Свобода слова чи словоговоріння?

Найавторитетніші громадські організації інформаційної сфери України підбили підсумки діяльності наших медіа за 2011 рік. Їх оприлюднили на прес-конференції в УНІАН керівники організацій: Вікторія Сюмар — виконавчий директор Інституту масової інформації, Оксана Романюк — керівник українського представництва Міжнародної правозахисної організації “Репортери без кордонів”, Наталія Лігачова — шеф-редактор порталу “Телекритика”, Юрій Луканов — голова Незалежної медіа-профспілки. Було оголошено спільну підсумкову заяву “Свобода слова в Україні: 2011”, яку, окрім названих організацій, підписали також Рух “Стоп цензурі!”, Українська Медіа-асоціація, в яку входять Інститут медіа-права, Інтерньюз-Україна, Комісія з журналістської етики. Головне в першому реченні заяви: “Протягом 2011 року в Україні спостерігалося погіршення свободи слова”.

Що спонукало поважні громадські організації зробити такий висновок, попри бадьорі запевнення влади про відсутність тиску на ЗМІ і європейський, демократичний курс нашої країни? Спонукали факти, реалії, а не декларації.
Передовсім (і це не випадково винесено на чільне місце в заяві) йдеться про прояви прямого насильства проти журналістів. Ми втратили цього року двох колег — одного вбили, другий зник без вісти. За даними ІМІ і “Репортерів без кордонів”, 2011 року зафіксовано 24 випадки виявів агресії проти журналістів або прямих нападів на них, унаслідок чого постраждало 35 наших колег. Для порівняння: 2010 року — 21 випадок, 26 постраждалих. Окремо виділені у звіті ганебні факти масових атак на журналістів. Це, зокрема, інцидент у липні 2011 року — масове побиття журналістів під Печерським судом Києва, під час якого постраждало близько 30 журналістів. Також багато журналістів постраждали під час висвітлення акцій протесту восени в Києві.
У заяві також зазначено: не дивлячись на те, що справа Ґонґадзе має надзвичайно великий суспільний інтерес, судові слухання по справі Пукача, звинуваченого в убивстві журналіста, проводились у повністю закритому режимі. А кримінальну справу, порушену проти Кучми, закрили на підставі законодавчих формальностей. Це свідчить про відсутність реальної політичної волі у розслідуванні резонансної справи Ґонґадзе.
Свободу слова годі уявити без вільного доступу громадськості, насамперед її представників —журналістів, до інформації. Але, попри ухвалення закону про доступ до публічної інформації, ситуація не поліпшилася. Лише офіційно було зафіксовано понад 30 різних випадків перешкоджань законній професійній діяльності журналістів та обмежень у доступі до інформації.
Протягом минулого року помічене наростання цензури, нею спрямовано займаються владні структури і в столиці, і в регіонах. Характерний приклад — Харків, де з ефіру зникли опозиційні програми на телебаченні. Опосередкованим проявом цензури є відсутність плюралізму в ЗМІ, зокрема, на телебаченні, замовчування більшістю каналів важливих, але неприємних для влади тем: суд над Ю. Тимошенко, падіння рейтингів Партії регіонів, наступ на права і свободи громадян, важливі заяви політиків західних країн, зокрема ЄС щодо стану демократії в Україні. Основні телеканали мляво інформують і про серйозні соціально-економічні проблеми, хоча вони хвилюють мільйони громадян. Те, що ЗМІ поводяться майже однаково, свідчить, що ними “диригують” із владних кабінетів, а також існує самоцензура керівників медіа, які реагують на “загальні віяння”.
Отож втішатися нічим: ми й далі на “сто якихось” місцях у світових рейтингах свободи слова. Хотілося б якогось позитиву, але його знаходиш за приказкою “Не було щастя, так нещастя допомогло”. Позитив гуртом вишукували у протидії негативу: у підсумковому звіті було названо проведення журналістськими й іншими неурядовими організаціями кампаній із просування закону про доступ до інформації і змін до закону про інформацію, а також консолідація журналістської спільноти — кілька медіа-організацій об’єдналися в Українську Медіа-асоціацію, а Незалежна медіа-профспілка України почала долати кризу і відроджувати регіональні організації. 23 листопада всі медіа-організації України вперше об’єдналися, щоб провести спільну акцію проти безкарності за вбивства журналістів. Але всі ці дії, як кажуть, “через горе”, бо далі відступати нікуди.
Обнадіює, що українська влада таки пішла на діалог із журналістською спільнотою. Наскільки це щиро і чи готова вона до прогресу у сфері свободи слова — покаже час. Наприклад, наскільки дієвим буде наказ міністра МВС про те, щоб міліція сприяла професійній журналістській діяльності, а не трощила телекамери й диктофони.
На прес-конференції розгорнулася дискусія про дієвість виступів медіа, реагування на них із боку влади. Спонукав до цього і відомий інцидент на передноворічній прес-конференції Президента Януковича, коли він на запитання журналіста “Української правди” щодо його розкішного життя за державний кошт у Межигір’ї відповів, що це, мовляв, втручання у його приватне життя, хоча запитання стосувалося “приватного життя” на неприватні народні кошти.
Перегукується з цим і відповідь першого заступника Генпрокурора Рината Кузьміна на запитання, чому прокуратура не реагує на матеріали медіа про корупцію державних службовців? На що Кузьмін запропонував журналістам надати прокуратурі матеріали, документи про ці факти, і тоді правоохоронні органи візьмуться за перевірки. І це при тому, що та ж “Українська правда”, інші сайти, деякі незалежні медіа протягом 2011 року оприлюднили десятки матеріалів про розкішне життя очільників держави, сумнівні оборудки членів уряду, інших високопосадовців. Оприлюднили, спираючись на численні документи. То яке ж реагування правоохоронних органів?
Детально відповіла президент Асоціації медіа-юристів, експерт Національної спілки журналістів Тетяна Котюжинська. Виявляється, у нашому законодавстві давно існує норма, що для прокуратури, міліції, інших відповідних органів матеріали ЗМІ можуть бути підставою для перевірки, а в разі необхідності й порушення кримінальних справ. Можуть, але не обов’язково. Тобто, прокуратура може зреагувати, а може й ні. Щоправда, зазначила пані Котюжинська, медійні організації уже розробили проект поправок у законодавство, якими правоохоронні органи будуть зобов’язані реагувати на виступи ЗМІ. Пропозиції подано депутатам, справа за парламентом. Поки що, як колись казали, письменник (чи журналіст) “пописує”, читач “почитує”. І жодної реакції на написане, ні від органів, ні від героя публікацій, ні від самих читачів. Повна свобода словоговоріння…

Петро АНТОНЕНКО

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment