Апостол живих душ в епоху знецінення моралі

“Премію імені М. В. Гоголя в Італії” започаткував 2009 року Фонд першого президента Росії Бориса Єльцина до 200-ліття від дня народження Миколи Гоголя. Завідувач відділу слов’янських літератур Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, доктор філологічних наук, професор, завідувач Гоголезнавчого центру Ніжинського держуніверситету імені Миколи Гоголя Павло Володимирович Михед відзначений 2011 року російсько-італійським журі  “за літературознавчі праці і віддане наукове служіння дослідженню творчості Миколи Гоголя”.

— Павле Володимировичу, я з інтересом перечитую Ваші публікації і переконуюся в тому, що все своє життя Ви йдете за гоголезнавчим покликанням.
— Моє перше знайомство з Гоголем відбулося в маленькому українському селі неподалік Ніжина, коли сусідський хлопчик захоплено переповів почуту в школі історію про Тараса Бульбу. Я того ж вечора перечитав твір, не підозрюючи, що мені доведеться повертатися до нього протягом життя. У 60—70-ті роки минулого століття мені пощастило вчитися в Гоголевому виші й викладати тут майже три десятиліття. 1981 року захистив дисертацію про романну творчість предтечі Гоголя — Василя Наріжного, відкрив для себе його тісний зв’язок з культурою українського бароко, підготувавши таким чином ґрунт для наукових пошуків творчості Гоголя. Очоливши кафедру світової літератури, разом із колегами створив Гоголезнавчий центр, при якому було організовано видання періодичного наукового збірника “Гоголезнавчі студії” і який знають гоголезнавці всього світу.
2003 року захистив докторську дисертацію “Творчість Миколи Гоголя в контексті літературної культури бароко” і перейшов на роботу в Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України.
Останнім часом працюю над проблемою зв’язків Гоголя з західноєвропейською християнською думкою, а першою фігурою, яка привабила мою увагу, став італієць Сільвіо Пелліко.
Його ім’я стало відомим у Європі після виходу “Моїх темниць” (1832). Це книга-сповідь про пережите протягом десяти років в ув’язненні за зв’язок із рухом карбонаріїв, сповідь про духовний перелом у житті автора. 1834 року з’явилася друга книга Пелліко “Про обов’язки людини”, теж популярна в європейського читача.
Імені Пелліко Гоголь ніде не згадує, але в листі до Миколи І він пише “…десять лет тяжких недугов оторвали меня от трудов, к которым я порывался”. Гоголь намагається збудити в уяві царя образ Сільвіо Пелліко й поставити себе в один ряд із письменником, що здивував усіх стражданням, християнським смиренням і проповіддю добра й високих істин людського покликання і служіння. Читаємо далі: “Но не пропали эти годы: великой милостью Бога устроено было так, чтобы совершилось в это время мое внутреннее воспитание; великой милостью Бога вложены в меня некоторые не общие другим способности, которых не следовало мне выказывать, покуда не вызреют они во мне, и которыми по возвращении моем из святой земли я сослужу вам службу так же верно и честно, как умели служить истинно русские духом и сердцем”.
Не випадковий той факт, що, представляючи преображення Чичикова в другому томі “Мертвих душ”, він проводить свого героя крізь в’язницю.
На вплив італійського бароко на Миколу Гоголя звернула увагу свого часу В. Шапіро, посилаючись на мою розвідку про відлуння українського бароко в його творах. Про це говорила й італійська дослідниця Ріта Джуліані, коли представляла мене при врученні Міжнародної премії.
— Ви чи не перший висунули гіпотезу про апостольський проект Миколи Гоголя…
— У контексті апостольства надзвичайно важливий смисл має вибір Гоголем Риму як місця перебування. Абрам Терц справедливо зауважив: “Перебування у вічному місці, наче спеціально відведеному для звершення духовного подвигу, зміцнювало його в усвідомленні центрального становища у світі”. Далі дослідник пише: “Тут людина сприймалась у пошукуваній якості місця, на яке вона поставлена недарма, але заради предвічного плану Творця і упорядника життя”.
Рим і був місцем, відзначеним діяннями апостолів. Він став символом початку тріумфу християнської віри й сакральним центром гоголівського світу, звідки починалися його діяння.
Початки цього сягають ще глибше, а саме історії одруження батьків Гоголя — Марії Іванівни Косяровської і Василя Опанасовича Гоголя-Яновського. Саме в ній, на мою думку, витоки ідеї обраності, особливого призначення, якого тримався Гоголь до останнього подиху.
Двоє перших дітей народилися мертві. Тоді Марія Іванівна дала обітницю перед чудотворним образом Миколи Диканьського: якщо народиться син, назве його Миколою — на честь святого. У 9 років помер брат Іван, і в глибокорелігійній свідомості Гоголя, який вийшов із середньовічного українського села і був віруючою людиною, з’явилася (не могла не з’явитися) сакральна думка: Господь чомусь благоволить до тебе, не випадково Він оберігає тебе. Ти вибранець Господній. Ось де, на мою думку, коріння Гоголевого апостольства. Він протягом усього життя відчував власне особливе покликання. Звідси його замкненість, таємничість, певна дивакуватість (з погляду інших), іноді зверхність. Головний діалог Гоголевого життя — діалог із Господом, причетність якого до всіх своїх справ він ніколи не ставив під сумнів. Визнання ж письменницького таланту лише кріпило його у вірі, бо “слово було у Бога, і слово було Бог”.
Гоголь констатував неможливість подальшого повноцінного життя в умовах омертвіння душі людської. Він закладав у глибини російської свідомості ідею перемін, яка з роками лише розросталася й актуалізувалася в наступні епохи, завершившись революцією, жахливим переворотом і руйнацією підвалин національного буття народу. Хоч сам Гоголь бачив і проповідував іншу форму оновлення світу — через ідею особистісного самовдосконалення і особистого спасіння вірою. Ідея ця виявилася дуже дратівливою і не спрацювала не тільки тому, що позитивістська доба проголосила смерть Бога, а й тому, що поставила перед кожною людиною велике завдання, яке виявилося не під силу, особливо тим нетерплячим, чия егоцентрична впевненість своєї праведності залишилася непорушною. З цим ми “благополучно” дожили до сьогодні. І тим, зрозуміло, Гоголь актуальний не тільки для росіян. То універсальна проблема. Гоголь прищепив російському суспільству гостре і живодайне переживання християнського почуття, він загострив і тим закцентував ці почуття. Відоме позитивне, якщо не захопливе, ставлення до цього Тараса Шевченка і Пантелеймона Куліша, які високо цінували “Вибрані місця з листування з друзями”, книгу, над якою, за невеликим винятком, посміялась інтелектуальна Росія, сподобавши далекий від об’єктивності лист Бєлінського.
Однак про свої ідеї, висловлені у “Вибраних листах”, Гоголь змусив говорити все російське суспільство. Книга нікого не полишила байдужим. Ще Гершензон, здається, зазначив, що це була перша в історії Росії загальнонаціональна дискусія, приводом до якої стала книга Гоголя. Вся читаюча Росія стала його аудиторією. І хоч присуд був негативним, він не був тотальним. І вже наступні покоління почали виявляти живий інтерес до цієї трагічної книги, яка залишилася на маргінесах духовних шукань ХХ ст. і лише сьогодні, на черговій хвилі “нового середньовіччя”, твір переживає “друге народження”.
— Доречно нагадати ще про один удруге народжений твір: “Розмисли про божественну літургію” і духовну прозу, які Ваша дружина професор Тетяна Михед переклала українською мовою зі спільно з Вами зробленими коментарями.
— Ми видали їх у Ніжині за фінансової підтримки меценатів і з благословення єпископа Чернігівського та Ніжинського Іларіона. На його думку, ця праця — вагомий внесок у духовне просвітництво українського суспільства, вона допоможе в місіонерському служінні Церкви і відкриє читачам красу, велич і духовне значення найголовнішого богослужіння Православної Церкви.
Інтерес до Божественної Літургії виявився в Гоголя ще в роки навчання в Ніжинській Гімназії вищих наук. В. І. Любич-Романович згадує, як Гоголь ставився до церковної служби: “…молитви слухав уважно, іноді навіть повторював їх, наспівуючи, ніби служив сам собі окрему Літургію”.
Літургія знову потрапляє в поле зору Гоголя у зв’язку з актуалізацією наприкінці 1830-х—початку 1840-х років його апостольських устремлінь і пошуків засобів впливу на людину з метою її навернення до християнських цінностей. Він починає жваво цікавитися християнською літературою, зокрема християнською західноєвропейською думкою. Студіює літургії св. Василя Великого і св. Іоанна Золотоустого. На початку 1845 року, перебуваючи в Парижі, бере консультації в еллініста Ф. М. Бєляєва.
Літургія була формою досягнення головної мети Гоголевого апостольства — воскресіння “мертвих душ”. Вона витворює особливу містичну атмосферу, людина розчиняється в Божественній любові й переживає Преображення.
Праця над “Розмислами…” йшла паралельно з роботою над “Вибраними місцями…”, а пізніше і другим томом “Мертвих душ”. Гоголь постійно вносив нові правки та доповнення. “Розмисли…” слугували своєрідним духовно-естетичним камертоном і орієнтиром для названих творів. Їх об’єднувала Гоголева віра у християнські цінності. Слово церковне живило матерію його художніх творів.
Гоголь не припиняв роботи над “Розмислами…” до останніх днів свого життя, про що згадує О. Т. Тарасенков — лікар, який був біля помираючого митця. Письменник придумав навіть особливий формат книги: “…маленький, в осьмушку”. І ми цю його волю виконали, а гарну ілюстрацію зробив ніжинський художник Олександр Кошель.
— Думки Миколи Гоголя актуальні й сьогодні?
— Так. Це той письменник, який завжди на часі. Його читає весь світ, у багатьох країнах є потужні наукові школи, його твори не втратили актуальності: досить подивитися на численні цитування в постмодерністських текстах. Гоголь — живий класик, він продовжує захоплювати читача. Означуючи природу свого часу, Гоголь повторював формулу — “мир в дороге”. Чи не цим він близький сучасності? Нинішній світ прийшов у такий рух, що будь-яка стабілізація оголошується застоєм. Він формулює безліч питань і серед них питання вічне: як жити, що вартісне у цьому житті? Гоголь бере людину в її первісній суті, і віднаходить у ній Божу іскру (навіть серед найнещасніших). Він починає розмову про життя тіла, його буття і ставлення до нього. Гоголь означив стільки людських типів, подав існування людини в різних формах буття (спокійній і природній, героїчній і жертовній, пустій і нікчемній, пожадливій і обмеженій), у високохудожній і захоплюючій формі, чим і привернув увагу читачів. Справді, ціла енциклопедія буття. Разом з тим, Гоголь чітко розставив акценти праведного існування. Це теж приваблює читача. Особливо в епохи знецінення моралі.
Гоголівська “Шинель” наснажує сьогодні не тільки літераторів, науковців, а й митців інших видів культури. “Премію імені М. В. Гоголя в Італії” було присуджено літератору Андрію Бітову, художникам Борису Мессереру і Сергію Якутовичу, режисеру Юрію Любімову, мистецтвознавцям Ірині Антоновій і Марі Кьяретті, актору Богдану Ступці й видавцю Роберто Калассо.
— Нагорода зобов’язує…
— Серед нових проектів — підготовка групою українських гоголезнавців видання семитомного зібрання творів Миколи Гоголя українською мовою. Символічно, що останньою моєю публікацією є стаття про “Тараса Бульбу”, присвячена дискусійним питанням функціонування творчого спадку художника в українському і російському культурних контекстах.
— Чи можна вважати вичерпаною італійську тему в творчості Миколи Гоголя?
— Думаю, ні. Хоч у Римі й позначені меморіальні місця, пов’язані з перебуванням тут митця. Задокументована згадка про те, як він позичав фрак для прийому на віллі Медичі. А нещодавно Ріта Джуліані знайшла в загальноміському архіві спогади про спілкування Гоголя з місцевими інтелектуалами, з європейськими художниками, які перебували тут.

Спілкувалася
Надія ОНИЩЕНКО,
м. Ніжин

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment