Про етнонаціональний комфорт

Іван ЗАЄЦЬ,
народний депутат України

За сучасних умов етнонаціональна політика України має забезпечити національне відродження, формування сучасної національної ідентичності та суспільну інтеграцію всіх громадян. Але реалізація цих завдань відбувається надто уповільнено, особливо щодо української нації. Більше того, теперішній владний режим свідомо стимулює подальші деградаційні та дезінтеграційні процеси у сфері етнонаціонального буття.
Така політика влади дуже небезпечна, бо знижує рівень толерантності в суспільстві, вибудовує додаткові бар’єри між громадянами, окремими регіонами країни, підриває єдність народу та загрожує національній безпеці держави. Треба речі називати своїми іменами: така етнонаціональна політика є політикою сегрегації, що навіть межує з апартеїдом, тобто політикою атомізації суспільства через роз’єднання громадян, протиставлення титульної нації і національних меншин, формування відособлених етнічних груп та їхнього роздільного проживання в паралельних суспільних просторах.
Адептами і провідниками цієї політики можна назвати такі одіозні фігури як Табачник, Колесніченко, Ківалов, Костусєв та іже з ними. Першочерговою мішенню цих сучасних геростратів є українська мова, її державний статус, а також правдива українська історія та самобутня культура. Свою провокаційну діяльність вони намагаються приховати демагогічною риторикою про начебто багатонаціональність України та необхідність реалізації владою концепції мультикультуралізму.
Мультикультуралізм в інтерпретації названих панів урядовців і депутатів виливається в гуманітарну агресію проти України. Це війна проти всіх, хоча насамперед вона спрямована на нищення всього українського. Вони намагаються підірвати основи цивілізованого співжиття національних меншин з українською нацією, що ґрунтуються на європейських стандартах. Зокрема прагнуть спровокувати їх на війну проти української України у сфері мовно-культурній, історіографічній, релігійній та інформаційній.
Практика влади в етнонаціональній сфері не відповідає ні сучасним світовим тенденціям, ні внутрішнім потребам України, що обумовлені нинішнім історичним станом української нації.
Ви всі чули заяви перших осіб провідних держав Європи: Німеччини — канцлера Меркель, Франції — президента Саркозі, Великої Британії — прем’єр-міністра Камерона про те, що багаторічна політика мультикультуралізму в їхніх країнах зазнала повного краху, бо породила низку складних проблем єдності їхніх націй. Зокрема через формування відокремлених від суспільства етнічних громад і проблем із суспільною інтеграцією їхніх членів.
Відповіддю європейських держав на крах концепції мультикультуралізму стало посилення політики інтеграції суспільства на базі єдиної державної мови, спільних цінностей і спільної історичної долі. Не забуваймо, що і сьогоднішня Європа залишається об’єднанням національних держав, влада яких забезпечує розвиток і поглиблення власної національної ідентичності, зокрема через інтеграцію національних меншин у суспільний простір.
Більшість країн світу в нинішню інформаційну добу також прямує до єдиної державної мови! Адже мова сьогодні не тільки головний виразник і творець національної ідентичності, а й головний носій сучасного інформаційного продукту. Жодна сучасна держава не витримає державної багатомовності. А наші так звані мультикультуралісти штовхають Україну в протилежному напрямку — до двомовності та суспільної сегрегації за етнічною, мовною і культурною ознакою. Нас, як націю, хочуть залишити в травматичному, понівеченому імперією стані. Не вийде!
Кілька слів про внутрішні чинники, що мають визначати етнонаціональну політику України. Базовим має бути розуміння нинішнього історичного стану української нації. Вона — постколоніальна, постгеноцидна нація, яка до того ж пережила 70 років комуністичного тоталітаризму. Маємо подолати цю жахливу спадщину, що значною мірою вразила життєві сили українського етносу. А це обумовлює потребу в реалізації державної політики національного відродження, зокрема титульної нації.
Отже, Українська держава має право, а влада зобов’язана проводити політику на базі міжнародно визнаного принципу affirmative action, тобто “позитивної (або утверджуючої) дії”, спрямованої на відновлення історичної справедливості щодо обмежених у правах українців, на зміну ганебного постколоніального статус-кво.
Етнонаціональна політика має будуватися на принципах, визначених у засадничих документах українського державотворення: в Декларації про державний суверенітет України та Конституції України. Так Декларація, відповідно до європейської традиції державотворення, визначає Україну “як суверенну національну державу”, що “здійснює захист і охорону національної державності українського народу”. А в Конституції України в ст. 11 зазначено, що “держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традиції і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України”.
Як бачимо, ці підходи, дозволяють за бажання гармонійно поєднати українське національне відродження зі збереженням самобутності національних меншин при їхній інтеграції в процесі формування сучасної національної ідентичності України. Національний тип Української держави передбачає, що саме традиції та звичаї титульної нації покладено в основу державного буття і суспільного устрою та є фундаментом для суспільної інтеграції представників усіх етнічних груп і національних меншин. Україна потребує не сегрегаційної моделі мультикультуралізму, а сучасної інтеграційної моделі етнонаціональної політики.
Що ж треба робити, щоб поліпшити ситуацію?
Перше. Берегти українську мову, її статус єдиної державної мови як найвпливовішого чинника суспільної інтеграції та єдності народу, чинника державотворення. Маємо рішуче відкинути диявольські технології нищення української мови, як то штучне протиставлення прав людини й національних меншин її державному статусу. Недаремно Венеціанська комісія у своїх висновках щодо проекту закону Ківалова—Колесніченка про засади мовної політики наголосила на недопустимості позбавлення виняткової інтегруючої ролі української мови в українському суспільстві. Особливу важливість української мови в національному відродженні й суспільній інтеграції усвідомлює більшість громадян, бо інакше не протестували б батьки у Донбасі проти закриття українськомовних шкіл. На жаль, влада цього не розуміє.
Друге. Написати правдиву історію України.
Третє. Забезпечити інформаційний суверенітет і розвивати національний інформаційний простір відповідно до потреб українців, а не зовнішніх сил чи олігархічного блатняка. Маємо також домагатися українських телепрограм у Росії, що обіцяли у Харкові Медведєв та Путін, коли наша влада продавала територію в обмін на ілюзорні знижки цін на газ.
Четверте. Припинити штучне творення нових етнічних груп.
П’яте. Слід наполегливіше працювати над створенням єдиної помісної Церкви.
Шосте. Надзвичайно важливе завдання — недопущення обезземелення українців і руйнування села як джерела української національної ідентичності. А така загроза вже на порозі через введення запропонованої урядом спекулятивної моделі ринку землі.
Сьоме. Домогтися очищення органів влади від українофобів та осіб, що провокують напруження в міжнаціональних стосунках. Таких, як Табачник та тих, хто свідомо нехтує державною мовою при виконанні своїх службових обов’язків.
Усім варто усвідомити, а особливо владі, що основою етнонаціонального комфорту всіх є етнонаціональний комфорт української нації.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment