Сергій ЖИЖКО народився 1954 року в селищі ім. М. Раскової Тенькінського р-ну Магаданської області (Росія). 1975 р. закінчив історичний факультет Львівського державного університету ім. І. Франка. Працював на Львівщині вчителем, науковим співробітником музею, потім — робітником у Сибіру. З другої половини 80-х, повернувшись в Україну, він активний громадсько-політичний діяч: член проводу Львівської обласної організації “Меморіалу”, член УГС, УРП, політреферент УНА. З жовтня 1992 р. голова секретаріату Конгресу українських націоналістів, із 1994 до 1998 р. — заступник голови КУН, депутат Верховної Ради України IV скликання.
— Пане Сергію, у Видавничому центрі “Просвіта” щойно побачила світ Ваша нова книжка. Розкажіть, будь ласка, про неї.
— “Перетворення”— у розумінні націєтворення. Наше пострадянське суспільство має давню спадщину, російсько-імперську, малоросійську, що, незважаючи на 70 років радянської влади, була присутня у свідомості й ментальності українства і додатково закріплювалася політикою радянської влади. Більшовики розгромили царську імперію, але вони не громили російський шовінізм. Українське суспільство постгеноцидне, посттоталітарне. За допомогою тоталітаризму знищувалося все національне.
Тому наше суспільство потребує тривалих трансформацій. Необхідно, щоб радянська людина перетворилася на українську. Ми не втратили наших класичних українців, які тисячоліттями формувалися в ареалі Наддніпрянсько-Наддністрянського геополітичного простору. Але вони національно були дуже поруйновані. Нашу націю нищили, і тепер потрібно відновлювати той український дух, який виокремлює нас серед інших народів. Про це і книга: перетворення як націєтворення.
— Як саме здійснити ці серйозні перетворення після таких руйнацій нації?
— Насамперед необхідно створити новітні націєформуючі групи серед інтелігенції, підприємців, чиновників, працівників спецслужб, усіх патріотів нашої держави. Також потрібна потужна національна безпека, а вона будується і на капіталі, і на державних інституціях, і на свідомості самих правоохоронців, функціонерів. Ці групи за жодних умов не мають права відрікатися від нашої української держави, завжди повинні захищати її на міжнародному рівні, відстоюючи національні позиції. Жертвувати всім заради своєї держави повинні насамперед ті, хто нині про Україну й не думає.
— Чи відбувалися такі процеси за 20 років незалежності, чи проходять вони зараз?
— Вони відбувалися в політичному, національно-демократичному русі. Саме там було чимало безкорисливих політиків, активістів, тієї української новосформованої еліти, завдяки зусиллям якої ми відбулися як самостійна держава.
Такі групи було сформовано під час Помаранчевої революції, коли українці стали на захист свого майбутнього. І вони ж не забули про таку свою роль, дію. Багато цих людей тепер працює у державних структурах чи започаткували власний бізнес.
— Яка роль молодого покоління у процесі націєтворення? Дехто вважає, що молодь байдужа до всього, а дехто — що мине 20 років, зміниться покоління, і все нормалізується.
— Молоде покоління поки що не стало самостійним політичним суб’єктом. Але, наприклад, “Фронт змін” і “Свобода”, учасники оновленого політичного процесу, намагаються більше спиратися на молоде покоління, аніж на старшу генерацію. Інші партії складаються з осіб переважно середнього віку. А ті, хто був при владі за часів Кравчука і Кучми, відходять. Тому Україна потребує молодих політиків, а не функціонерів, які пройшли школу КПРС і комсомол. Це мають бути люди, які виросли в незалежній Україні, для яких національні інтереси важливіші, ніж російські амбіції. Настає розуміння, що російська культура — це руська культура. Російську культуру XVIII—XX століть треба знати, але варто пам’ятати, що її значною мірою створювали українці, євреї, татари, інші нації. Сьогодні наша молодь формує нове начало зі своїм українським змістом.
— Про старі національно-демократичні сили. Ви вже відзначили їхню велику роль у становленні й збереженні незалежної держави, а що сьогодні? Чи можуть вони відродитися чи це вже, так би мовити, наша історія?
— Націонал-демократія багато зробила для проголошення державності, її закріплення, наповнення національним змістом. Крім того, ідеї національної демократії розчинилися за ці 20 років у різних проектах державних інституцій. Хоч би хто був президентом і прем’єром, ці ідеї вони використовували. Ми хотіли б більше. Не характеризуватиму Ющенка, але за його президентства національну гуманітарну складову було максимально задіяно у державотворенні.
Якщо говорити про національну демократію як про політичну силу, то її практично немає.
До прикладу, у нас сьогодні є Українська народна партія, Народний рух України — сили, які виникли після розколу Руху. На жаль, вони не тільки не мають окремих фракцій, а й навіть депутатських груп.
Погляньмо на націоналістичні середовища. Я довго співпрацював зі Славою Стецько, яка мала авторитет і в Україні, і на міжнародному рівні, була символом національно-духовного опору для українців. Поки КУН очолювала Слава Стецько, партія мала авторитет у виборців. Але пізніше КУН розчинився у виборчому блоці “Наша Україна”. Від партії відійшло багато впливових людей. І сьогодні вже ніхто не скаже, що КУН може сформувати виборчий блок “Народний фронт”, як це було 1998 року. Українська республіканська партія вже розпалася на 5 чи 6 осколків, діє уламок Республіканської християнської партії (ця партія також сама не вийде на вибори), УНА—УНСО теж втратила свою активність.
Свого часу в Народному русі було міцне національно-радикальне ядро. Це і Заєць, і Мовчан…
— Червоній, світла йому пам’ять…
— Так. Була група людей, які і в Русі, а потім в УНП складали радикальне національно-демократичне крило. Тепер “Свобода” вже, вважаю, забирає їхнього виборця до себе.
— Що скажете про партію “Наша Україна”, партію Майдану?
— У ній багато цікавих постатей, які є новітніми рухівцями, людьми, що побували на державних посадах. Наприклад, колишній міністр закордонних справ Володимир Огризко. Ідеологічно він представляє той політичний сегмент, той шлях, яким ішов Народний рух. Ішов, але зупинився. За “Нашу Україну” могли б проголосувати прихильники Народного руху, але в НУ є проблема з лідером.
Арсеній Яценюк зумів завоювати симпатії частини молодих виборців як новий політичний технократ, прагматик. Яценюк — наслідок незакінченої справи націонал-демократів. І Віктора Ющенка теж, бо те, що не завершили націонал-демократи, мав би доробити Ющенко. Партії виборчого блоку “Наша Україна” агітували за нього, вручили йому всі свої здобутки. Але Віктор Андрійович сказав, що всі партії мають вмерти. Однак і партія, яку він створив, також вмерла. Задум був добрий: об’єднатися, але — не вийшло.
— Чи потрібна зараз націонал-демократія взагалі?
— Так, все, що ми називали націонал-демократичним з погляду політичної складової, зараз розчинене. Але саме в ньому найміцніший український духовно-політичний стрижень. І він наснажує наш народ. А народ, за моїми спостереженнями, стає дедалі більше національно окультурненим, відроджуються у широких верствах населення і мова, і культура, і національні цінності. Тому рано чи пізно з’явиться політична сила, яка у своїй діяльності спиратиметься на всі ці суспільні настрої, бо це сенс українського національного буття.
— Яка роль духовності в тих окреслених Вами перетвореннях суспільства?
— Стан духу народу дуже важливий для його процвітання, зокрема економічного, бо коли його немає, то немає національної ідентичності, свідомості, а національний нігілізм веде до паразитування на народному організмі антинародних сил і груп, які грабують народ, а той не вміє захиститися. Мало лише національного самоусвідомлення, дух потрібен, готовність до боротьби за своє! Так, як боролися Холодноярці чи підпілля ОУН. Такий дух живе в українцеві, але немає тієї віри, тієї думки, яка б спонукала його до боротьби. Тільки особистий приклад справжніх патріотів, тільки боротьба спроможна виробити такий дух.
Спілкувався
Петро АНТОНЕНКО
