Українець осягнув таємницю бельканто…

Тетяна НЕТУДИХАТА

Макіївку в Україні зазвичай сприймають як велике індустріальне місто з його незмінними атрибутами: шахтами, териконами, часто з міцним шахтарським слівцем… Проте справжнє обличчя Макіївки інше — на розкішно широких просторах живуть волелюбні й щедрі душею люди; останнім часом завдяки закриттю деяких промислових об’єктів тут очистилося повітря і дзвінкіші навесні солов’їні пісні…
Саме у цьому місті вже далекого 1952 року, неподалік від шахти Софія (місцеві мешканці чомусь наголос у цій назві ставлять на першому складі) народився нащадок славного роду отамана Тютюнника — Павло. Нині його добре знають у Донбасі: і він, і його учні неодноразово ставали переможцями багатьох музичних конкурсів і фестивалів. Павло Тютюнник ще й самобутній композитор. На композиторську діяльність його надихнула поезія Ліни Костенко. На вірші поетеси написав понад сто пісень і романсів…
Павло Тютюнник не лише мріє, щоб Україна відродила свою співучу душу, яку поглинула сучасна цивілізація, а й знає, як це можна зробити.

“Співайте, наче птахи!”
Упродовж тридцяти років Тютюнник осягає таємницю людського голосу. Аби збагнути її, занурювався у творчі лабораторії видатних співаків, із багатьма з них та їхніми вчителями спілкувався особисто. Із надзвичайною вдячністю сприймав розповіді Олександра Коробейченка — колишнього вчителя Анатолія Солов’яненка. А ще — вслухався у звуки природи, у спів птахів. На заняттях Павло Васильович неодмінно показує схему дихальних органів птаха. Власне, аналогія з птахом дала йому можливість якомога ближче підійти до осягнення таємниці людського голосу.
— У птахів грудна клітина від природи нерухома, — розповідає він. — Вона не має діафрагми, а легені птахів складаються з …бронхів. Коли птах співає, то працюють саме бронхи: як серце розганяє кров, так бронхи розганяють повітря. Можна стверджувати, що спів особливого звучання народжується в грудях птахів завдяки цілому “органу”. І провідну роль у тому “диво-органі” відіграє мембрана, розташована біля основи трахеїв.
З цим описом, який допоміг йому збагнути таємницю бельканто, Павло Васильович свого часу ознайомився у праці російського дослідника Грузинова, виданій ще 1814 року. Аби встановити, як і де народжується звучання людського голосу, цей науковець провів велику кількість паталогоанатомічних дослідів.
Ці дані та дослідження другого російського вченого Работнова, який довів, що саме бронхіальне парадоксальне дихання розкриває неймовірні можливості людського голосу, дозволили Павлові Тютюннику висловити гіпотезу про те, що саме це і є секретом італійського бельканто — того наймилозвучнішого, найпотужнішого, найколоритнішого голосу душі кожної людини.
Виявляється, кожен із нас цей голос демонструє у перші місяці й роки життя: своїм найкрасивішим, найповнішим голосом ми сповіщаємо про появу на світ. Та з роками він кудись зникає, неначе ховається від нас наша істинна сутність.
Маестро зазначає:
— Якщо повернути свій природний голос, то це як удруге народитися, тобто стати справжньою особистістю. Наше суспільство, на жаль, не дає змоги дітям природно розкриватися, ставати собою. Їх залякують, закомплексовують…
Макіївець цікавився методикою постановки найкращих голосів планети, якою традиційно володіють італійці.
— Італійці кажуть: до свого голосу потрібно докричатися! А ще: “Час робить співака”. Треба бачити, як вони кричать, працюють. Розповідають, що учні Ла Скала, упершись руками в стіну, пищать, неначе поросята. А Карузо гавкав щодня, Джильї Беньяміно кував, неначе зозуля, Маріо дель Монако кричав, немов віслюк: “Іа, іа!” А ще італійці кажуть: “Співати потрібно “дурнем”, з виразом сільського простака. Треба думати, це неспроста — так видатні співаки набувають стану найвищої простоти й природності, і саме в такому стані невимушеності й щирості відкривався найкрасивіший голос кожної особистості.
Отак думки і спостереження вилилися в оригінальну систему поглядів, яку Павло Тютюнник назвав “Школою українського бельканто”. Уже впродовж п’ятнадцяти років діє вона у Донбасі. Приходять сюди і малі діти, й люди старшого віку. Так, нині наймолодшому учасникові школи виповнилося сім років, а найстарший недавно відсвяткував 75-річчя.
Отож ніколи не пізно відкривати кожному з нас таємницю власного голосу. До речі, учні школи стають студентами найпрестижніших музичних закладів світу: дві учениці Павла Васильовича з першої спроби вступили до Віденської консерваторії.

Пісня поверне до раю на землі
Минулий рік подарував столичним мешканцям можливість “приміряти” на себе незвичайну методику Павла Тютюнника. Його майстер-класи відбулися у приміщенні Українського Фонду культури. Перед аудиторією, що утворювала живе (співоче) коло, стояв не просто педагог, а самобутній мислитель. Він не лише намагався комусь повернути справжній голос душі, комусь (уже професійним співакам) добратися до глибин і вершин свого голосу, а й щедро ділився поглядами на життя.
— Колись був світ буття, — розповів він, — а нині ми створили собі проблемне життя, тож хочеться повторити за Тарасом Шевченком: “Ми в раю пекло розвели!” Чому те сталося? Вочевидь, тому, що живемо не своїм життям, не служимо тому, що любимо. Як Ліна Костенко говорить: “Я — дерево, я — сніг, я — все, що я люблю і, може, це і є моя найвища сутність?”
— Наше завдання — дійти до своєї найвищої сутності, — звертався він до присутніх. — Якщо робити це від душі, перебуваючи в стихії добрих почуттів, то цей особливий благодатний стан дозволить вашим душам сягнути несподіваних для себе висот. Аби заспівати, потрібно створити особливий настрій, постаратися, аби на світі стало більше тепла і світла. Потрібно спалювати себе цілком, згорати повністю, не економити, не розподіляти сили. Ні Маріо Ланца, ні Джильї, даючи концерт за концертом, не стомлювались, вони могли співати годинами, вони згорали як птах Фенікс…
…Поява Павла Тютюнника на духовному небосхилі України знакова. Цей неординарний митець і педагог копає криницю для спраглих, будує своєрідний ковчег для тих, хто прагне порятувати свою душу.
Багато місця у роздумах Павло Тютюнник відводить реаліям сучасного життя. Зокрема аналізує новомодні віяння Заходу, що мають назву “індивідуалізму”, а з ним торкаються поняття свободи особистості. Він рішуче протестує проти сучасних спекуляцій на цьому понятті.
— Нині багато хто любить підкреслювати, що свобода — найвище благо. Звідусіль чути: “Я собі ні в чому не відмовляю”, “Роблю усе для себе, коханої”. Це ненормально, адже справжня людина мусить собі багато в чому відмовляти — заради інших, заради служіння, заради виконання своєї місії. На те ми й люди, щоб бути морально залежними — від Краси, Добра, Світла, Гармонії.
…Йому болить наш час. Найперше тим, що люди відвикають співати, перекладаючи це на професійних співаків. А хто ми без співу? Нереалізовані особистості, а разом — нереалізований народ.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment