Віктор Моренець: «У темі визвольних змагань — суцільні відкриття для дослідника»

Українська Центральна Рада Третім Універсалом проголосила створення Української Народної Республіки. Однак Україна перебувала у федерації з Росією. Тоді вважали, що жовтневі події в Петрограді — лише змова, яку незабаром буде ліквідовано. Проте колесо історії покотилося у зовсім інший бік…
Сьогодні буремні події визвольних змагань 1917—1921 рр. на теренах України ще залишаються предметом політичних спекуляцій і темою ґрунтовних історичних досліджень. Але їхнє надважливе значення для становлення української державності вже ні в кого не викликає сумнівів. Наш співрозмовник — уродженець міста Прилуки, що на Чернігівщині, юрист за фахом і краєзнавець за покликанням Віктор МОРЕНЕЦЬ. Основне наукове зацікавлення Віктора Івановича — тема визвольних змагань українського народу на початку ХХ століття.

— Вікторе Івановичу, чи давно цікавитеся краєзнавством, українським визвольним рухом?
— Ще навчаючись у середній школі, очолював краєзнавчий гурток. Тема українського визвольного руху пізнавальна і повчальна. Цікавитися нею почав у другій половині 1980-х років, навчаючись в  університеті.
— Ви закінчуєте роботу над книжкою про прилучан в армії УНР. Розкажіть детальніше про її героїв. У чому актуальність дослідження?
— Близько трьох років збираю згадки про мешканців Прилуччини, які в лавах армії УНР боролися за незалежність України. Вдалося зібрати матеріали про понад 140 осіб — про когось два-три речення, про декого — за чималий період життя, а про декого — за все життя. Останніх — найменше. Їх за радянських часів проклинали, називали “петлюрівськими бандитами”, хоч їхня провина в тому, що вони любили рідну землю, і цю синівську любов доводили своїм життям.
Назва моєї книги “Земляки Миколи Міхновського в боротьбі за українську державність”. Тема участі вихідців з того чи іншого краю у визвольній боротьбі 1917—1921 років сьогодні погано висвітлена. Я бачив тільки одну книгу — “Спадкоємці козацької слави” Олега Шатайла — про генералів Армії УНР, уродженців Черкащини.
— У яких архівах Ви працювали, які відкриття вдалося зробити в процесі опрацювання фондів?
— Це Центральний державний архів вищих органів управління, Державний архів Чернігівської області, Державний архів Закарпатської області та інші. Щодо відкриттів можу констатувати: ця тема — суцільне відкриття. Я тепер інакше оцінюю деякі факти і явища в нашій історії, сприймаю свою Прилуччину. Думаю, нам, українцям, потрібно змінитися у ставленні до себе, до нашої історії, історії сусідніх народів. Я дізнався, як багато для українців у скрутні часи на еміграції зробив уряд Чехословацької республіки й особисто президент Масарик. Це був просто порятунок для них. Та про це ніхто не згадує, і це невдячність із нашого боку.
— Хто з українських військових діячів родом із Прилуччини?
— Уродженець Прилуччини Микола Міхновський — послідовний державник, який не шукав федерацій та автономій, не блукав соціалістичними манівцями. Та тільки не шанують його в Україні, мабуть, так вигідно. Міхновський розумів надважливу роль армії і вимагав розбудови збройних сил. Та Грушевський, Винниченко, Петлюра робили інше. Результат відомий…
До речі, родич Міхновського, полковник Василь Совачів очолював санітарну службу Армії УНР. Полковник Павло Крицький, родом із с. Мала Дівиця, очолював авіацію Армії УНР 1919 року. До речі, з цього ж села походить дружина Головного Отамана Симона Петлюри — Ольга. Більшість імен і прізвищ земляків вдалося виявити у вищезгаданих архівах, меншу частину — в українській пресі та книжках, що виходили на еміграції.
Перша частина книги — інформація про прилучан, які перебували в Армії УНР; друга — інформація про військовиків, які вчилися, служили чи воювали на території Прилуччини під час визвольних змагань; третя частина — інформація про вихідців з Чернігівщини в Армії УНР. Окремими розділами планую подати копії документів того часу, пояснення до окремих подій, порівняльну таблицю рангів українського і російського війська.
Чернігівці зробили гідний внесок у боротьбу за незалежність України. Працюючи, спочатку просто фіксував факти, багато випустив, а з часом вирішив, що потрібно про все це згадати. Мені можуть закинути, а до чого тут “земляки Міхновського”, адже Микола Міхновський народився на Полтавщині. Та Прилуччина була в складі Полтавщини до 30-х років минулого століття. Згодом, унаслідок адміністративно-територіальної реформи із частини земель Полтавщини й Чернігівщини створили Сумську область. Прилуцький повіт розділили, він увійшов до складу Чернігівської області. Найбільшу частину склав саме Прилуцький район, частина відійшла до Ічнянського і Варвинського районів, виокремили Срібнянський. Батьківщина Миколи Міхновського, село Турівка, нині у складі Згурівського району Київської області.
— Які ще теми періоду визвольних змагань дотичні до Вашого дослідження?
— Зараз працюю з матеріалами про повстанський антибільшовицький рух — тут узагалі цілина. Паралельно досліджую діяльність окупаційного репресивного апарату: більшовицькі концтабори, які почали функціонувати в наших краях із 1919 року. Це ж не Соловки і Колима, а Чернігів, Полтава, Кролевець, Лубни!..
— Чи активною була “Просвіта” в Прилуках? Розкажіть про зв’язки тодішніх просвітян з військовими формуваннями УНР?
— Після Лютневої революції 1917 року відбувся “вибух” у діяльності “Просвіти” на Прилуччині: збори, концерти, вистави, влаштування книгозбірні, активна позиція в житті суспільства, створення українських молодіжних організацій, випуск часопису “Гасло”, книг. Практично в кожному селі повіту був осередок “Просвіти”, який об’єднував 30—50 просвітян.
Мені відомо про двох членів Прилуцької міської “Просвіти”, які перебували в лавах українського війська і вибули в еміграцію. Цікавими особами для дослідника є голова “Просвіти” — Петро Залозний, Завалишин (балотувався на виборах до Державної Думи), Тарнавський. Кость Величко, активний діяч “Просвіти” і член Всеукраїнської ради військових депутатів у Києві, був серед більшовицького керівництва Прилуччини у 20-ті роки минулого століття.
— Де  плануєте видати книгу, чи маєте підтримку?
— Друкувати книгу збираюся в Києві, бо потрібне видавництво з кваліфікованими фахівцями. Маю багато копій світлин і документів, яким майже 90 років. Не всі хочуть працювати з таким матеріалом, але без нього книжку не варто й робити, адже світлини передають дух того часу.
Мені сподобалася робота дизайнера видавництва “2 PRINT” (про яке веду мову) — він має багатий досвід роботи з історичними документами і може взятися за цю справу. Також сподіваюся на допомогу і підтримку Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, просвітян, усіх небайдужих до нашої національної історії.

Євген БУКЕТ

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment