«А я — рятую душі»

Любов ПШЕНИЧНА

КОВЧЕГ

“Де той Ной із ковчегом?..”
Володимир Базилевський

Розверзається твердь
І вчиняється мла преісподня,
Колобродять потоки
В сірчано-вогненній каймі.
Цей потоп — не потоп
І не істинно кара Господня —
Небезпечне цунамисько
Люди створили самі.

Розсіваючи вітер,
Зжинають некликану бурю,
Розсіваючи зло
На моралі основи гнилі,
Утворили це море.
Тепер же, рятуючи шкуру,
“Де той Ной із ковчегом?” —
Кричать із горбочка землі.

А зчорніла вода
Підступає уже попід груди,
І рятунку немає,
Хоч сходь із горбка, хоч не сходь.
Закликати — дарма,
Бо чомусь забувають же люди,
Що дверцята в ковчег
Зачиняє не Ной, а Господь.

І БУДЕ СУД

“І буде суд.
Судитимуть безкрилих…”
Євген Цимбалюк

Безкрилі Янголи ходитимуть з людьми
І говоритимуть у черзі про нестатки,
Про недорід, політику, податки
І про швидке наближення зими.

Між суєти знаходитимуть суть.
І тільки матимуть незборну спрагу неба,
Бо є у кожного потрібність і потреба,
Допоки поруч Янголи живуть.

Гойднуться терези добра і зла.
І буде суд за списаність паперу.
Пощо ж було висмикувати пера
Щокожен день з болящого крила?

ДУША

Ласкавий сміх блудив поміж дерев
І викликав захоплення та подив.
Душа була — як хата без дверей,
В яку ніхто не входив, не виходив.

А втім, чого ж — он купкою зола.
Напевно, довго тліло і боліло.
Це вже тоді, коли любов пішла,
А ми за нею плакали невміло.

А потім стрілись на стежках розлук
І радість щиру не змогли сховати.
Душа — як хата, жде дбайливих рук.
Її потрібно теж ремонтувати.

ДОЩ

Цілющий дощик на Пантелеймона…
Земля давно втомилася від спек.
Тече вода — свята і безборонна.
Сочиться небо, як надбитий глек.

Радіє день, звільнившись од полуди.
Святковий шал ромену й споришу.
І оживають напівсонні люди,
І простягають руки до дощу.

ВЗИМКУ

Зима лякає присмерком остуди,
Дрібненький дощ січеться, як зола.
Грудневий день ховається на груди
І виглядає птахом з-під крила.
Побудь, мій пташе! Хоч з тобою зимно,
Але ти — є, і ми з тобою — вдвох.
Поговори іще, поговори-но,
Хай нас почує Всемогутній Бог.

Подякуймо Йому за цю зупинку,
За всі прожиті, пройдені літа.
За клич до праці й волю відпочинку,
За те, що не здолала суєта.

Що любимо цей світ ми до нестями,
Що землю пестимо очима на бігу.
Що люди із відкритими серцями
Стрічаються на нашому шляху.

Якщо життя колючими снігами
Позасипає спалахи надій,
Хтось буде поруч неодмінно з нами —
Лише йому довіритись зумій.

І не зневірся, як сльоза присвітить
І власне серце гірко обпече,
Бо хтось в цю мить тобі шукає ліки
І підставляє стомлене плече.

ХТО ПРОСИТЬ…

“Просіть — і буде вам дано, шукайте — і знайдете, стукайте — і відчинять вам;
бо кожен, хто просить — одержує, хто шукає — знаходить, а хто стукає —
відчинять йому”.
(Мт., 7:7,8)

…У зношеній одежі,
Куди ти і за чим ти?
Таких, як ти, багато
У вирі суєти.

— Хто просить — той одержить,
Хто стукає — відчинять,
А хто чогось шукає —
Повинен віднайти.

— Чи все від нас залежить?
Цей світ, хіба, як скриня,
Де спомини ховаєш,
Як читані листи?

— Хто просить — той одержить,
Хто стукає — відчинять,
А хто чогось шукає —
Повинен віднайти.

— У просторі безмежнім
На все — свої причини.
Чого ж душа блукає
По праву самоти?

— Хто просить — той одержить,
Хто стукає — відчинять,
А хто чогось шукає —
Сподобиться знайти.
РІЗДВЯНЕ

Щебече хата голосом сестри,
А двері бубнявіють Колядою.
Поговори, іще поговори,
Хай розминуться радість із бідою.

Нехай прийдуть до хати пастушки
І возвістять про Матір і про Сина.
А ми удаль поглянем з-під руки,
Чи не заснула в ніч цю Україна.

Хай світлий Ангел одведе од нас
Усі права глузливої недолі,
І закує зозуля сива в полі
І ще на мить продовжить грішним час.

РІКА

Ми спішимо,
як ріки перетічні.
Тому й минущі.
І тому не вічні.
Вода спливає.
Кожну мить спливає.
Життя триває.
Поки що триває…
Годинник різко
поправляє вуса:
— Ти — хто?
— Вода,
яка забула русло.
— Куди ж тепер
течеш посеред суші?
— Живе — живим,
а я — рятую душі…

ПРОВІЩЕННЯ

На все у світі
є своя ціна:
На простодушність,
на думки,
на впертість…
Та іноді
тяжить чужа вина,
Немов невинно,
продає відвертість.

Твою, мою…
І думати не смій
Звести палац
на цегляній руїні!
Де продаж душ,
торговище надій, —
Нема пророка
у своїй країні.

На все
у світі цім
приходить строк.
Провіщення
збуваються не часто…
Коли б знайшовся
хоч один пророк,
Щоб провістити
Україні
щастя!

ІРИСИ

“Іриси моляться до сходу…”
Надія Яцюк

Іриси моляться до сходу,
Долоні склавши обіруч.
Палке захоплення і подив,
І сонця кроплений сургуч.

На невідбіленій основі
Снує світанок світлу нить.
І ніжна музика любові
Медовим запахом дзвенить.

Іриси моляться до сходу,
Долоні склавши обіруч.
Святе захоплення і подив,
І пізнання святого ключ.

Тече по висвітленій ниті
Терпкого часу течія…
В небесну лагідну обитель
Молитва квітів. І — моя.

НА РІЗДВО

Заколядувала всенька Україна,
У снігах скресає давня коляда:
“Пресвята Марія народила Сина…” —
І Різдвяна Зірка в хату загляда.

І летить крилато з хати і до хати
В голосах дитячих радісно-сумних:
“Нова радість стала…”,
“Спас прийде спасати…” .
Ах, пора спасати вже й себе самих!

На тіла пігмейські міряєм велике,
Так було справіку, так було не раз.
Добрі, та бездольні —
ми занадто звикли,
Щоб усі жаліли і спасали нас.

Зазирає Зірка:
“Хто ж ви справді, люди?
Чи змінились трохи з розмаїттям лиць?
Той іде, що судить,
але й Той, що любить!
Перед Ним — Єдиним! —
не ганебно — ниць.

ТВОЯ ДУША

Твоя душа — криниця-джерелиця,
Нуртує в ній прозорість молода.
Приходять спраглі радості напиться,
Та не лікує вже чорнобильська вода.

Твоя душа — як соняшник розквітлий,
Що край дороги зважився цвісти:
Гарячий, невпокорений і світлий,
Коли б не серце, повне чорноти.

Твоя душа — пташино-буслувата,
Крильми, здається, землю обійма.
Лелечка — поруч, діти-лелечата…
Знайома стріха… А гнізда — нема.

РІЗНІ КАЗКИ

Самотнє таксі
підморгне золотими очима,
Розсиплються бризки —
монети дрібні з-під підошв.
Нам двері у казку ніхто
вже тепер не відчинить —
Безкарно заходити може
туди тільки дощ.

Ми — з різних казок: розійшлися знайомі сюжети. Попереду —
довгі дороги, та без перехресть.
Старі окуляри, зачитані й давні газети,
Порожні розмови
про щастя, відвагу і честь.

Ще — спогади спільні,
що інколи скрасять хвилинку,
А ще — показовість:
живемо, немов у раю…
Та все ж упіймаєш себе:
зазираєш в щілинку,
Ти — в казку мою,
як і я підглядаю в твою.

ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ

Чоловіки. Яка солодка згуба!
Який самообман до забуття!
Про що шепочуть ваші звабні губи?
Про слабкість чи про силу почуття?

Чоловіки. Довіра і розрада.
Солодкий сон і ніжне каяття.
Жар-птицями із райдужного саду
Вриваєтесь в безколірне життя.

Тайфун. Цунамі. Ярий грім розлуки.
Душа ридає, як мале дитя.
І ваші очі… І ласкаві руки…
І напівправда про любов на все життя.

А ми… А ми… В чеканні того свята,
Жадаємо уваги й співчуття.
Чому б такими справді вам не стати?
Адже попереду — одне лише життя.

Я ПРИЇДУ!

Перебігла травою з росами,
А немає й сліду.
“Ви чекайте, — у матері просимо, —
Я приїду!”.

Вже каштани на стежку сиплються,
Перемерзли трави.
Продірявлене з борошна ситечко —
Сніг на лаві.

Із котом перекинеться мовою,
То хіба одинока?..
Від ворітечок слід вимальовує
Лиш сорока…

СПОМИН

Ще одна зупинка — й ти удома.
Філіжанка чаю вистига.
Відчини — прийшла твоя знайома, —
Одинока стомлена нудьга.

Буде знов сидіти над душею.
Скаржитись на сотню веремій…
А тобі приємно навіть з нею.
Тільки б не лишатися самій.

Наливаєш чаю їй у кварту…
А тоді згадаєш не зі зла.
Як колись, в дитинстві, тітка Марта
Грілась біля нашого тепла.

І хоча не скаржилась нікому
На тяжкі тенета самоти.
Не спішила ввечері додому.
Просто — не було до кого йти.

* * *

Я у Вашу оселю
зайшла, як завжди,
випадково.
Зачепилась за погляд,
за знічено зронене
слово.
Літо літу всміхнулося
дивними барвами-
квітами.
День поранив крило,
та воно вже йому
не болітиме.

ПРИТЧА

“Бо верблюдові легше пройти через голчине вушко, ніж багатому в Божеє Царство ввійти”…
(Лк., 18:25)

Легше в голку ввійти верблюду…
Ой, не буду! А що, як буду?
Бо на плечі вп’ялись горби —
Не достатки і не скарби.
Сподівання і вічні болі,
Пережитого дрібки солі,
Невіднайдені знахідки, втрати,
Те, чого вже й конем не здогнати.
Торжество почуттів шалене,
Пообіцяне й не здійсненне,
Невідбуті борги старії,
Нездійснимі й забуті мрії,
Непростиме і вже простиме,
Те, що каменем ще ростиме…
І чи зможу — рятуйся, душко! —
Увійти у голчине вушко?

* * *

“Позбався власної волі,
як одягу посміховиська”.
Монах Аввакир

Зрікаємось себе самих —
Безвольних, заздрісних, гріховних…
Але терпіння чаша — повна.
І що в очах Твоїх сумних?

Довіра нам чи біль за нас?
Чи прощення, чи покарання?
Ця мить щаслива чи остання?
Спаси, о милосердний Спас!

* * *

День сьогодні сонячний і світлий —
Так невтримно сяє душ тепло…
Наш великий, наш чудовий світе,
Прихили до нас своє чоло!

Подаруй нам сонячність і ласку,
Подаруй наповненість хвилин!
Господи, зішли небесну ласку
Й тому, хто сьогодні — сам-один…

ЗИМОВА КАЗКА

Холодний вітер і зола,
І дощ грудневий не до речі,
Як руки, що кладуть на плечі,
Коли вже в них нема тепла.

Коли шепочуть щось вуста,
Але слова не мають значень,
І ти давно собі пробачив
Цей день, що з вітром одліта.

Коли дешеві почуття —
Немов позлітки на ялинці,
А ми зустрілись на зупинці,
І кожен йде в своє життя.

А Королева Снігова
Студенить світ несамовито.
І дзеркало уже розбите,
Й осколок в серці застрява…

Надій замерзлі береги
Долає лагідність уперта.
І йде душа — маленька Герда,
І вже розтоплює сніги.

МІЙ ОСТРОВЕ

Мій острове зовучої жаги!
Чи я до тебе допливти зумію?
Проживши літ лукавих веремію,
Не загубити б теплі береги.

Мій острове нестрачених надій!
Душа до тебе нап’яла вітрила.
І я спішу, мов чайка легкокрила,
На поклик долі і на присуд твій.

Мій острове, мене не обмани
І міражем не стань посеред суші,
Хоч ночі ці і дні мої минущі,
Порожняком не відправляй човни.

Візьми усе, без вічних заборон,
Що знадобиться й корисне в дорозі.
Егей, сюди! А хто на перевозі?
Пробачте, ні, це я не Вам, Харон!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment