Вічна музика, створена серцем, натхненням і талановитими руками

Єдиний на Буковині та один із чотирьох в Україні музей гончарства розташований у селі Коболчин, що у Сокирянському районі Чернівецької області.

Марія ВИШНЕВСЬКА,
м. Чернівці

Коболчин — осередок гончарства на Буковині
Мабуть, не знайдеться в Україні такого населеного пункту, як Коболчин, де б гончарством займалася майже п’ята частина дорослого населення.
Одним із продовжувачів гончарної справи став уродженець села Коболчин заслужений працівник культури України Іван Іванович Гончар. У його родині з діда-прадіда всі були гончарами. Крім батька Івана Федоровича цього мистецтва навчалися брати Федір, Василь, Семен. Вони гончарювали все життя. Не був осторонь батьківського ремесла й Іван Гончар. Перші його роботи представлені на обласній виставці народного ужиткового мистецтва ще… понад 60 літ тому! 1948 року (тоді він був учнем 2 класу Коболчинської семирічки) його гончарні вироби вперше потрапили на районну виставку. А сьогодні Іван Іванович не може сказати, скільки глечиків, макітерок, свистків і різних кухликів виготовив. Багато виробів роздавав на численних виставках і фестивалях, куди віддавна запрошують знаменитого майстра, дарував знайомим і друзям, залишав як сувеніри.
Протягом кількох десятиліть зібрав багатий матеріал про життя, творчість і звичаї гончарів. За його дослідженням у Коболчині з давніх-давен живуть майстри гончарної справи. Адже на околиці села виявлено рештки поселень трипільської культури (ІІІ тис. до н. е.), село ж згадується серед кількох центрів виробництва гончарного посуду ще в молдавській грамоті 1447 року, а період розквіту коболчинського гончарства припадає на кінець XIX—початок XX століть. Із покоління в покоління передавали гончарі своє мистецтво, виготовляючи посуд для приготування, зберігання і споживання страв (горщики, глечики, миски, макітри, ринки, тикви, барильця, куманці, кухлі тощо), а також обрядовий посуд, архітектурно-будівельні вироби (цеглу, кахлі, черепицю, димарі). До початку Другої світової війни в селі жили і працювали понад 260 гончарів. Під час війни приблизно 256 майстрів мобілізували на фронт, а вже 1960 року в Коболчині залишилося лише 130 гончарів. Сьогодні серед живих лишилися тридцять майстрів. Донедавна працювали й 12 жінок-гончарів. Троє з них ще живі. Щоправда, вони вже старі. Є кілька молодих гончарів, які працюють індивідуально і не беруть участі у виставках.

Наші предки були здорові, бо їли дерев’яною ложкою з глиняної миски
За словами Івана Гончара, гончарство завжди було перспективним, бо посуд із глини не тільки гарний, а й екологічно чистий, адже глина має цілющі властивості. Відомо, що водою з глиняного горщика виліковували шлунок. А робили це так: “У великий глечик для води спеціально кидали уламки глиняного горщика, аби вони там мокли. Потім пили ту воду і лікували нею шлунок”. Глина дуже корисна для організму. А яка смачна їжа з глиняних горщиків! Для порівняння приготуйте їжу ще й у полив’яному горщику. “Я ніколи не покриваю свої вироби глазур’ю — зазначив І. Гончар, — бо в ній є шкідливі для здоров’я хімічні елементи, зокрема свинець. Мої вироби зроблені з натуральної глини з позитивною енергетикою. Адже глиною лікують багато хвороб, роблять із неї цілющі маски. Якось відомий науковець сказав мені, що біомаса глини відповідає біомасі людського тіла. Тому раджу готувати в глиняному посуді та їсти з нього. Так збережете і здоров’я, і кошти. Раніше наші предки їли з глиняних мисок дерев’яними ложками, спали на лежанці або на печі, вкривалися кожухом, ходили босоніж. Я теж дотримуюся такого способу життя. І якщо наші діти займатимуться гончарством, то ремесло розвиватиметься. Моя мета — відродити гончарство”. Іван Гончар при сільській школі створив студію гончарства. У майстра 20 учнів. Це діти різного віку. Вчаться цього ремесла й жінки, яким за п’ятдесят. Студія працює вже майже вісім років, мають гончарі й низку неписаних правил ремесла:
— Батько ніколи не сідав за круг, не перехрестившись, — розповідає гончар. — І я так роблю. Також не можна переступати через порожній горщик”.

Не буде музеїв — і нас як народу не стане
Відроджуючи національні традиції, зібравши протягом декількох десятиліть багатий матеріал про життя, творчість і звичаї буковинських гончарів, у майстра визріла ідея створення районного музею гончарства. “Музеї — скарбівні, які вбирають минуле і проектують його на майбутнє. І доки існують ці витвори людських рук, розуму і таланту, доти ми народ. Не буде цієї культури — і нас як народу не стане. Тому ми повинні зберегти це для себе і для тих, хто прийде після нас”.
2008 року найзаповітніша мрія Івана Гончара збулася: у селі Коболчин у приміщенні колишньої школи відкрито музей гончарства.
Проте сьогодні це ще й музей історії села. У ньому представлено предмети українського побуту минулого століття, історії гончарства у селі Коболчин за 100 років, тобто з 1903 до 2003 рр. У селі збереглося кілька давніх будинків, яким понад століття. Іван Іванович зібрав для музею унікальні речі: велику гончарську піч, старовинні гасові ліхтарі, старі килими з трьома квітками, що були символом заможності, рушники, давні двері та вікна, віконниці. Зібрано експонати понад 200 майстрів, а це майже тисячу горщиків, виготовлених гончарськими династіями Коболчина. “Я зібрав роботи і тих гончарів, які вже повмирали, і тих, хто живе. Кожна робота паспортизована, є фото кожного гончара та його майстерні, зібрані предмети, якими він працював — круг, ножик, пір’ячко”, — сказав організатор і засновник музею, заслужений працівник культури України, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України Іван Гончар.
Допомагало йому багато односельців. Вони чимало попрацювали і над оформленням експозицій, тематично розміщених у кількох залах у приміщенні старої школи. Вони не просто відтворили інтер’єр сільської хати гончарів, а вдихнули в неї життя.
Першу екскурсію у цьому незвичайному музеї провів організатор і його засновник Іван Гончар.
Коли людина заходить до музею, відразу бачить краєвид села, а потім потрапляє у справжню гончарську хату. У сінях музею можна побачити жорно, збрую для худоби. З сіней відвідувачі потраплять у хатчину, де господиня готувала їжу, а гончар тримав гончарний станок. Тут є старі праски, горщики, затули для печі, давні годинники, а також рогачі, якими у піч ставили горщики, стіни прикрашено килимами.
У великій хаті точений стіл, софи, скрині, лавки, унікальні гончарні дротовані горщики, виготовлені до війни. Професійні майстри обплітали горщик дротом, щоб він не бився. Покришки на горщику — дерев’яні. Один дротяний горщик був із кашею, інший — із борщем і все це несли у поле робітникам.
Тут відтворено світлицю для дівчини на виданні з її неодмінними атрибутами — розмаїтими подушками, вишиванками, рушниками.
Є в музеї велика макітра — лоханя. Цікава також банька. У неї наливали воду і закопували у землю, щоб вода постійно була холодною. А слой використовували для закваски огірків, капусти.
У великій кімнаті можна побачити давні музичні інструменти. Так, гончар Федір Дудка грав на басі та генікомі — це був майстер на всі руки. У музеї можна знайти і вирізьблений ним макет церкви. Є там і стара зольниця. Процес зоління дуже цікавий. У дерев’яну бочку, яку видовбано з суцільного грубого дерева (найчастіше із верби) вкладали білизну. Кожну річ пересипали попелом. У печах кип’ятили воду і час від часу підливали у зольницю, гаряча вода розмивала попіл. Ця операція тривала кілька годин.
Для відвідувачів досвідчені гончарі та їхні учні проводять майстер-класи, кожен охочий має змогу попрацювати за верстатом.
Є там гончарна мурована радянська піч, вона розташована у майстерні Гончара, сюди вхід для сторонніх заборонений. Піч працює під високою напругою. Спеціально для неї майстер має окрему підстанцію.
За період існування музею гончарство Буковинського краю представлено на міжнародних, обласних і районних виставках-ярмарках: м. Чубинське Бориспільського району, Пирогово,     м. Київ (музей народного мистецтва), м. Чернівці, м. Радауци (Румунія), с. Рудківці Новоушицького району Хмельницької області, щорічних фестивалях “Петрівський ярмарок” м. Чернівці та “Вихід на полонину” — смт. Путила Чернівецької області.
На Сокирянщині розвиток гончарної і музейної справи триватиме, бо це вічне.
За визначенням фахівців, музей у Коболчині за багатством і різноманітністю експозицій чи не єдиний в Україні. Він — вияв глибокої шани людям, які з діда-прадіда займаються давнім українським ремеслом.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment