Лицар-Сам, або Чародійство звуком Грицько Чупринка (1879—1921?)

Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ

Ти ще, мій милий,
по звуку не звик
Вгадувать рани.
Г. Чупринка

Лицар-Сам — герой однойменної поеми Грицька Чупринки тікає з поля битви, де полягли інші, не зі страху, а з небажання бути рабом зла, яким, на його думку, є земне життя, якщо воно позбавлене вищого сенсу. Втеча для нього — перемога, а не поразка. Вчинку його не розуміють і засуджують як зраду — кохана, її батьки і навіть рідна мати. Те, чим вони дорожать, для нього кайдани: “Я ваших цінностей не знаю”. Найвища цінність для втікача — вільний дух, літання над землею, поривання до “вічної красоти”. Це бунт одинака супроти всіх. Супроти світу, що сповідує фальшиві цінності і рухається в тупиковому напрямку. Це суд не тільки над сучасним, а й над минулим. Заперечення його чеснот, зокрема героїки. Вона теж марнота марнот, закови для духу. Такий ризикований пафос поеми.
Певна річ, Лицар-Сам — це alter ego поета, чия творчість була викликом народницькій традиції і часові. У передгроззя і в пору нечуваних соціальних струсів і революційних шквалів Г. Чупринка у дусі запізнілого неоромантизму і символістської естетики декларував крайній індивідуалізм, культ чистої краси, незалежність поета від юрби, утверджував його право бути “над життям”. На питання “ти землі чи неба син?” він відповідав однозначно — неба. Один із найуживаніших епітетів поета — надземний. Шлях світоглядно безперспективний, а з огляду на тектонічні зрушення й розломи епохи — анахронічний. Але Чупринка розширив обрії української поезії. У втомлюючому однострої епігонів Шевченка з їхнім вульгарним соціологізмом зазвучали нечувані досі мелодії і ритми, тони й обертони, словник поета, попри всі вади, повтори і штампи, здобувся на ту ступінь гнучкості й легкості, коли словам тісно у межах жанру. Це був крок в іншу стихію — музику. І ця стихія стала домінантною. Під її натиском логіка й зміст відійшли на задній план.
У ритмах Чупринки озвалася модерна європейська поезія в її колоритних персоналіях — Бодлер, Верлен, Рембо, Малларме, Метерлінк і, звичайно ж, російські символісти, а з-поміж них передовсім Бальмонт. Г. Кочур, шукаючи аналогій Верленові в українській поезії, назвав, природно, ім’я Тичини і висловив при цьому кілька цікавих спостережень. У ту пору, коли він писав свою статтю, Чупринка був заборонений. Можливо, саме ця обставина завадила Кочуру віддати йому належне. Як багато важив для Чупринки Верлен, легко переконатися, якщо вдатися до паралельного прочитання текстів обох поетів, пошукати відповідників у “Романсах без слів” Верлена. Але не тільки в них.

Найперше — музика у слові!
Бери ж із розмірів такий,
Що плине, млистий і легкий,
А не тяжить, немов закови.
Не клопочись добором слів,
Які б в рядку без вад бриніли,
Бо наймиліший спів —
сп’янілий…

Цей імператив французького поета (“Поетичне мистецтво”, переклад Г. Кочура) Чупринка міг би повторити дослівно. Його поетичні декларації мало різняться від тих, що їх дотримувався Верлен. Чупринка не тільки вгадував рани “по звуку”. Звук для нього, як і для знаменитого француза, універсальний засіб пізнання світу. Йому досяжні найвигадливіші способи музичної організації словесної маси. Ні найменшої силуваності, рука його легка, звукопис яскравий, приємний для слуху. Як і Верлен, Чупринка байдужий до барви, до скульптурної пластики зорового образу, такої важливої для неокласиків. Непрості стосунки у нього й із логікою, його відштовхує раціо, підконтрольність чуттів диктату розуму. Течія цієї поезії плинна й примхлива. Замість кольору — нюансування, відтінки, замість повноти й обґрунтованості емоції — неясні відчуття і поривання.
Активно перегукується Чупринка з Бальмонтом. Можна припустити, що й до Верлена він прийшов із допомогою Бальмонта, чия “Пісня без слів” прямо вказує на автора “Романсів без слів”. Принаймні увага до алітерації, внутрішня рима, заколисуючий повтор як дієвий засіб впливу — усе це вже було в Бальмонта і мало свою притягальність: “Я на башню всходил, и дрожали ступени, и дрожали ступени под ногой у меня”. Немає сумніву, що часто вживана фея Чупринки — ще й фея Бальмонта, якого він уважно студіював. Як студіював й інших старших і молодших символістів, зокрема раннього Брюсова, магія співучості віршів якого (“Эта светлая ночь, эта тихая ночь, эти улицы узкие, длинные! Я спешу, я бегу, убегаю я прочь, Прохожу тротуары пустынные. Я не в силах восторга мечты превозмочь, Повторяю напевы старинные, И спешу, и бегу, — а прозрачная ночь Стелет тени манящие, длинные”) — жадібно вловлювалася його чутливим на гармонію слухом. Утім, щодо вигадливості в цьому напрямку російські метри могли б дечому повчитися і в Чупринки. Окремі його вірші, строфи чи й рядки, як ось: “Поле. Гай. Синіють луки” — навертають до Тичини, для якого читання попередників — Вороного, Олеся, Філянського і його, Чупринки, було вельми плідним. Це помітили вже сучасники. Чупринка поет, у певному сенсі, унікальний. Якщо читачеві вистачить снаги за один присіст подолати всю його поетичну спадщину, а це 400 з гаком віршів, то його ще довго не полишатиме відчуття колихання й вібрації. Стан аналогічний тому, коли після тривалого перебування в морі з хиткої палуби корабля потрапляєш на сушу. А це означає, що музика таки перемогла. Задеклароване правило стало нормою поетичної практики. Тільки тривала ізоляція творчості поета спричинилася до того, що він досі не посів того місця в поезії, на яке заслуговує. Місце почесне і самостійне.
Чупринка — приклад естета послідовного у відстоюванні власних принципів. Дивна сама з’ява цього рафінованого духу на народницькому ґрунті. Та ще й у пору затяжної депресії в поезії. Як і та впертість, із якою він, виходець із простолюддя, сповідував свою “надземну” віру:

…весь мир — уява!
Наше світло, наша слава
Там, де наших тіл нема,
Там, де грає дух прекрасний,
Де буяє розум ясний,
Де не має влади тьма…

Чупринка, попри всю вразливість, це той вітамін, без якого нормальна функціональність українського поетичного організму була б порушена. І те, що його практика по суті не мала (і не могла мати) продовження, ще не означає, що зусилля поета були марними. Навпаки — саме завдяки присутності його доробку маємо можливість із відстані в часі побачити ґандж і небезпеку певних тенденцій. Віддамо належне цьому “декадентові”, який мав зухвалість наївно перти супроти закутого в лати немилосердя часу, як благородний гідальго Дон-Кіхот Ламанчський супроти вітряків.

Хочеш бути між красот
Щохвилини, щогодини —
Одділи свій вільний льот
Од становища людини.
Будеш чути кожну мить
Мову вітру, мову листу,
Як божественно бринить
Дивна лірика без змісту.

Зауважмо: для Чупринки природа не втілення поезії, а сама поезія, “дивна лірика без змісту”. Знайдіть ще поета, який сказав би: “В чарах лірики навкруг потонули краєвиди”. Серед назв його віршів є й промовисті щодо нього самого: “Гість-метелик”, “Панна оса”. Він постеріг і підслухав: “Грають сили невідомі в шелестінні листя й трав”, “Серце чує, що говорить солов’їсі соловей”. Намагався у всьому розгледіти божественне єство живого, таємниче осердя життєвих сил — у птахи, звіра, квітки, трави, дерева. Проповідував і напучував: “Повернися назад до живих таємниць любознавчим юнацьким лицем”. Називав цей стан “цвітом душі”, який “з божим променем суміжний”. Хоча до людини ставлення його далеко неоднозначне, а до міста, повсякдення — неприхильне чи й вороже: “Тут непевні наші межі, де вбивають завше дух”. Він один такий, відсторонений від земної метушні поет, який прагнув не тільки “пісень надземних”, а й надземної, цебто універсальної правди: “Ти розвієш полем, степом все навіяне вертепом, всі намули і полуди, фарисейські пересуди, біль і сум”. Простота поезії Чупринки, її легкість, зовнішнє пурхання — оманливі. Щоб збагнути глибше його “Оману”, годилося б заглянути у Метерлінка, а “Самогубець” прямо вказує на Ібсена.
Домінуючий Чупринчин настрій — “вільний настрій високольотний”. Поет ширяв над землею, а потім ревниво стежив зі своєї надсвітньої вежі за тими, хто теж, як і він, намагався долати земне тяжіння. За старшими від нього: на 8 років Вороним, на 6 — Філянським, на рік — Олесем. Чи, можливо, й за В. Пачовським, майже ровесником. Це ширяння мало свої збитки. Верховенство музики витісняло, як уже мовилося, зміст, нівелювало конкретику (і без того розмиту), призводило до зловживання повторами — синтаксичними й ритмічними: “ми прощаєм, ми прощаєм”, “нас не спалять, нас не спалять” (приклади з різних віршів), зоднаковіння, інерції інтонації, гри на одній струні. Без самоповторів Чупринку чи й уявити. Як і без штампів, банального уже й на його час римування, зловживання зменшувальними суфіксами -оньк, -еньк: “Квітоньки-дітоньки, сині волошки, білі ромашеньки, стебла тонкі”. Ряд цей довгий: ніченька, серденько, горенько, чароньки, думонька, зіронька — гонитва за музикою замагала здоровий глузд. Читання російських символістів оберталося ще й несмаком буквалізму: “зорі небо — ожемчужать”. Із втрат прикріших — тематична бідність, засилля абстракцій, обтесаність поетичної крони: дефіцит метафори, яскравої образності. Жертви майже неминучі, коли домінує звук. Хай навіть і божественний. Хтось повинен був пройти цей невдячний шлях. І він, Чупринка, пройшов його з високо піднятою головою. Тому навіть негатив його — позитив загального поетичного досвіду XX століття. Є чар монотонності у Чупринчиних “дзеньках-бреньках”, якими так в’їдливо допікали йому опоненти. Хоч вірш з однойменною назвою поет сам означив як поетичний жарт.
Критикували й пародіювали Чупринку часто, особливо за поему “Лицар-Сам”. Щоправда, були й поцінувачі — модерні критики М. Євшан та М. Сріблянський-Шаповал, видатний білорус Максим Богданович, для якого Чупринка — “поет рідкісного, своєрідного типу таланту”. Істинно так. Зусиллями Чупринки українська поезія вперше послідовно заговорила на тому різновиді поетичної мови, якої в такому згущеному вигляді ще не мала. Втрачаючи, вона водночас і здобувала: поставала у новій якості. І не вина Грицька Чупринки, що ритмомелодика текстів сучасних поетів обмежена і тон, як і раніше, задає чотиристопний ямб. Г. Чупринка — тип творця, який збувся на слабо окультуреному для обраного напрямку ґрунті. Трагічний парадокс: поет, який утверджував тезу “над життям”, не написав жодного антирадянського вірша, загинув від рук чекістів. Жах ще й у тім, що подібні парадокси незабаром стали правилом. Не з’ясовані обставини загибелі Чупринки. Досі не знаємо точно, у якому році сталася ця трагедія — 1919-му чи 1921-му.
Заборона книжок Чупринки призвела до того, що сам образ поета мовби розмитий. Втрачено живі індивідуальні риси. Про них нам частково нагадав М. Жулинський у розлогій вступній статті до однотомника Чупринки, що вийшов у “Бібліотеці поета” 1991 року. Григорій Чупринка був постаттю колоритною. Його, високочолого, в чорному пальті, крислатому чорному капелюсі, з незмінною палицею в руці — знали й бачили у різних районах і мальовничих місцях Києва. (“Віє, віє Дух, де хоче, на просторах світових”). То він самотиною блукав у Голосіївському лісі, то з’являвся на Подолі в оточенні білялітературної братії, акторів, художників, то виринав у Деміївці серед повій і злодіїв, яким читав Бодлера, Верлена, Бальмонта і, звичайно ж, свої вірші. Людина богемної вдачі, дивакувата і запальна — таким він вимальовується і в своїх творах. Поет “чистої краси”, чия творчість пов’язана з першими двома десятиліттями XX віку, виявився цьому каїну-віку абсолютно непотрібним. Забутий він і сьогодні. Про нього не пишуть, його не згадують. Але це зовсім не означає, що досвід поета не знадобиться ще в столітті нинішньому.
Тим більше, що цей правовірний естет кинув камінець і в його (наш) город:

Завтра стане храм базаром
І майданом сад.
Опанує божим жаром
Комерційний лад.

Дарма, що цим рядкам майже 90 років.

Грицько ЧУПРИНКА

ЛІРНИКИ

Олексі

На пекучім тротуарі
В нерозлучній вірній парі

Похилились,
Зажурились
Два старці.
Два співці.

Кожен з лірою в руці.
Тільки ж більше не голосять,
Не голосять і не просять,
Гімнів в небо не возносять,
Бо почули в шумі, в гамі,
Що не має натовп тями
До натхнення лір співучих,
До нудьги сердець горючих.
Що не знає
Поривання,
Що не має
Спочування

Цей байдужий натовп туш,
Натовп постатів без душ.

Більш не просять,
Не голосять,
Гімнів небу не возносять,
Похилившись сумно в парі
На пекучім тротуарі.

РАЙ ЧАРІВНИЙ

Б’ються з сонцем водограї,
Дзвони, пахощі, молитви…
Ні, не будете радіть ви
В новонайденому раї
Разом з соняшними дітьми,
Хижі зграї!

Десь в ефірі, в небосхилі,
В синім лоні тонуть дзвони…
Де ж ви, де ви, легіони
Чорнодуші, чорнокрилі,
Що поклони до Мамони
Били в силі?

Вкриті квіти райським рястом;
Злиті дзвони в переливи…
Хто вражливий, хто чутливий,
Хто родивсь ентузіастом.
Хто зіллється в день щасливий
З дивним царством.

ГОРІННЯ

Трошки далі, далі, мила,
З мене б’є огонь душевний —
Ти попалиш ніжні крила,
Як метелик одноденний.

Як ефірнеє створіння,
Ти не витримаєш палу,
І душевного горіння,
І шукання ідеалу.

Пал огненний в’ється, свище,
Не торкайся ж ти до мене,
Бо зведе на попелище
Душу полум’я шалене.

Не наближуйсь до горнила,
До душевного вулкану,
Далі, далі, далі, мила,
Од мого страшного стану.

ЕОЛ

Дзвоне, дзвоне, тихо дзвоне
Вільний, мрійний, тихий дзвін,
В світлі, в вітрі, в небі тоне,
Спів розносе
І голосе.
Хто се, хто се,
Дзвони носе,
Хто се він?

Знаю, знаю, ти, Еоле,
Звуків-дзвонів ллєш бурун,
Ніжно вабиш гай і поле
В вільнім співі,
Ніби в гніві,
Дзвін вабливий,
Дзвін рухливий
Ллєш із струн.

ПЕРЕХІД

Струни смерті забриніли,
Бачу вічності поріг,
Смертний образ чорнокрилий
Хилить, валить жахом з ніг;
Тисне, давить, грає тілом,
Віє в очі чорним пилом,
Чорним пилом, чорним пухом,
Розлучає тіло з духом,
Тяжко давить,
Поки збавить
Од життя
І одкриє все незнане,
Невідоме, довгождане
В вічних чарах забуття.
За страждання,
За ридання
Дасть велику нагороду,
Вічний виявить секрет
І пригріє
Давні мрії
На роздоллі небозводу
Між планет-комет.
В’яне цвіт під ешафотом,
Лине дух мій вільним льотом,
І в агонії сплелись
Жалі з рухом,
Тіло з духом,
Мов бояться десь загинуть,
Мов не хочуть все покинуть,
Чим жили колись.

БЕНКЕТ

Що, горілка там чи кров?
Плеще, плеще чарка пінна,
Ну ж, голубко, ну, незмінна,
Як не втіхи — дай отрути!
Щоб життя нудне забути,
Вип’єм швидше! вип’єм знов!

Що там — зрада чи любов?
Плеще, хлюпається шклянка,
Ну ж, веселко, ну ж, коханко,
Щоб минулась чорна туга,
Щоб забулась зла наруга,
Вип’єм швидше! вип’єм знов!
Там життя? чи, може, смерть?
Все одно! — яке нам діло…
Щоб в очах почервоніло,
Щоб гуляти, танцювати,
Щоб і смерть почастувати,
Наливай по шклянці вщерть!

Там ридання? Чи танок?
Є того й сього потроху:
Крові з серця, пива з льоху!
Ха, ха, ха! танцює хата!
Горе, щастя, де ви в ката?
Лийте, пийте із шклянок!

ЛІРА

Не поет, хто сил не має
Звуком душу потрясти!
Шота Руставелі

Ліру в руки!
Б’ють по серцю ніжні звуки,
Повні смертної розпуки,
Повні гострого жалю;
Ліра стогне, ліра б’ється
І ридає і сміється:
— Засмучу і звеселю!

Вище струни!
Ходять хвилями буруни,
Хтось могутній, вічно юний
Сипле з неба блиски зір.
В чарах щастя і свободи
Пахнуть квіти, грають води,
Гомонить зелений бір.

Ліру в руки?
Сумно, сумно стогнуть звуки,
В полі смерті в’ються круки;
Стиски горла… Муки мук!
Гостро в серці закололо —
Все поблідло, захололо;
Випадає ліра з рук.
ЦВІТ ТРАВНЕВИЙ

Що таке — переживання?
Ряд умовин!
Пісня рання про кохання,
Скута холодом хуртовин,
Воскресає в цвіті травня,
Тільки з цвітом і проходить;
Туга чорна, туга давня
Жар кохання,
Сподівання
Снігом-льодом розхолодить.
Що для серця та принада?
Зла омана!
Буде зміна, буде зрада,
Буде в серці зайва рана,
Зайві спомини й прокльони,
І байдужість, і зневір’я,
Будуть інші гнівні тони —
Квіти травня
Туга давня
Всипле снігом верхогір’я.

Дишуть пахощами квіти
Так принадно!
Раз кохати, як і жити,
Серце може безодгадно!
Пийте ж, пийте аромати —
Цвіт огнистої любові!
Кличуть, манять пишні шати,
Цвіт вишневий,
Яблуневий
В мир прекрасний, в мир чудовий.

ЗМІСТ КРАСИ

Кожну хвильку, кожну мить
Ловить ухо шелест листу,
Пахнуть квіти, сад шумить,
Як мелодія без змісту.

В гамах звуків гай і луг,
Де не стань, куди не вийди;
В чарах лірики навкруг
Потонули краєвиди.

Щастя, горе? Що таке?
Геть придбання і утрати!
Як то можна щось людське
Всій природі надавати?

Вся природа — світлий храм,
І молитви в ній без змісту;
Наш нудний душевний хлам
Тільки нищить вроду чисту.

Горе, щастя, сльози, сміх,
Зрада, згода та кохання —
Се наймення всіх поміх
Любовання-споглядання.

Хочеш бути між красот
Щохвилини, щогодини —
Одділи свій вільний льот
Од становища людини.

Будеш чути кожну мить
Мову вітру, мову листу;
Як божественно бринить
Дивна лірика без змісту.

ПОЕЗІЯ

Поезія — настрій гучних вакханалій
І плюскіт вина.
Поезія — пахощі білих конвалій
І тиша сумна.
Поезія — світ в мальовничій уяві
І радісний дзвін.
Поезія — регіт і сльози криваві,
Молитва й проклін.
Поезія — солод палкого кохання
І дух красоти.
Поезія — буряний пал досягання,
Я й ти.
ПЕРША МРІЯ

Десь згубилася вона,
Як мана,
Десь в повітрі, десь в природі,
В тихих водах, в небозводі —
Так, як губиться, зникає,
Ніби зрадником тікає,
Перший образ, перший тон
В чарах юного кохання
І наївного єднання
В час, як манить всіх весна…
Десь згубилася вона,
Як мана.

ТИ НЕ ЧУВ?

Ти не чув? А чути треба,
Як співають люди в горі,
Як співають люди в муках,
Як здіймаються до неба
Душі, змучені та хворі,
В довгих, вистражданих звуках.

Ти не знав? А треба знати,
Що за слізьми — крик одчаю,
Гнів і полум’я пожежі!
Зчервоніють неба шати,
Скрізь од краю і до краю
Рухнуть стіни, зникнуть межі.

ПО ЗВУКУ

Чуєш ти в грюкоті лірики дзвін?
Чуєш ти в війську Бояна?
Болісно носиться стогін-проклін…
Чується рана.
Чуєш ти, чуєш ти лірики крик?
Ні, не почуєш, коханий…
Ти ще, мій милий, по звуку не звик
Вгадувать рани.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment