Ярослав Гаврилюк: «Я мріяв зіграти Дон Кіхота…»

“Крути — справа мого життя”, — стверджує корифей Молодого театру Ярослав ГАВРИЛЮК, який із 1995 року активно вивчає цю трагічну сторінку історії України. А зацікавився “крутянською” темою ще студентом кінофакультету Київського державного інституту театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого.
Фільми “Граки”, “Така пізня, така тепла осінь”, “Три гільзи від англійського карабіна” — це неповний доробок актора… А яка психологічно вирізьблена гра на театральній сцені! Згадайте Подкольосіна з “Одруження” за Гоголем… Чи Голохвостого у виставі “За двома зайцями”, яка актуальна й нині. Ця вистава вже понад 27 років збирає вдячних глядачів… У очах Ярослава Гаврилюка і нині зберігся вогник магнетичного авантюризму, вишуканої гри і перевтілення…

— Пане Ярославе, ми знаємо Вас як талановитого актора… У пам’яті одразу зринає Лук’ян Соколюк із фільму “Вавилон ХХ”, Голохвостий у виставі “За двома зайцями”, чимало радянських фільмів 80-х років. Які ролі найдорожчі для Вас?
— Безумовно, Лук’ян із “Вавилона ХХ”. Бо з нього почалася моя кіноакторська доля. Вважаю, вдала. Потім пастух Гриць у “Дудариках”. За цю роль я отримав приз за кращу чоловічу роль на фестивалі “Молодість—81”. Потім зіграв Шурку в “Граках” — дуже цікава психологічна роль… А в театрі — Голохвостий у комедії “За двома зайцями” В. Шулакова і Петряков у трагедії “Піти й не повернутись” В. Бикова. Ролі були різноманітні, багато із них головні… А в 90-х уже не було кіно. Я працював тільки в театрі.
— Як Вам вдавалося так перевтілюватися: від негативних персонажів до позитивних. Ви той актор, який здатний грати типажів…
— Актор тоді є актором, коли він уміє все. Хоча негативних героїв грати значно легше. Перед “Вавилоном ХХ” я грав П. Корчагіна, приїхав до Києва, і мені знову дали цю роль. Плакатних героїв дуже важко грати, бо глядач завжди хоче бачити за цим якусь людину, якусь людську долю. А коли герой говорить гаслами, це не зачіпає. За радянської влади робили вигляд, що це подобається, і акторам  давали високі нагороди.
А загалом  мені поталанило, бо було в кого повчитися і з кого брати приклад.
— Кілька слів про вчителів і колег…
— Ніколи не приховував і не приховую, що знайомство з Іваном Миколайчуком було визначним у моїй творчій долі. Після закінчення театрального інституту він мені сказав: “Малий, їдь у театр. Якщо ти гарний актор, кіно тебе знайде”. Згодом Іван Васильович приїхав до Львова і запросив мене у “Вавилон ХХ”. Це була моя перша роль у кіно, а його перша режисерська робота. Він як режисер, який спершу був актором, завжди вмів створити особливу сімейну атмосферу і знав, як працювати з актором. Поряд були Костянтин Степанков, Лесь Сердюк, Іван Гаврилюк, Любов Поліщук. Словом, це був для мене іспит. Тож якби не перша картина, якби не Миколайчук, невідомо, як склалася б моя доля. Він був дуже добрий до мене і ми досі спілкуємося з Марічкою Миколайчук.
— Що Вам ближче: кіномистецтво чи театральна діяльність?
— Кіно — це мистецтво, де ти раз знявся і вже не можна щось змінити. Зараз, звичайно, легше, бо знімають на цифру. Але як? Поспіхом, швидко, по 10—15 сцен за день. Це не творчість, це “стрічки”, про які вже через півроку ніхто не згадає. А театр — школа, дисципліна, відповідальність. Уранці репетиція, увечері — вистава, потім знову репетиція, ти весь час у роботі: бачиш глядача в залі, відчуваєш, як він реагує. І творчий процес триває, тому що актор постійно удосконалюється. Ось ми з Тамарою Яценко двадцять сім років граємо в театрі “За двома зайцями”. Ми вже посивіли, а глядачам усе одно цікаво, вони приходять і кажуть: “Такі авантюристи бувають і в 50—60 років…” Я знявся у В. Тихого у кіноциклі “Україно, Гудбай”, зіграв у фільмах молодих режисерів — “Філософія” А. Пасєкової, “Жах” М. Слабошпицького, “Приблуда” В. Ямбурського…
— Чи є роль, про яку Ви мрієте?
— У театрі років 15 тому я мріяв зіграти Дон Кіхота. Я б знав, що туди вкласти. А нині сиве волосся не дає сили мріяти…
— Ваші улюблені партнери на сцені…
— Ми, актори, залежимо від режисера. Якого тобі партнера призначать, з тим і граєш. Та з партнерами мені завжди таланило. У кіно я близько зійшовся з Леонідом Філатовим. Сьогодні є багато гарних українських акторів, але велику роль грає звичайне везіння. Зустрівся тобі режисер, щось у тобі побачив і це надихає, бо тобі вірять, дають якусь роль. Багато акторів шукають себе в чомусь іншому. Тому я вивчаю Крути, бо так, мабуть, мало бути…
— Коли тема Крутів постукала у Ваше серце?
— До цього теж мав стосунок Іван Миколайчук. Лавра, кінофакультет, захворів викладач, не було пари. І ми подалися на схили Дніпра… Там якийсь дідусь сказав нам: “Ось ви відпочиваєте, а тут поховані молоді хлопці”. А які хлопці? У кого запитати? Коли я запитав про це Івана Васильовича, він сказав: “Якщо будеш дуже розпитувати, то не закінчиш навчання. Тобі рік залишився. А коли закінчиш, я тобі розкажу, хоч теж небагато знаю”. Згодом я дізнався, що в “Літературній Україні” працює журналіст Іван Ільєнко, який займається темою Крутів. Я поїхав у “Літературну Україну”, познайомився. Він уперше 1995 року в Дрогобичі видав книжку “Герої Крут. Лицарський подвиг юних українців. 29 січня 1918 року”. Я з Іваном Ільєнком небагато разів зустрічався. Коли він помер, тодішній головний редактор “Літературної України” передав мені всі матеріали, книжки про Крути. Пізніше ми з істориками Олегом Божком і Віктором Коротким організували Товариство “Герої Крут”, влаштовували вечори пам’яті, в архівах та бібліотеках різних міст України знайшли чимало матеріалів. Особливо багато інформації у Львівській бібліотеці імені В. Стефаника. Отож Крути — справа мого життя… Нині Товариство очолює історик Олександр Надтока.
— Яка доля сценарію художнього фільму про Крути?
— На жаль, сумна, хоча ми пройшли конкурс і кіносценарій затвердили. 2010—2011 років ми стояли в плані, але то фінансування нема, то ще чогось. У Міністерстві культури хотіли допомогти, адже такий фільм дуже потрібний. Я навіть дістав матеріали про те, хто що писав про цей сценарій у Міністерстві, щоб побачити якісь слушні зауваження, побажання… Але все у замороженому стані. Сьогодні я б сценарій переписав, бо кіно — це живий матеріал. Від сценарію до виходу фільму на екран — дуже довга дорога.
— Ви весь час доповнюєте книжку “Крути. Січень 1918 року”, вона витримала два видання. І тепер готуєтеся до третього…
— Так, уперше книжка “Крути. Січень 1918 року”, яку я упорядковував, вийшла у “Просвіті” 2008 року, а друге доповнене видання — 2010-го. Пригадую, мені зі Львова зателефонував професор-історик, який сказав: “Мені до рук потрапила Ваша книжка. Це не просто книжка, це крутянська біблія”. Тепер відмовитися від цієї справи гріх. Готуємо третє видання. Маю дуже цінні матеріали… Наприклад, спогади “Затавровані прокляттям”, сестри милосердя. З Німеччини — документ “Докладъ Центральнаго Комитета Россійскаго Краснаго Креста о деятельности Чрезвычайной Комиссіи въ Кіеве” про те, що відбувалося в Києві в 20-х роках. Про штаб Духоніна, де масово розстрілювали людей. Ці матеріали страшно читати…

Спілкувалася
Уляна ВОЛІКОВСЬКА

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment