Марія ВЛАД,
письменниця,
Розтоки—Київ
У моїх Розтоках нині і добре, і зле. Добре, бо оновлюється, прогресує. У свята й вихідні до братового спортмайданчика збігаються діти й молодь, рослі, красиві, сильні хлопці. Молоді Розтоки так запально грають у футбол, волейбол, аж земля гуде. І серце радіє. Поскладають свої скутери, моцики й велосипеди коло брами та набувають фізичного розвитку замість сидіти в буфетах.
Але і в буфетах не порожньо. І там свій постійний контингент ґлиґає алкоголь чи не щодня без міри. А то шукають Парасчиного самогону селом і заливають очі. І я собі склала вірш:
Уже мені і пісня не співається,
Село моє оспіване спивається!..
П’ють майже всі, кого я знала здавен як порядних і непитущих. Щось із селом діється. Чому нарід спивається? До церкви йдуть на Великдень, і то багатьох нога в святиню не ступає. Всі з мобілками, всі п’ють…
А церква стоїть майже пусткою. Дивовижна, дерев’яна, з давнім добре намальованим іконостасом, велика церква. Правда, їх у селі дві. Одна — у центрі села, друга — каплиця в присілку Підпасіки. Ця, центральна, збудована 1887 року на місці згорілої 185-якогось року, що її село спорудило в 1763-му. І та, що згоріла, і ця, теперішня, носить ім’я Святого Архістратига Михаїла. А вже горішня каплиця зведена 1769 року на честь Козьми і Дем’яна.
Коли влітку прибуваю до рідного села, в неділю зачую клич дзвона, спішу на Службу Божу. Душа, повна звуками дитинства, рветься в святиню, де я колись усвідомила себе, маленька, дворічна, плачучи на кучерявому біленькому кептарику під ангельські співи та небесні червоні і золоті смуги променів із високих кольорових вітражних вікон. Це проміння було спрямоване на мене, і святість охоплювала моє мале єство, освячуючи, наставляючи мою душу на добре життя. Чи було воно завше добрим, не можу хвалитися. Було багато гарного, немало й поганого. Але тільки в звуках цього дзвона, цих співів, тільки з цих хвилюючих жовто-червоних вікон душа моя очищається так, як, здається, більш ніде. Здається, що й мама, і татко, і сестри — усі живі, всі зі мною в храмі.
Може, й справді всі душі села на Службі Божій присутні. Хто може заперечити? Хто знає про ті душі?..
Та дехто й знає.
Вуйна Маріка, що сама має лагідну, мудру душу. Вона мені розказала, що чула від свого тата Михаська.
Вуйні Маріці за сімдесят, а її тато Михасько вмер, коли ще дівкою була. Він уповідав, що коли ще був парубком, приятелював зі своїм тезком Михайлом Антосюковим. А той Михайло був нічним церковним сторожем. Приходив увечір до малої сторожки і там проводив ніч. От якось і Михаська запросив:
— Поночуй зі мною, самому наскучило.
Михасько згодився. А чому б не скласти йому, молодому й нежонатому, компанію свому сусідові?
Коли стемніло і оба Михайли щось підвечеряли та пора б вкладатися по черзі спати, Антосюків і каже:
— Ти, Михаську, лягай перший, а я подижурю до опівночі, а відтак ми поміняємося.
— Та я звик пізно лягати, то ти спи, а потому вже тебе розбуджу.
— Як хочеш, я не проти, сьогодні ще зранку орали, та я находився за плугом, а ще мокро на городі, то ноги, як магнітом до глини тягло. Я би впав і зараз вснув, але…
Сторож щось і хотів, і не важився відкрити товаришеві.
— Та лягай і спи, тезку. Я собі посиджу, потім, як здрімається, вийду трохи походжу, сьогодні Страсний четвер, годиться походити коло церкви.
— Я тобі, Михаську, маю щось сказати. Мушу. Але аби ти не боявся. Ми оба будемо чувати, розбудиш мене о пів на дванадцяту ночі. Конче, чуєш? Не сиди сам, бо ти не звиклий, ти перший раз, то можеш спудитися…
— А що має статися? — насторожився Михасько. — Боїшся злодіїв? Хтось може прийти? Ти щось знаєш…
— Може прийти. І прийдуть. Але то не злодії, то чемні люди прибудуть на молитву.
— Як, опівночі?..
— Ну, розумієш, так їм дозволено.
— Та що то за люди? Якісь далекі? Чому ж їм не вільно було прийти на Вечірню Страсну Службу Божу разом з усіма? Люди ходили довколо храму сьогодні підвечір, як звикле, клепаючи в дерев’яні клепала, додому розійшлися із запаленими свічками, сповіщаючи смуток очікування Христових мук…
Але Михайло Антосюків уже міцно спав. Михаськові лишилося сторожувати напару з місяцем, що крізь маленьку шибку зичливо зазирав до сторожки. Коло опівночі розбудив товариша. Той довго протирав сонні очі, та по якихось кілька хвилин схопився на ноги.
— Так, Михаську, нічого не бійся, нас ніхто не побачить і не зачепить, ніц не пужєйси… Ади вже йдуть, диви, кілько народу суне…
Обидва тиснулися до малого віконця.
Видовище було вражаюче. Здається, серце в грудях від того видива замовкло. Ішли при місячному сяєві старі й малі, жінки і діти, ішли нескінченним потоком, босі, жіноцтво в хустках, перемітках білих, мужчини без шапок. Ішли, сунули до якимсь чудом тепер відчинених важких церковних дверей, розділившись на жіночий і чоловічий вхід, як то повинно бути.
Михасько запитально витріщився на товариша. Той ледве чутно прошепотів:
— На молитву… Їм дозволено сьогодні на молитву. Це все наше село прийшло з усего цвинтаря…
Михаськові зробилося холодно. Він побачив, що у товариша волосся на голові здибилося. Помацав свою маківку — і в нього таке саме. Довго, здавалося, цілу вічність молилися вмерлі в церкві. Та настав час іти на свої місця на цвинтар. Ішли так само безшумно, один при одному, легко, як тіні, звертаючи з подвір’я в темряву за цвинтарні мури.
— Нема страху… Люди були на молитві, що тут лихого, — дивно заспокоював і себе, і Михаська сторож. — Першого живного четверга я таки добре був настраханий, я не знав, що то є, чи то мені привиджується, чи я здурів. Гадав, що мову мені відобрало. Дочекався старенького священика на ранішню Службу, та кинувся до нього розказувати. А він мені поклав руку на голову, поблагословив і каже: “Не треба, сину, того боятися і не можна розказувати нікому, чуєш? То велика таємниця і мало хто може таке видіти, хіба праведна людина. Це, сину, сільські умерлі мають лиш оці три дні в року на свою молитву у храмі. Лиш три дні: Страсний четвер, Велику П’ятницю і Суботу. Їм позволено. А вони цілий рік на це блаженство чекають. Ніхто тебе, дитино, не скривдить, вони тебе й не видять, не лякайся, будеш нагороджений”. — “А я можу собі товариша прикликати на другий рік на ці три ночі?..” — спитав я священника. “Можеш, чому ні”, — відповів він. То, чуєш, Михаську, тому я тебе і закликав. Але абесь прийшов ще завтра і позавтру. Не забуду тобі, дорогий товаришу. Прийдеш?”
Михасько хоть і не здрімнув до ранку, але таки відбув ще дві ночі коло товариша на тому сторожуванні. І вже йому за третім разом якось не так лячно було дивитися на ті бідні душі. Він навіть собі постановив ходити щонеділі, щосвята до церкви.
Господи! Така розкіш ходити цілий рік, а тим вділено лиш три дні. Як вони тої радості чекають! Якби їм життя вернулося, то ішли би та йшли молитися до церкви! Щослужби.
