерову гірку з бевзем на верхотурі,

яким ти не є, але станеш з такими розминками:
собор Володимирський за потилицею в кріпатурі
розмислу про непоєднуваність служіння Богу з умовами                                    ринку.

VIII

Сонячний годинник застиг на секунді,
коли ми зайшли в незнайомий двір
і ти прочитала sextia mundi —
якусь нісенітницю, що була паролем. “Звір

годинника!” — ти сказала. І я звірив. По суті,
це був час, в який жив Шекспір,
ми зачинили двері залізнокуті
і пішли до скверу, де, аки звір

лютий, лев під руками Самсона пащу
роззявляв, і ти щось казала про силу пропащу,
потім зайшли ми на ринок і в тир

заведений, але, зведений на нінащо
в приціл, що застиг в очок числі й магії цифр.
Все збігалося, але ти сказала, що це на краще.

IX

Крізь мак мого серця промінь від мінарета,
давня гурзуфська легенда в будиночку під черепицею
з Гіреєвими газелями, з булатом Джанмухамеда,
з чайкою понад морем і над горою зигзицею,

з ім’ям поетки Ахматової давня гурзуфська легенда
про те, чим татарська шабля пов’язана із Горенками,
голос — під стромовину народу, що був поетом
і воїном одночасно, як генерал Григоренко.

Руйновища під Мангупом, стежки до Ескі-Кермену,
і кров з корогов та ж сама, одні й ті ж самі знамена
між Портою і Росією, підпертою Візантією,

з династіями давнішими, з надгробками на могилах
і з молитвами вечірніми і вранішніми витіями,
з ім’ям твоїм із шипшини, з ім’ям твоїм із кизилу.

LI
Я пам’ятаю усіх їх іще молодими,
а тепер їх нема або вони геть зістарились,
і не помудрішали, не погарнішали під липами тими
і тополями, де ми дітьми ще бавились,

і вони, мов хвиля морська, зайшли на берег і висохли,
вже й друга, і третя хвилі накочувались,
а вони сьогодні наснилися молодими ще, з рисами
віку, що тільки-но розвиднявся над пагорбами й урочищами.

Вони були вчителями, я слухав їхні уроки,
і час минав непомітно, і хвиля була нівроку,
і ось вони тінями стали, і ми помінялись ролями
до того ще з учителями далеких летейських літ.
І ось крізь розриви хмарні летять вони над полями
в чужий і незрозумілий, розіп’ятий з нами світ.

LXIX

“На кожен кивок панського пальця
ми готові плювати у свою історію”:
плюють кулями — в Ребета, Петлюру і Коновальця,
замість спадщини вивчають лету куль траєкторію.

Нас навчають чужинці в храмах славити їхню глорію
і за їхньою бородою нам не видно в пушку рильця,
а воно таки є, воно вписане вже в історію
з антуражем вражого канчука і барильця.

Запитати б про це в батька історії Геродота,
чому топче її сарана і сволота,
як обламати панського пальця

і не плювати в свою криницю —
в тих же Мазепу чи Коновальця,
попе московський, святійший Кирильцю?

XCVII

Йдучи по Гончара вночі,
Почуєш раптом голоси:
Злет меси — в позахмарні небеси,
Вночі по Гончара йдучи,

Почуєш звук, як обручі
Впадуть залізні, де Столипін
Помер од кулі, де злітає Либідь
Крильми джерел перелітає чи,

Навпаки, заточується в леті.
Де Либідь уподібнюється Леті.
Гончарна глина, вал, а на валу

Гелікоптер Сікорського стоїть,
У Штейнгеля сьогодні на балу
Була котрась, яка спинила мить.

XCIX

Служили Сатані, а нині служникам в сутанах,
агентам Похоронного Бюро;
агентка в капелюшку із султаном
стоїть над домовиною, перо

вітрець розгойдує, і бездоганно
над мертвим “честь по честі” з паперо-
вих вкритих воском служниками
Гранд-Опера із опером з УГРО,

із паперових квітів зі стрічками,
зворушливо покритими значками
шифрованих диявольських письмен

небіжчик закодований, навіки…
Зненацька з-за надгробку виник мен,
агентка зойкнула, а мрець підняв повіки.

CVIII

Споглядаючи блиск і сяйво осінніх грибів,
цинобро-червоні квіти і зимородкового кольору стебла,
думай про тіні рабів,
виснажені тіла і сухі ребра.

Гуляючи дібровами серед червоних дубів,
тюльпанових дерев та іншого ретродендро,
думай про тіні рабів,
виснажені тіла і сухі ребра.

Парки нуворишів і концентраки —
певні контрасти і певні знаки.
Краса і потворність існують поряд,

блиск і сяйво осінніх грибів
з однаковим успіхом відбиваються в зорях
і в очах безправних рабів.

CXII. Колись у Дніпропетровську

Сиропниці та будочки з фанери,
з гаркавинкою мова продавщиць,
за вивісками Рейни й Рупанери,
в готельчиках й розплідниках блощиць

Озерка, тут серванти й шифоньєри
витягують на божий світ з крамниць,
букіністичні перси і шумери
і ґетто біля “Тисячі дрібниць”:

на місто все — одна-єдина школа,
де українська мова не крамола.
Уже не пахне — тхне! — російський дух,

однак здебільша так собі, мішпуха…
Бундючно розквітає тут міщух
і в моду входять порно і чорнуха.

CXVII

Явилось якесь божество, кажан з головою людини
у Дрюківці, неподалік Царичанки і Китайгорода,
а ми вночі з В. Є. на зупинці чекали машини
після орільських днів з гойдалкою над водою.

Стан повторився вночі через 10 років: на біленій хаті драбина,
стіжки і туман загадковий — білий у темряві,
звірина свійська немов здичавіла, а дика, навпаки, до людини
ближчала, і дичка в кожнім дворі — як містичне дерево —

шелестіла мовою давньою між сарматських могил,
і була така в ньому туга і мудрість, що не ставало сил
дивитися в небо нічне, слухати мови всього живого,

спостерігати за вогненними цятками, що зигзагоподібно
пересувались над загадковим туманом і кажаном з голо-
вою людською, і з усім, що тоді розкрилося подивугідно.

CXVIII

Безсмертя лелек, черепах. Мені зрозуміла,
як шифр у замку на воротах, механіка сфер небесних,
як розписи приорільські, мальви на скринях, місяць на вилах —
все, окрім повідомлень з ланів тодішньої преси,

придуманих для сліпих метеликів-одноденок, не те черепахи
й лелеки,
черепахи, що лежать на мореному дубі на мілині, чи птахи ці
з надточними приладами у голівках дзьобатих, подеку-
ди людиноподібні, мудрі лелеки-великокрильці,

через тисячоліття польотів над морями й мурахами, нами,
до яких вони тільки іноді наближаються, щоб роздивитись,
благословити таємниці життя, розгорнутись полотнами,

і прилетіти через тисячоліття — поглянути, що з того вийде.
Вони не вмирають, вони перевтілюються у себе самих, молодших,
і що довше триває безсмертя їхнє, то вічність наша коротша.

CXXX. “Хрещатий яр”

Був розписаний майстром “Хрещатий Яр”,
телефони інфарктні, дзвінки в парткомах,
галерея портретів од Плаксія
рейвах зчинила в головах совкових,

і луна сколихнула і весь, і град,
партфункціонери лежали в комах,
і з комах у погонах налетів наряд,
і когось прихлопнули у досьє за промах.

Заваливсь стінопис, скінчилась меса,
і дударики вийшли, сурмачі прогреса,
і пішли барабанити по Хрещатому;

за шамотою йшли продавці і зодчі,
кумачем розмахуючи, мов шматою…
як сьогодні з Тобою корогвами, Отче!

CCCXLII

Слухаючи вас, улюбені друзі, віддав багато я б,
щоб побачити Курбаса, що працює на якійсь річці
за перевізника, ударником на тій п’ятирічці
1937 року весь український етап

з нашими поетами, вченими, з вашими навіже-
ними вертухаями на соловецько-
ловецьких, ваші вожді-опецьки
гуєві, трупи, загорнуті в поліетилен
кондомний, сморід своїх імперій,
чекання нових панспермій —
змести цю плісняву як непотріб…

український етап 1937 року —
зустріч на кордоні. Втеча — о котрій?
З перевізником Курбасом на тому боці Орку.

CCCXLIII

Ця чудова риба, дідівський карась,
має округле тіло, плавники червоні,
вони ще лишилися в заборонній зоні
орільських пущ, сіл запущених, де котрась

щука водиться в куширах,
а дідівський карась ендемний каже їй зась,
хоч би як там щупак шниряв,
не про нього цар орільського дна — золотий карась;

він як місяць уповні пливе у плавні,
у заплави і чорториї давні,
де кубло черепах, що його бережуть,

цар всіх раків орільських, де потопельник,
зачарований карасем, дивиться за межу
ірреального — в черепах зоря днів смертельних.

CCCXCII

Приборкання Дніпра — повторення потопу,
Ось велетенська хвиля підібгала дім,
На гребені — повітка, хлів, за цим
Руйнація себе і хронотопу.

Тут не за себе мерли — за Європу.
Я пам’ятаю острів той — малим
Я був на ньому, рай, розвіявсь дим —
І ось розплата за кондову спробу

Підправити Господні помилки.
Нові грядуть потопи і валки.
Нове руйнує не лише ландшафти

І вторгнення в долини мас річкових
Ворушить жах, та не дає зважати
На першосутність і на гнів Єгови.

CDXIII
Стародруки

По триста, по чотириста їм літ,
в телячій шкірі, тиснення в дві фарби,
шляхами битими везли селянські гарби
ще свіжі наклади, ще пахне шрифт

друкарським варивом, руками друкарів,
у буквицях усі принади флори,
з Мелетієм, Петром їх супроводять вгору
попід склепіння храмів, там, де спів,

злетівши з вуст і хорів до висот
Господніх, шлях із гарбами верстає,
двори заїжджі в яслах, серед стаєнь,

в очерети впливаючи й осот
скитів у пущах, до нічних відправ
і вранішніх славінь дарам Господнім*

* в усі часи негоди, в непогодні часи безправ’я й потоптання прав.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment