Авторський примірник (Михайло Осадчий)

Микола ПЕТРЕНКО

Так трапилося, що я став редактором першої поетичної збірки письменника-дисидента, довголітнього каторжанина Михайла Осадчого. Хоча певна закономірність існує: ми з ним разом вчилися на факультеті журналістики Львівського університету, зустрічалися на засіданнях літературного об’єднання, чи в майстерні скульпторки Теодозії Бриж, куди Михайло приводив на посиденьки дружину знаного й одіозного Остапа Вишні, бо саме працював над монографією про творчість знаменитого гумориста. А вже коли енергійного і правовірного молодого спеціаліста взяли на партійну роботу, та ще й в апарат обкому — ми, його друзі, розраховували на можливу підтримку в окладних ситуаціях, в які ми потрапляли.
Тож саме тоді (а це початок сімдесятих років) у львівському видавництві “Каменяр” назбиралося кільканадцять рукописних збірок молодих поетів — і дирекція вирішила видати їх “обоймою”, як тоді жартували дотепники: так і клопоту позбавлялися, і потішали багатьох. Ще й за умови, що редагування збірок здійснюватимуть на громадських засадах відомі поети чи літературознавці. А хто кому потрапить — хай домовляються самі автори. Михайло Осадчий вибрав мене і я погодився, бо знав багато з його доробку, друкованого й недрукованого, уявляв композицію майбутньої збірки. Хоча на практиці все виявилося не так просто, як я думав: Михайло буквально завалив мене рукописами.
Сиділи ми, вибирали, перечитували, чманіли, бо коли занадто поезії, то людині робиться зле. Проте невдовзі скомпонували збірку під назвою “Місячне сяйво”, здали її в редакцію для вичитування.
А ще саме тоді приїхала до Львова дружина Остапа Вишні, енергійна й самобутня акторка пані Варвара, ми разом просиділи цілий вечір у майстерні Теодозії Бриж, а наступного вечора зібралися у мене — прийшли брати Горині, Володимир Лучук із дружиною Оксаною Сенатович. Пані Варвара цікаво оповідала про те, що для нас тоді залишалося втаємниченим і забороненим.
Можна припустити, що саме спілкування із дружиною опального гумориста й підштовхнуло М. Осадчого до радикальніших висновків, — а тут уже відповідні органи ґав не ловили, тим більше, що за літераторами вони наглядали постійно й жорстоко. Пізніше товариш по невільничій долі Василь Барладяну зазначить, що “М. Осадчий одним із перших “шістдесятників” зрозумів, що ниву народного життя занедбують і народ знову віддають на поталу кривді. І тоді, скаже він згодом,

Схопивши чепіги часу,
Вів я борозну — скільки сил!
Що то світ — я не знав одразу.
…Лиш спізнав під обвалами брил…”

Досить того, що коли з друкарні до видавництва принесли звичні вісім авторських примірників — Осадчий по них не з’явився, був щойно заарештований. Тоді я з дозволу Василя Колодія взяв дві книжки з тих авторських — на правах редактора. Хтось із друзів зробив так само, бо того ж дня наклад конфіскували і знищили…
Кілька років ми з ним майже не спілкувалися. Хіба що наші дружини (маю на увазі мою, В. Лучука, Б. Бобинського) провідували розгублену молоду дружину Осадчого, трохи підтримували її…
Невдовзі з першого заслання повернувся Богдан Горинь, то в розмові при зустрічі згадали й Осадчого: шкода, що його першу збірку знищили…
— Знищили — але в мене є! — похвалився я, та й дістаю із прихованого сховку книжечку. Богдан схопив її і, навіть не подякувавши, заспішився. Невдовзі з його легкої руки збірочка помандрувала за океан, щоб там привернути громадську увагу до долі репресованого московськими карателями талановитого поета.
Невдовзі повернувся до Львова і сам Михайло, щоб завершити роботу над основною книгою у його творчому надбанні — повістю “Більмо”. Повість також знайшла потаємну стежку на захід, там її розрекламували емігрантські видання, видали спершу українською, а потім ще кількома світовими мовами — і вона зчинила справжній фурор. Досить сказати, що 1974 року саме повість “Більмо” поміж 102 бестселерів у Франції посіла шосте місце.
Уже на кінець вісімдесятих років ми знову зійшлися. Михайло саме збирався на запрошення місцевих українців до Австралії, а там знайшлася моя старша сестра Настя, яка потрапила туди наприкінці війни з німецької каторги, і ми ніяк не могли зустрітися — то він погодився взяти маленький пакуночок…
Тоді ж він поновився на викладацьку роботу в університеті — і саме там у центральному залі відбувся його великий творчий вечір. Вів його я, тож і почав зі згадок про першу конфісковану збірку поета, спогадами про літературне життя шістдесятих років, активним виразником якого був саме Михайло Осадчий.
Невдовзі побачила світ поетична збірка Осадчого — “Скитський олтар”, видрукувана в Канаді накладом видавництва письменників-емігрантів “Слово”. Саме там він декларував обрану ним життєву долю:

Живе людина — для мети,
Хай терном стеляться дороги…
А ми на вогнища тривоги
Міняєм спокій темноти…

Варто відзначити, що саме цей час був часом творчого і громадського піднесення Михайла Осадчого. Наприкінці 1992 р. Міжнародний біографічний центр у Кембриджі присудив йому звання “Людина року” й удостоїв престижного світового призу. Дещо раніше за повість “Більмо” його прийняли як почесного члена до міжнародної письменницької організації ПЕН-клубу, а також нагородили літературною премією ім. І. Франка фундації Антоновичів.
А ще за якийсь час — нелогічний і незбагненний відхід із життя повного творчих сил і життєвої енергії поета: ще вчора він у колі друзів, а на ранок чорна вістка…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment