Імператив любові

У ці різдвяні дні, коли друзі й громадськість вітають письменника Тараса Салигу із сімдесятиліттям, маємо гарну нагоду подякувати невтомному трудівникові просвітницької ниви.

Василь БУДНИЙ

Відомий літератор і громадський діяч, він уже два десятиліття поспіль очолює у Львівському національному університеті імені Івана Франка кафедру української літератури, що її буремного 1848 року заснував для вивчення мови й письменства українського народу Яків Головацький — один із провідних учасників гуртка романтиків “Руська Трійця”. Історія рідної словесності у Львівському університеті за умов бездержавності була, за словами теперішнього її керівника, “гіркою і солодкою працею”, яку великі попередники гідно творили — в огні професійного натхнення і з почуттям громадянського обов’язку. Сьогодні ж професор Тарас Салига з повним правом пишається тим, що за роки української незалежності львівська філологічна школа спромоглася відновити свої давні традиції і розбудувати обнадійливі перспективи дальшого розвитку.
А ще він — доктор філологічних наук Львівського національного університету імені Івана Франка і доктор філософії Українського Вільного Університету в Мюнхені, член правління Львівської організації Національної спілки письменників України, дійсний член Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові, заслужений діяч науки і техніки України, член редколегій багатьох видань, лауреат різноманітних літературних премій і конкурсів, зокрема премії в галузі літературно-художньої критики імені О. Білецького, премії імені митрополита Андрея Шептицького (Фонду духовного відродження України), премії Фонду Воляників-Швабінських при фундації Українського Вільного Університету в Нью-Йорку, літературно-мистецької премії імені Левка і Богдана Лепких; нагороджений знаком Міністерства освіти і науки “Петро Могила”, а нещодавно — орденом “За заслуги” III ступеня за вагомий особистий внесок у розвиток національної освіти, підготовку висококваліфікованих фахівців, багаторічну плідну науково-педагогічну діяльність та з нагоди 350-річчя Львівського національного університету імені Івана Франка…
Свіжу атмосферу неспокійних шістдесятих Тарас Салига вдихнув на повні груди, навчаючись на філологічному факультеті Львівського університету ім. І. Франка у другій половині тієї рвійної декади.
…Юнак належав до покоління, народженого в полум’ї Другої світової — прийшов у світ на самісіньке Різдво, 7 січня 1942 р., у с. Викторові на благословенній, але тяжко скривдженій історією княжій землі давнього Галича. Успадкувавши нелегку родинну й національну пам’ять, вибирав ті життєві дороги, на яких не треба й не можна було кривити душею. Звертався до тих літературних тем, з приводу яких міг висловлюватися вільно і щиро. У кандидатському дослідженні віддав перевагу предметові найбільш нейтральному з ідеологічного погляду — жанрові балади в українській та інших східнослов’янських літературах. Дисертацію захистив 1977 р. і тоді ж був прийнятий у Спілку письменників України.
Із 1983 року, відколи в київському видавництві “Молодь” побачила світ перша його збірка “Право на себе”, Тарас Салига опублікував близько двох десятків книжок і півтисячі статей.
Вивчаючи феномен молодої поезії, критик одночасно стежив за появою нових книжок Ліни Костенко, Івана Драча, Петра Скунця, Станіслава Тельнюка та інших шістдесятників, які продовжували еволюціонувати, потужно впливаючи на тогочасний літературний процес. Одному з найяскравіших репрезентантів поетичного шістдесятництва — Миколі Вінграновському — Тарас Салига присвятив окремо виданий 1989 р. літературний портрет.
Паралельно до процесів, які розгорталися в поезії, Т.Салигу приваблювали й деякі напрями розвитку прози другої половини ХХ ст., зокрема ті, що згодом спричинилися до витворення самобутнього обличчя сучасного постколоніального і постмодерного українського письменства. Такими були тенденції психологізації новелістики і насичення її літературними та історичними ремінісценціями, параболами, символами у творчості Дмитра Герасимчука, Ніни Бічуї, Василя Стефака, Левка Різника, а також оригінальне поєднання історичної романістики і химерного роману у прозі Валерія Шевчука, Романа Федоріва, Романа Іваничука.
Окрім найновіших тенденцій лірики й ліро-епосу, роману й новели, критик не оминув своєю увагою й такі жанрові відгалуження, як література для дітей і про дітей (Григір Тютюнник, Оксана Сенатович, Ярослав Стельмах), нарис, фольклористичні видання українських казок і легенд тощо. Є в його критичному доробку відгуки на літературну есеїстику Дмитра Павличка і Романа Лубківського, роздуми над критичними студіями літературознавця Миколи Ільницького.
Друкувався у численних виданнях останніх десятиліть ХХ віку, брав участь у всіх жвавих і живих дискусіях. Притім у позиції Салиги-дискутанта впадають в око дві помітні риси. Перша риса — його настирливе зацікавлення табуйованою чи, з погляду радянського офіціозу, небажаною тематикою, до якої належали питання пошуків оригінальної поетичної форми в українській поезії, її національної самобутності тощо.
Друга риса дискусійної позиції критика — безкомпромісне ставлення до літературного фальшу. Працюючи в жанрі рецензії та огляду, він спостеріг поширення в застійні часи тривожних тенденцій — відмову творчої думки від еволюційної спіралі, монотонний рух “по колу”, коли шаблони “актуальної тематики” і стильовий гладкопис забезпечували митцям надійну гарантію від ідеологічних цькувань. Тому писав занепокоєно, без фіміаму і компліментів про невдалі твори не лише беззахисних початківців, а й шанованих митців — тих, кого особисто знав і любив. Таким статтям не раз надавав нещадного іронічного забарвлення, однак засновував їх на аналітичних доказах, які промовисто свідчили про вторинність, ремісництво чи недбалість досвідчених авторів.
Тарас Салига, як і переважна більшість сучасників, відгукнувся на грандіозні зрушення вісімдесятих посиленням у своїй критиці публіцистичного елемента, переорієнтацією на соціально-політичну й культурологічну проблематику. Разом із друзями-однодумцями він узявся за видання часопису відновленої 1990 р. “Просвіти”, поринув у роботу відродженого Наукового товариства імені Шевченка, рясними публікаціями заповнював “білі” і “криваві” плями в літературній історії України: стрілецька поезія, творчість Святослава Гординського, Юрія Дарагана, Олекси Стефановича, Володимира Яніва, Наталі Лівицької-Холодної, Галини Мазуренко, Оксани Лятуринської…
Із тих публікацій народилися добре знані сучасному читачеві книжки Т. Салиги — “Продовження” (1991), “Високе світло” (1994), “Імператив” (1997), “Відлитий у строфи час” (2001), “Вокатив” (2002), “Вогнем пречистим” (2004), “Воздвиження храму” (2009), “Екслібриси Евтерпи” (2010), які заповнені по вінця найрізноманітнішими літературознавчими студіями, критичними есеями й інтерв’ю, присвяченими малознаній модерній поезії ХХ ст. Малознаній тому, що деформоване тоталітаризмом українське письменство чи не всуціль складалося з маргінесів (цебто явищ, які були винесені за межі літератури упривілейованої). Саме їх Т. Салига переніс у центр уваги, згідно з тією логікою історичної справедливості, яку сповідує сучасна постколоніальна естетична свідомість.
Упродовж останнього двадцятиліття критик своєю багатогранною діяльністю чутливо реагує на виклики часу: через неможливість тримати в полі зору весь розбурханий літературний процес він, як і чимало його колег, зосередив увагу на особливо вразливих його проблемах, закорінених в етичне підґрунтя духовного життя постколоніального суспільства, а також звернувся до пильного вивчення донедавна заборонених і тому занедбаних сторінок нашого письменства ХХ століття, таких як міжвоєнне двадцятиліття, діаспорна література і творчість шістдесятників та дисидентів.  В “Імперативі”, скажімо, йдеться про неперервну тисячолітню традицію української духовно-релігійної поезії, стильові течії часів “Молодої Музи” і міжвоєнного двадцятиліття, феномен стрілецької та упівської поезії, літературні явища діаспори, творчість шістдесятників й учасників дисидентського Опору. В епіцентрі книжки “Вогнем пречистим” — огненна поезія Євгена Маланюка, а збірник “Воздвиження храму” зібрала цю тематику в єдину концептуальну цілість — від шевченкознавчих і франкознавчих праць і до відгуків на творчість сучасників, висвітлюючи літературу українського Опору як справжню Атлантиду, яка вже виринула на поверхню, але ще не розпізнана нами в усьому її велетенському огромі.
Де початки цього яскравого явища, які його джерела? Як любов до “милої Франції” струменіє від середньовічної “Пісні про Роланда” і до поезії французького опору (Ануй, Елюар, Араґон), так і визвольні ідеї наснажують українську літературу від “Слова о полку Ігоревім”, козацьких і гайдамацьких пісень і до стрілецької, “вісниківської”, повстанської, шістдесятницької поезії. У працях першопроходця цієї важливої теми — Тараса Салиги — нескорену повстанську музу часів Другої світової війни й перших повоєнних десятиліть осмислено як масову і політично заанґажовану в найкращому значенні того слова. Залишається вона такою й по сьогоднішній день, бо передається з покоління до покоління у хвилюючих піснях: “Їхні автори гинули у боях, підривалися гранатами в “криївках”, щоб не потрапити до рук ворога живими. Їх розстрілювали і німці, і “брати-визволителі” на очах матерів і коханих, їм вигадували найстрашніші тортури районні, обласні і столичні “оперуповноважені”, на них зводили найбрутальніші наклепи, та віршів — мови їх гніву, любові, надії здолати ніхто не зміг. Вони приходять до нас крізь час” (Салига Т. Воздвиження храму. — Львів, 2008. — С. 166).
Серед численних праць, присвячених останньому, шістдесятницькому, етапу літератури Опору привертає увагу книжка “Всесвіт, гори і він. Петро Скунць” (Ужгород: Ґражда, 2007).
Взагалі якимись рисами своєї вдачі Тарас Салига нагадує запеклого колекціонера-фаната… От тільки залюблений він не у мертві речі, а в рідкісні твори рідного слова. Визбирує їх у найнесподіваніших місцях, щоб поділитися своїми знахідками з читачем. Збираючи знищувані впродовж десятиліть духовні скарби, літературознавець упорядкував такі безцінні видання, як антології “Стрілецька Голгофа” та “Слово Благовісту”, а також збірки творів Є. Маланюка, Р. Купчинського, Б. Кравціва, В. Лесича, Марка Боєслава та інших митців, до творчості яких наш читач не мав досі доступу. У “Стрілецькій Голгофі” (1992) зібрано хвилюючі зразки національно-визвольної поезії часів УНР-ЗУНР, багато з яких побутують і сьогодні як народні пісні. А друга антологія — “Слово Благовісту” (1999) — велике за обсягом і святково оформлене видання, присвячене Тисячоліттю з дня народження Сина Божого, яке вперше ознайомило новочасну Україну з її багатою духовно-релігійною поезією. У розлогому вступному нарисі Т. Салига простежив неперервну тисячолітню традицію нашої багатющої сакральної поезії від середньовічних її витоків через духовні вірші козацької доби, Шевченків “Кобзар”, Кулішеві псалми, “Мойсей” І. Франка — й до новітніх зразків П. Тичини, Є. Маланюка, Б. І. Антонича, поетів “Логосу”, Празької школи, МУРу, Нью-Йоркської групи.
Низку есеїв присвячено національним будителям М. Шашкевичеві, Т. Шевченкові, І. Франкові. Дискусійно спрямовані й оцінки деяких шевченкознавчих і франкознавчих схем Г. Грабовича, Т. Гундорової, Я. Грицака. Зрештою, відверта публіцистичність звучить уже в самих заголовках багатьох статей Т. Салиги: “Нам треба стати українцями”, “Світла ідея та геройський чин”, “Якщо б ми жили за Шевченком”, “Посттоталітарна недуга деяких франкознавців, або Лікарю, зцілися сам”, “Щоб не назвав нас ніхто пришельцями на рідній землі”.
До речі, поетика заголовка, як відомо, важливий складник не лише мистецьких, а й критичних текстів. Влучні і барвисті, імена Салижиних статей і книжок привертають увагу читача і налаштовують на концептуальне сприйняття тексту.
Однозначних дефініцій критик Т. Салига уникає, усвідомлюючи марність потуг втиснути літературне явище в ту чи іншу класифікаційну шухлядку. Віддає перевагу іншим, більш витонченим і продуманим критичним стратегіям, розрахованим на співтворчість зацікавленого читача. А саме — демонструє багатство і складність літературного руху, висвітлюючи як споріднені, так і розрізнені його шляхи, тлумачить стильові відмінності окремих творчих індивідуальностей, які все ж, на тверде переконання критика, творять єдиний потік — єдиний у тому сенсі, що збагачує він загальнонаціональну скарбницю найрізноманітнішими цінностями, які здатні задовольнити найвибагливіші смаки.
…Одну зі своїх статей, надрукованих у “Літературній Україні”, критик назвав “Ключі любові до розкодування художніх текстів”. Цей заголовок, як видається, влучно виражає характер і спрямованість критичного таланту самого Тараса Салиги — людини, яка вміє відкривати вуста текстам, котрі досі мовчали…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment