До 90-ліття народного артиста України Михайла Гринишина
Микола ШУДРЯ,
письменник, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, заслужений діяч мистецтв України
Він мріяв повернутися до Гуцульського ансамблю пісні і танцю в Станіславі. Хоча професор Костянтин Пігров, родом із Ставропілля, задовго до випуску запропонував його на свою кафедру диригування Одеської консерваторії імені Антоніни Нежданової, Михайло Гринишин марив рідним краєм. А почувши в гуртожитку по радіо спів і гру своїх земляків, придбав квиток на потяг і почав збиратися в дорогу. Студенти-друзі (а це — Анатолій Авдієвський, Віктор Іконник, Андрій Гетьман, викладачі Василь Шип і Дмитро Загрецький!) ледве відмовили юнака від нерозважливого вчинку.
…Пригадалися щасливі роки перебування у Львівській консерваторії. Він навчався диригувати у Павла Муравського. Заняття з вокалу проводила (ні, виспівувала!) славетна Соломія Крушельницька. Вже літня недужа жінка, вона спиралася на ціпочок. Тому уроки давала вдома, по вулиці Чернишевського, 25, нині імені неперевершеної співачки. Всі стіни її помешкання були у фотографіях. Ось вона — “незабутня Аїда”, “єдина Джоконда”, “найчарівніша Чіо-Чіо сан”, “приголомшлива Валькірія”, “неповторна Галька”, “ідеальна Брунгільда”, “виняткова Лорелей”, “уславлена Батерфляй”… Якщо ти приходив не в настрої, то навчання відкладалося. Господиня сідала за рояль і, награючи собі, виконувала улюблені арії, а найчастіше українські народні пісні. Найміцніше застряла в пам’яті верховинська “Вівці мої, вівці…”. Здається, ці звуки прилинули сюди із самісіньких Карпат: сумовиті, бентежні, болісні, мов ті коломийкові наспіви, що злітали з уст гуцулів, які спускалися влітку з гір Коломийським шляхом, щоб жнивувати в Обертині за дванадцятий сніп. Тоді нагоряни ночували у Гринишиних у стодолі, і часто під зорями допізна не вмовкали їхні полонинські мотиви.
Та на третьому курсі сталося лихо: енкаведистські слідці вистежили, що Михайло не написав у біографії про спортивні виступи у товаристві “Січ” і свою працю дяком у церкві села Тишківці. А це чекісти витлумачували як “чистий націоналізм”.
Гринишина позбавили права вчитися. Його викинули просто на вулицю: хоч жебрай, хоч крадь, хоч накладай на себе руки. І він у відчаї подався до партійної влади. А там порадили заробити “добру рекомендацію” на громадській роботі. Тож влаштували художнім керівником Будинку культури на львівському заводі “Сільмаш”. За рік на підприємстві запрацювали гуртки, ожила клубна сцена, виник хор і оркестр. Але його з виробництва не хотіли відпустити, а коли дістав схвальну характеристику, то все одно всі шляхи до навчання були перекриті.
Довелося шукати правди аж у столиці — Києві. Та тільки не допомогла ні Президія Верховної Ради (сам легендарний Ковпак, який воював на Гуцульщині), ні Комітет у справах мистецтв, що його очолював письменник Давид Копиця. Скрізь вимагали, щоб “виправдав себе на ділі”. І Гринишина послали на Рівненщину, в занедбаний районний центр Межиріч (тепер Острожчина) “піднімати культурний рівень”. Не рік, а два випало трудитися в цьому краю. Тут хіба що існували кволі паростки народної творчості. Та Михайла не зупинили труднощі: створив художню раду, відкрив курси підвищення мистецької кваліфікації, сам влаштовував заняття і залучав фахівців з області. Про Межиріцькі успіхи заговорила преса, особливо відзначали газети зрушення в хоровій і театральній діяльності (до речі, вистави проходили в декораціях, мальованих самим Гринишиним).
А коли справа торкнулася характеристики, то і розмовляти не захотіли: хіба можна розлучатися з таким умільцем? Тільки Михайло переконав місцеве керівництво: мовляв, здобуду вищу освіту — і чекайте в гості! Бодай мало йняли віри, а все-таки дали волю.
Їхати до Львова не зважився: там буде, висловлюючись музичною термінологією, бекар, тобто поставлять шлагбаум. Києва так само побоювався. Чи не податися, в крайньому випадку, на Одесу: там його зовсім не знають… І ректор консерваторії, Серафим Орфєєв, порадив попередньо поспілкуватися з Костянтином Пігровим — професором, диригентом, керівником студентського хору. Вийшла щира розмова. Обидва, як з’ясувалося, пов’язані з духовною музикою: і викладач свого часу працював із півчою капелою в церкві.
З Михайлом Гринишиним познайомилася приймальна комісія — і він без іспитів став третьокурсником — із гуртожитком і стипендією. Від радощів піднісся на десяте небо. Встиг заприятелювати з хлопцями, скупався в морі. Все нібито було гаразд. Та зненацька його терміново викликають у ректорський кабінет. Відчув щось недобре. І справді, КДБ натрапило на слід свого “підопічного”. Тож ректор змушений був сказати: “На жаль, ми не можемо вас узяти…”.
Коло, як кажуть, замкнулося. Світила хіба що домівка. Та по путі в Обертин Михайло, про всяк випадок, завітав до обласної філармонії, щоб погомоніти з її директором, своїм приятелем із сусіднього села Гончарева — Павлом Барчуком. Той пообіцяв порадитися з “відповідними людьми”. Може, щось і вийде із працевлаштуванням. І, яке щастя, Гринишина зараховують солістом Гуцульського ансамблю. Баритон співака віднині лунає на сцені й на концертних майданчиках, під час репетицій і в гастрольних подорожах. Його спів всюди зачаровує зал. Бурхливими оплесками зустріла артиста й Москва. В ті дні столиця прощалася з “вождем всього людства” — тираном Йосифом Сталіним. Наче посвітлішало у країні. А з приходом до державного керма Микити Хрущова почалася політична відлига… Гуцули першими відвідали кремлівський музей.
Настала якась нібито полегша. І Михайло Гринишин надіслав телеграму-запит до Одеської консерваторії. На неї відповів сам ректор: “В кінці серпня ми вас чекаємо”.
…Відтоді спливли роки напруженої праці під орудою професора Пігрова. “Михайло Петрович”, як його завжди величав маестро, став художнім керівником Івано-Франківської філармонії, а коли вивільнилась посада в Гуцульському ансамблі — й другим диригентом у ньому. Відразу цілком поринув у збирання і записи фольклору карпатців, опрацьовував народні пісні для сценічного втілення, почав сам складати хорові твори. До репертуару ансамблю потрапили і його власні перлини: “Ой зелена полонина”, “Карпатський гомін”, “Полонинко-гордовинко” й інші. Коли ж очільник Гуцульського ансамблю, учень Миколи Колесси, Володимир Пащенко цілком перейшов на педагогічну ниву, його місце заступив М. П. Гринишин. Тоді ж він і став художнім керівником і головним диригентом ансамблю пісні і танцю.
Хотілося чимось виокремитись з-поміж інших творчих колективів і Михайло Петрович згадав свою навчительку Соломію Крушельницьку з її щемливою піснею “Вівці мої, вівці…”. Їй були притаманні задушевність і затаєна мрійливість. А взагалі гуцульська пісенність ґрунтується на швидких ритмах коломийки. Композиторові ж подобається широкий, протяжний спів, він задумав переосмислити, урізноманітнити рух цієї дивовижної пісні.
Якось його перевесник Павло Барчук ознайомив зі своїм виконанням цієї пісні, але її мелодія не сходилась із уже почутими. Натхненний спів запав у самісіньку душу… Ходив, мугикав, шукав свого звучання. І раптом у нього “виспівується” якийсь незнайомий музичний мотив, мов би по-іншому ожили перші рядки:
Вівці мої, вівці,
Вівці та барани,
Хто ж вас буде пасти,
Як мене не стане?
І раптом вибухає, наче приспів, оте карпатське “ду-ду-ду-ду” і повтор останніх слів… Здається, горами пливе лунка хвиля, лине, переливається. І серце заходиться від солодкої снаги.
Але мелодія, навіяна уявою, потрібна для хорового звучання. Перший куплет, запозичений у Соломії Крушельницької, — ніжний, тривожний, сповнений теплого почуття, а з отим “ду-ду-ду-ду” наче викликає продовження. “Барани” геніальної співачки не зовсім пасують для сценічного потрактування; краще, мабуть, їх замінити на “отари”. Вдома, на вулиці Радянській, 163 (тепер Незалежності), композитор уявив, як вівчар залишає овець на пасовиську, а сам простує до чорнобривої Ксені:
Гей, пасіться вівці,
Де високі гори,
Я піду до Ксені,
Де чорнії брови.
Тут ще відсутнє завершення картини. Її треба чимось доповнити. І Михайло Петрович зустрічається з молодим поетом Миколою Кубиком. Удвох вони знаходять кінцівку:
Сама Ксеня вийшла,
Файна моя чічка,
Просидів я з нею
До темної нічки.
Композитор ще довго працював над нею; шліфував, як мовиться, кожну ноту в себе за робочим столом. Лише після удосконалення партитури приніс пісню до ансамблю. Мовчки записав її крейдою на дошці. Хористи відразу вдалися до нього з розпитами: “Звідки така файна?”. Не відповів. Хай заспівають хором, тоді можна і признатися.
Вивчили від початку і до кінця. Дещо мусив підправляти в роботі. Зазвучало якнайкраще. Але потрібен був заспівувач. Не з таким уже яскравим голосом, але щоб проникся вітрами і пахощами Карпат, збагнув, що для нього овечі отари. Соліст не був із місцевих, тому після двох репетицій спало на думку прослухати ще кількох тенорів. Співає перший — не виходить, другий — невдало, третій — щось не подобається, четвертий — ліпше, але не те, і, нарешті, п’ятий хорист — Степан Заєць, скромний хлопець, який не вважав себе якимось особливим співаком і навіть ніколи не вирізнявся серед інших. Та коли пролунав його спів, наче хвиля прокотилася в залі: як він перейнявся піснею, скільки в нього того відчуття і зачарування!
Всі кинулись обнімати і цілувати виконавця. Михайло і собі привітав Степана із тріумфом.
…Небавом відбувся концерт на відкритому майданчику літнього театру в міському парку імені Тараса Шевченка. Видалася погідна днина. Музика, пісні, танці. Виступ ансамблю передають по радіо. Всередині програми прозвучали “Вівці…”. Присутні вигуками схвалення і оплесками вітали хор. Сам автор розгубився. Пісню довелося повторити “на біс”. До сцени рушили ті, що відпочивали в парку. Знову, як мовлять гуцули, ґвалт… Що ж, треба співати втретє.
Наступного дня пісню підхопило все місто. Незабаром автор подарував свій твір львівському диригентові, своєму вчителеві, художньому керівникові капели “Трембіта” Павлові Муравському і пісня з’явилася у її виконані. Потім вона прикрасила виступи Закарпатського і Буковинського хорів. Включив її до свого репертуару і Червонопрапорний ансамбль пісні і танцю імені Александрова. З естради понесли пісню в люди Дмитро Гнатюк, Микола Кондратюк, Павло Кармалюк та інші. Цей вокальний шедевр став візитівкою Гуцульського мистецького колективу. На гастролях у Грузії, Прибалтиці, Середній Азії й на Далекому Сході слухачі неодмінно просили заспівати “Вівці мої, вівці…”.
Очолюючи з 1962 до 1970 року талановитий, самобутній колектив, з 1966-го він ще й викладав у місцевому педагогічному інституті, нині університет. За чотири роки його запросили завідувати кафедрою хорового диригування в Київському інституті культури, тепер Університет культури і мистецтв. Михайло Петрович виплекав цілу плеяду українських майстрів хорового співу і диригування. 1995 року видатному митцеві і педагогу присвоєно найвище почесне звання “Народний артист України”. За його авторства побачили світ теоретичні дослідження “Робота хормейстера над творами a cappella”, “Як створити хор” (англійською мовою). Йому належать власні пісенники “Гей, Карпати”, “Карпатський гомін”, кілька упорядкованих репертуарних збірників “Заспів” із методичними порадами для виконавців.
А “Вівці…” мов би розчинилися у світі, стали народною піснею, без імені творця слів і музики. Хоча в душі Михайла Петровича і досі бринить незабутня, величаво-лірична, зворушлива до сліз мелодія карпатського вівчаря.
