Триптих-розмисли про Особистість

1 січня 2012 р. доктору філологічних наук, професору, завідувачу кафедри радіомовлення і телебачення Львівського національного університету імені Івана Франка, заслуженому журналістові України, академіку Академії наук вищої освіти України, лауреатові Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка Василеві Васильовичу ЛИЗАНЧУКУ виповнилося 75 років та 60 років журналістської праці. Василь Васильович родом із села Ганева Коломийського району Івано-Франківської області. Він автор 29 книжок (монографії, посібники, підручники, брошури), понад 500 наукових і науково-публіцистичних статей. Опублікував у пресі понад 900 різножанрових матеріалів, майже 600 разів виступав по радіо і телебаченню, порушуючи важливі суспільно-політичні теми українського державотворення.

Володимир КАЧКАН,
доктор філологічних наук,
професор, м. Івано-Франківськ

1

Від думки до серця замкнеться “високовольтна дуга”, підігріється височезною амплітудою роздиху, і з чоловічих грудей, мов із ковальського міха, посипляться іскри роздуму про незнищенність нашої мови, святої націоідеї, про справжність українства і його історії, про ще до кінця не осягнений і не виспіваний у карколомних долях борців-попередників кривавий досвід батьків і братів і захлипаючі від сибірської люті історії-оповіді й змарнілі у прихрипинах солоспіви матерів і сестер.
Цей, закорінений у покутську землю чоловік, направду десь під вечір, а можливо, завтра чи опісля, залишить на білому папері важливі або й незаперечні свіжі думки, що придатні до вжитку лише свідомим, годним не зламатися у часи буреломів. У тому думному дискурсі вченого Василя Лизанчука будуть “болючі” цифри, пектимуть жаром істини й правди слова, цілі сторінки, за якими прочитуватиметься філософема незнищенності нації, розлога утверджуваність антропоукраїноцентризму, цієї якісної посутності, змістоутворюючої парадигми.
Але це точно буде, бо він уже вибудуваний на цю місію: саме так мовити про сутність українства, що найлютіші вітрогони не варті знести його із праведної путі.
А нині?.. Василеві груди замаїла яскрава, повна оранжево-жовтавих хрестиків, сорочка; а світло-сиваві очі жадібно п’ють літепло, що огортає його обличчя, усю окраїну Львова. Він простує до греко-католицького храму — до церкви святого Йосафата.

2

Церква тут давня, роками намолена. Її енергетика мовби намагнічена дивовижною й незбагненною силою, виповненою святим духом. Тут тіло мовби по-особливому спочиває, а душа, як розкрилений птах, літає, працює і заповнює ясністю молитви, ладанними порухами безмірності часу, незаперечними константами мудрості, що утверджується усім літургійним дійством.
Відбувається невидиме удосконалення внутрішнього світу; йде перероблення отого маленького людського “я” на вивеличення духом святим, таїнством пресвятої молитви та євхаристії, сповідальністю й запричастям. Людина розкрилюється й возноситься у Божій радості й присутності, в усвідомленій та заглибленій вірі, у наближенні до земної безгрішності…
Його думки ніби дали спокій душі, знову атакують мозок, влаштовують нелегкий іспит на подужання численних запитань, на які він шукає у Святому Письмі відповідей роками.
…Боже мій, може, то ще не надто виправданий сподіяний мною хосен, бо на життєвій дорозі немало призагубилося-розтратилося, але я, грішний, мій Праведнику, усвідомлюю свої прогрішення, сповідаюся перед Твоїм взором і Духом Твоїм, прагну очищення душі й заповнення її небесною молитвою, що оздоровлює моє тіло, заряджає мій мозок, як добірним зерном перед засівом, думками, що стверджують Твою безмірну й неосягненну великість, підносять мій скромний чин до витребуваності доокружного мислячого люду.
Молю Тебе, Боже, не опусти моє єство, тримай мою часом заарканену буденними клопотами душу поближче свого Вівтаря, не дозволь зневіритися у праведності й потребі того, що роблю, і прости мені, Господи, якщо я десь звихнувся на стежинах ходи і пошуків. Направду, так мені видиться: я не був ні захланним, ані заздрісним. Я лишень завше був невдоволений тим, що уже вижав на своєму загінчику. Може, цей снопик не весь приймеш, Навчителю, до людської книги мудрості, мо’, лишень один колосочок гідний до спожитку, а можливо, тільки одну зернину відвіє від полови прискіпливий час, — і то буде моїм ощасливленим усвідомленням, що я таки щось та вкинув у спраглу весняну ріллю своєї нації. Господи-Господи, оздоров моє тіло, дай мені сили й снаги на завтрашній труд, бо моє перо чує Твою зарядженість, а душа передає мозкові повеління Твоє: не зупинись, ще немає позволення на спочівлю. Трудись!..”

3

Ніч видалася довгою, якоюсь томливою. Стояв навпроти свого купе і довго роздивляв небо, що було гейби перешматоване блискавками-батогами. Потяг тактакав по безконечних рейках аж на Запоріжжя, пасажири, нарешті, вгамували своє човгання сюди-туди, а провідники дали знак до сну, блиснувши коридорними світильниками. Денна намореність поселяла у вагоні тишу.
І раптом до голови прибилися то один, то другий сни, що якось уривково переносять його до рідного Ганева, туди, де покояться батьки.
“Я тя вижду, Васильку, ми вчора з мамкою завеснували підгорбки, повище хати, у Боженьки випросили дощику — і, надіюсь, зарясніють сходи… Ти, синку, зріс на землі, любиш полечко, з тебе вибився б добрий ґазда, ой, добрий!..” — і якась тиша, як пустка, огорнула Василя, щось звологли долоні, спітніло чоло. Може, хотів щось відповісти батьку, попросити чогось, а чи почути яку благовість, передати поздоровлення на спрацьовані матусині руки, а мо’, й поцілунком остудити її сльозу?..
Але татова навчительська сила була міцнішою від синівської, і Василь таки оперся на підвіконне поруччя, якось обхопив долонями гарячу голову, похитав нею, неначе повисівав щось зайве чи другорядне і таки уперто дивився у той затемнений кінець коридора, де, здавалося, стояв його отець. “Ну, тішуся тобою, синку, оно у моїй книгозбіренці майже усі твої ваговиті слова; о, ті книжки, де рятуєш нашу мовоньку від столітнього катюги, у яких розпікаєш молот і обценьки, аби пороздовбувати кайдани, що висять нам на руках, ногах і шиях, — ті книжки позачитували люди, котрі не годні забути, що вродилися і помруть українцями!..
Добре чиниш, моя кровинко, тішимося твоїм надбанком, але…” Може, тато мав намір помахати пересторожно на сина пальцем, мовляв, не задри на старість голову, не засип її гоноровитістю, погордою, бо самовивищуватись з-між інших — великий гріх, якого важко відмолити. ”Не нахваляйся, нехай люди оцінять твою працю…”

* * *
Професор Василь Лизанчук починає трудовий тиждень, ідучи до Франкового університету. Несе у собі світло. Ним, як духовною лампадою, засвічує спраглість пізнання молодим, тим, що годяться йому у внуки.
Іде Львовом Особистість!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment