Сорокаріччя арештів 1972 року

Василь ОВСІЄНКО,
Харківська правозахисна група

Газета “Радянська Україна” 15 січня 1972 року повідомила: “Органами Комітету державної безпеки при Раді Міністрів УРСР за проведення підривної антирадянської діяльності заарештовано туриста з Бельгії Ярослава Добоша. Ведеться слідство”.
Тим часом уже 12 січня Україною прокотилася чергова хвиля арештів молодої української інтелігенції. КГБ здійснював масштабну операцію “БЛОК”, спрямовану проти українського національного руху.
Безпосереднім приводом для арештів стало затримання на станції Чоп 4 січня громадянина Бельгії, члена “Спілки Української Молоді” Ярослава Добоша: він намагався вивезти за кордон “один антирадянський документ” (як згодом з’ясувалося, це була фотоплівка “Словника рим української мови”, якого на допомогу поетам склав Святослав Караванський, тоді політв’язень).
Наступне повідомлення з’явилося аж 11 лютого одразу в трьох газетах — “Радянська Україна”, “Правда Украины” і “Вечірній Київ”: “Органами Комітету державної безпеки при Раді Міністрів УРСР за проведення на території республіки ворожої діяльності заарештовано підданого Бельгії Добоша Ярослава. Попереднім слідством встановлено, що Добош прибув для виконання злочинного завдання зарубіжного антирадянського центру ОУН, що перебуває на утриманні імперіалістичних розвідок і використовується ними в проведенні підривної діяльності проти Радянської держави. За проведення ворожої соціалістичному ладові діяльності і в зв’язку з справою Добоша притягнуті до кримінальної відповідальності Світличний І. О., Чорновол В. М., Сверстюк Є. О. та ін. Слідство триває”. Саме так, “Чорновол”. А за “та ін.” тоді вже стояли заарештовані 12 січня в Києві поет Василь Стус, хімік Зіновій Антонюк, недавно звільнений Данило Шумук, лікар Микола Плахотнюк, кібернетик Леонід Плющ, учителі Олесь Сергієнко та Іван Коваленко; у Галичині видавець самвидаву Іван Гель, поетеса Ірина Калинець, письменник Михайло Осадчий, художниця Стефанія Шабатура. Незабаром, 20 січня, був заарештований священик Василь Романюк (згодом Патріарх Володимир); 20 лютого — поет Микола Холодний; 21 лютого — інженер Василь Долішній на Франківщині; 18 квітня — літературознавець Іван Дзюба, 11 травня — психіатр Семен Ґлузман, 18 травня — філолог Надія Світлична в Києві. 25 травня у Львові покінчив життя самогубством видавець самвидаву інженер Мар’ян Гатала. 21 червня в Харкові заарештовані інженери Анатолій Здоровий та Ігор Кравців; 6 липня — філософи Василь Лісовий і Євген Пронюк у Києві; 13 липня — викладачі Кузьма Матвіюк та Богдан Чорномаз в Умані; 11 серпня — поет Ігор Калинець у Львові; 17 листопада — поетеса Ірина Сеник у Бориславі, 9 грудня — лікар Лідія Гук у Скадовську, 31 січня 1973 року — робітник Гриць Маковійчук у Кременчуці, 19 лютого 1973 року заарештували Степана Сапеляка, а 24 лютого — Володимира Мармуса, лідера юнацької групи у с. Росохач біля Чорткова, відтак ще сімох їхніх друзів; 5 березня 1973 року дійшла черга й до автора цих рядків, а 28 березня у Львові затримали зо три десятки юнаків з Українського національно-визвольного фронту (УНВФ, судили двох студентів: Зоряна Попадюка та Яромира Микитка). У березні на Коломийщині заарештували 5 членів “Спілки української молоді Галичини” на чолі з Дмитром Гриньківим.
Ще 6 грудня 1971 року в Одесі було заарештовано мікробіолога Ніну Строкату-Караванську, її посправник поет Олекса Різників (Різниченко) сидів уже від 11 жовтня. Одне слово, список сягнув понад сотню осіб.
Добош після належної “обробки” показав, що зустрічався у Львові та в Києві і “обмінявся інформацією” з кількома шістдесятниками. Примітивна авантюра зі “шпигунськими” пристрастями закінчилася його прес-конференцією 2 червня, ретельно опрацьований звіт про яку республіканське телебачення показало 5 червня, а газета “Радянська Україна” опублікувала старанно зредагований звіт під назвою “Українські буржуазні націоналісти — найманці імперіалістичних розвідок: прес-конференція в Києві”. Після неї Добоша “видворили” з СРСР. На першій же прес-конференції він відмовився від свідчень, які дав під погрозами в слідчому ізоляторі КГБ і перед журналістами в Києві.
Нікого з заарештованих українців не звинуватили в жодному “шпигунстві” чи “зраді батьківщини” — лише в “антирадянській агітації й пропаганді” (ст. 62 КК УРСР), що виявилася у розповсюдженні критичної щодо існуючого ладу літературі “самвидаву”. І жодна з вище згаданих газет досі не вибачилася за наклеп. А за тими арештами стояли сотні обшуків, тисячі людей були стероризовані викликами в КГБ та допитами.
Це справді не були ані підпільники, ані якимось чином організаційно пов’язані між собою люди (окрім трьох згаданих локальних юнацьких груп). Їхні осередки діяли на основі міжособистісних стосунків. Та коли докупи сходиться так багато талановитих, розумних, славних людей, то щось із цього мало бути, сказав якось Євген Сверстюк. Уже фактично існувала інфраструктура виготовлення та розповсюдження позацензурної літератури — самвидаву, особливо з появою 1970 року машинописного журналу “Український вісник” (редактор В. Чорновіл). Євген Пронюк ще 1964 року поширив анонімну статтю “Стан і завдання Українського визвольного руху (неповні тези для обговорення)”, де ставив на обговорення питання про створення підпільної політичної організації. Ідею не підтримало середовище шістдесятників, бо це означало б швидке викриття, закриті судові процеси зі смертними вироками, посилення реакції.
У самвидаві шістдесятників прямо не ставилося питання про зміну державного ладу, про вихід України зі складу Союзу РСР. Це був рух просвітницький, який ставив за мету пробудження національної свідомості та подолання страху, посіяного репресіями минулих десятиліть. Але, діючи в рамках існуючої системи, шістдесятники відновлювали суму соціяльно-психологічних якостей інтелігенції: природну самоповагу, індивідуалізм, орієнтацію на загальнолюдські цінності, неприйняття несправедливості, повагу до етичних норм, до права й законності. У цьому середовищі панувала висока культурна і моральна атмосфера, чутливість до нових ідей. Воно протистояло і офіційній тоталітарній ідеології, і примітивізмові. Воно об’єднувало людей різних поглядів і національностей, які, однак, ніколи не оголошували один одного ворогами, тому що в той час усім однаково потрібна була свобода, а державна незалежність України, про яку вголос не говорили, але мали на увазі, уявлялася ймовірним гарантом такої свободи. Епоха старанно культивованої безликої маси і тотального страху поволі відступала — відроджувалась Особистість. (“Ти знаєш, що ти — людина?” — спитав Василь Симоненко ще на початку 60-х). Культурницькі вимоги Особистості неминуче переростали в рух політичний, антиімперський, оскільки колоніяльне становище було основною причиною нищення української культурної самобутности. Поезія Василя Симоненка була, можливо, найпершим виразним свідченням цього доростання до політичних вимог: “Народ мій є. Народ мій завжди буде. Ніхто не перекреслить мій народ”. Це був моральний, етичний спротив блискучої когорти Особистостей, які вже здатні були розгорнути великий національно-визвольний рух. Це розуміла колоніальна влада — і з її точки зору удару по шістдесятниках було завдано дуже вчасно.
Український самвидав перетинав кордони. Він звучав по радіо “Свобода”, виходив іншими мовами. Він розхитував імперію, яка вже не витримувала ідеологічної, економічної та військової конкуренції з демократичним Заходом і мусила втягуватися в процес “відпруження”.
28 червня 1971 року ЦК КПРС ухвалив закриту постанову “Про заходи протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів”, яку через місяць продублював ЦК КПУ, додавши “місцевого матеріалу”. Затівався “генеральний погром”. Політбюро ЦК КПРС 30 грудня 1971 року постановило розпочати всесоюзну кампанію проти самвидаву з метою зруйнувати інфраструктуру його виготовлення та розповсюдження. Для українського руху розіграли цей примітивний детектив зі “шпигунськими пристрастями”…
Майже всі провідні діячі шістдесятництва дістали максимальний реченець — 7 років ув’язнення в таборах суворого режиму та 5 років заслання — й етаповані за межі Батьківщини — у Мордовію та Пермську область Росії, потім на заслання в Сибір та Казахстан. Найупертіших запроторили до психіатричок (Микола Плахотнюк, Леонід Плющ, Василь Рубан, Борис Ковгар, Михайло Якубівський, Ганна Михайленко…).
Фізично розгромивши шістдесятників, Москва розгорнула безпрецедентну експансію на Україну, прагнучи цілковито ліквідувати її мовну, культурну та історичну національну ідентичність. Робилося це через знищення українськомовної системи освіти, газет і журналів, політичні чистки. Унаслідок цього величезні маси української людности у своїй національній і людській самосвідомості опустилися нижче нуля: вони стали соромитися й цуратися свого українства. Вони перестали вчити своїх дітей української мови. Ще одне таке покоління — і рятувати Україну вже не було б кому і не було б для кого…
Суспільна атмосфера після арештів 1972—73 рр. була гнітючою. Поодинокі спроби протестувати проти арештів жорстоко придушувалися. Так, перекладач Микола Лукаш запропонував ув’язнити себе замість Івана Дзюби. Йому пригрозили психіатричкою і перестали публікувати його переклади. Філософ Василь Лісовий 5 липня 1972 року подав до ЦК КПУ “Відкритий лист членам ЦК КПРС і ЦК КП України”, який закінчувався так:
“Зважаючи на умови, в яких подається цей лист, мені важко вірити в конструктивну реакцію на нього. Хоч я не виступаю ні в ролі відповідального, ні в ролі свідка, ні в ролі якимось чином причетного до тієї справи, що нині іменується “справою Добоша”, після подання цього листа я, безперечно, опинюся в числі “ворогів”. Мабуть, це й правильно, бо Добоша звільнено, а “справа Добоша” — це вже просто справа, обернена проти живого українського народу і живої української культури. Така “справа” дійсно об’єднує всіх заарештованих. Але я вважаю себе теж причетним до такої справи — ось чому прошу мене також заарештувати і судити”.
Наступного дня його “прохання” задовольнили. З кипою нерозкладених машинописних відбитків листа, призначеного для розповсюдження (близько 100 примірників), 6 липня заарештували Євгена Пронюка, 5 березня 1973 року в цій справі заарештований Василь Овсієнко. Василь Лісовий за лист на захист заарештованих дістав 7 років ув’язнення та 3 роки заслання.
Усіх, хто не давав показів проти заарештованих і виявляв найменші ознаки співчуття до них, звільняли з роботи (відома “чистка” академічних інститутів: Михайло Брайчевський, Олена Апанович, Олена Компан, Василь Скрипка, Микола Роженко, Світлана Кириченко, Ярослав Дзира, Сергій Кудря та ін.). Інших викидали з черг на квартири, їх самих або їхніх дітей не допускали до отримання вищої освіти або виключали з інститутів, у них не було жодних можливостей службового зростання і творчого оприлюднення (друк, виставки тощо). Як відродження 20-х років справедливо називають розстріляним, так відродження 60-х — задушеним. Хто хотів вижити — мусив принизливо каятися (Зіновія Франко, Микола Холодний, Леонід Селезненко, Іван Дзюба, Василь Захарченко), інші — писали криводушні пасквілі на своїх недавніх друзів або закордонних “українських буржуазних націоналістів — найманців іноземних розвідок”, вичавлювали з себе фальшиві оди на честь душителів своєї батьківщини (Іван Драч, Дмитро Павличко), окремі не витримували задушливої атмосфери і спивалися (Михайло Чхан), накладали на себе руки (Григір Тютюнник), найстійкіші — надовго йшли у “внутрішню еміграцію” (Ліна Костенко, Михайлина Коцюбинська, Валерій Шевчук), або й справді емігрували в Росію (Лесь Танюк, Павло Мовчан).
Покоління шістдесятників не осоромило свого козацького роду. Випадки морального падіння і каяття, щоб купити свободу, попри шалений тиск, були вкрай рідкісними. Тут слід віддати належне КГБ: він добирав у концтабори — на цю новітню Січ Запорозьку — високоякісні кадри.
Шістдесятники продовжили свою боротьбу і в неволі, пишучи заяви й протести, які вислизали з неволі й звучали по радіо “Свобода”, голодівками й страйками борючись за статус політв’язня, захищаючи свою людську гідність, — а отже, й честь цілої нації. Зокрема з ініціятиви “зеківського генерала” В’ячеслава Чорновола ми відзначали 12 січня День українського політв’язня голодівками і протестами. Нас підтримували політв’язні інших національних громад — литовці, вірмени, євреї, російські демократи, старше покоління політв’язнів — повстанці, які чесно і мужньо досиджували свої 25-літні терміни і мали в таборах авторитет найстійкіших борців. Термін “в’язень сумління” набув справжнього змісту: кожен міг вийти на волю, потоптавши власне сумління. Шістдесятники заслужили на моральну підтримку демократичного світу. Через них світ довідався про Україну, яка бореться, — і став їй допомагати. Адже світ поважає країни, які засвітилися духовними проявами.
Незалежність не впала нам із Неба. Це шістдесятники, а через 5 років після їхнього арешту Українська Гельсінкська Група, у час краху світової колоніяльної системи поставили українське питання у контекст протиборства тоталітарного СРСР і демократичного Заходу — і разом з іншими чинниками подолали Імперію Зла, здобули свободу й незалежність. Ще 1981 року відомий американський дослідник політичної думки Іван Лисяк-Рудницький відзначив:
“…підтверджена фактами значущість українських дисидентів не викликає сумнівів. Жертовність цих хоробрих чоловіків і жінок свідчить про незламний дух української нації. Їхня боротьба за людські й національні права узгоджується з тенденцією світового загальнолюдського поступу в дусі свободи. Українські дисиденти вірять, що правда свободи переможе. Тим, кому пощастило жити у вільних країнах, не личить вірити менше”.
Ці останні слова стосуються Тебе, молодий сучаснику. Чи скористаєшся здобутою свободою, чи готовий Ти прийняти естафету особистого прямостояння і самонаповнення України українським змістом? Бо нинішня влада пропонує Тобі жити в Україні — але без України…
14 січня 2012 року о 18-й годині в Київському міському будинку вчителя відбулося Свято Різдвяних Василів, де пом’янули не лише Василів — Стуса, Симоненка, Чумака, Еллана-Блакитного, які народилися в ці різдвяні дні, а й згадали про події 40-річної давнини. Вручили премію імені Василя Стуса відомому правозахисникові й видавцеві Євгенові Захарову з Харкова, який представив третю частину “Міжнародного біографічного словника дисидентів. Україна”; історику зі Львова Володимиру В’ятровичу за книжку “Історія з грифом “секретно”; поетесі Ірині Жиленко за книжку спогадів Homo Feriens”. Вів вечір Євген Сверстюк, якого заарештували 14 січня 1972 року.
8 січня 2012 року

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment