Після 1994-го, коли доля звела нас у першій, демократичного скликання, Київраді, ми з ним не так уже й часто бачилися. Впродовж останніх, більш ніж півтора десятка років, були це коридори влади (1995—2000 рр. Микола Горбаль — народний депутат України), прес-конференції, круглі столи УГС, УРП, активним членом яких він був із перших днів їх заснування. Були ще й інші зустрічі на різних з’їздах, конгресах, презентаціях, мітингах і демонстраціях. Торік, на День підняття національного прапора біля Київради, коли не побачив його серед нечисленних колег-депутатів під час нашої традиційної зустрічі, з’явилася гостра потреба зустрітися. Зателефонував додому. Син Миколи Андрійовича, Андрій, повідомив, що “батько останнім часом майже безвиїзно живе в селі”. І раптом випадок зводить нас на вечорі пам’яті Михайлини Коцюбинської. Часу, щоб поговорити, було обмаль, тому й домовилися зустрітися при нагоді в редакції. В гостину прийшов не з порожніми руками — книжкою “Презентація життя”. Наша розмова мимоволі заснувалася навколо порушених у ній проблем…
— У моєму розумінні будь-яка нація є божим промислом, хоча науковці визначають її як етнічну спільноту з єдиною мовою і самосвідомістю. Розмірковуючи про роль і місце Тараса Шевченка у житті українського народу, я згадую приклад із Данііла Андрєєва (книга “Роза мира” — Ред.). Автор-містик стверджує, що спілкувався з вищими силами й запитав, чиї душі відомих людей є на найвищих сферах (від чистоти душі залежить, як вона може високо піднятися), то отримав відповідь: Павєл Флоренський і Тарас Шевченко.
Хіба не дивно, правда? Можна по-різному ставитися до візій Андрєєва. Для нього особисто Шевченко — селянський поет, а не Пушкін і не Лєрмонтов! І він, не повіривши почутому, ще раз перепитує. Відповідь незмінна. Для Андрєєва було те важко зрозуміти, мені — ні. Я народився в тій частині споконвічно українських земель, які під час війни вщент було сплюндровано — Лемківщині. Наша говірка далека від мови, якою писав Шевченко, і яку ми нині називаємо літературною. Ми сьогодні на цій мові стоїмо. Він зафіксував її і передав нам. Мало не в кожній лемківській хаті висів портрет Шевченка. Жінки наші читали “Кобзаря” і плакали… Він був об’єднувачем нації. Для когось було незрозуміло, чому “оні Шєвчєнка возлє ікон ставят”. Але ось інша думка, ба, твердження, що дух Шевченка у найвищих небесних сферах?! Чи ж міг просто кріпак так сказати: “Я на сторожі коло їх поставлю Слово…”. Хіба це не слова справжнього пророка?
Вдумаймося ще раз: хлопчик із села, з кріпацької родини, якого в 14 років вивезли з України у Московщину, починає писати. І то такою мовою, що, читаючи його твори, я ніде не спіткнуся на незрозумілому слові. Це без літредакторів, без коректорів писано. Без філологічної освіти. Не можу цього зрозуміти, цьому немає жодного пояснення. Бо я спотикаюся на текстах Лесі Українки, Франка. Я не філолог, іноді мені хочеться уточнити якесь їхнє слово, але ж не в Тараса Шевченка!
Феномен Шевченка лежить не лише в його Слові. Якби Шевченко не писав, не малював, але здійснив той подвиг, коли повертався в Україну, зібрав невеличку українську інтелігенцію (що називали себе малоросами), яка ще жила Україною, і вдихнув у них любов до свого народу, то лише за це він вартий возвеличення. Погодьмося, це винятково політична роль, хоч він робив це на рівні інтуїції. Ті, хто любив Україну, називаючи себе українцями, їздили і записували фольклор малоросійський, навіть думки не допускаючи, що вони можуть бути поза імперією Російською, підсвідомо працювали на Україну. Що було б, якби ми не мали на той час Шевченка? Однак він був, хоча поруч десь ходив Гоголь, великий українець, але російський письменник. Купа малоросів була в Петербурзі, які прислуговували, творили і возвеличували… не свій народ. І тут раптом кріпак зчиняє бунт проти імперського Колоса. Що це таке, як не божий промисел?
У мене таке відчуття, що нація як духовна субстанція у космосі, як промисел господній, сформована для чогось, для якоїсь великої місії. Коли народ стоїть на грані катастрофи, то Бог посилає йому такого як Шевченко. Його дух виніс Україну перед прірвою денаціоналізації й небуття.
Щось подібне було 2004-го, коли Україна вийшла на Майдан. Якби ж ми мали в особі Віктора Ющенка трохи іншу постать, то той, “четвертий”, може б, не торжествував, а ми не зазнали б гіркоти розчарувань.
— Кого маєте на увазі — “четвертий”?
— 1990-го мені довелося побувати в Америці — виклик зробила Надія Світлична. Якось вона каже мені: “А ти знаєш, до США Олесь прибув, їздить, виступає в українських громадах”. І показує мені відеозапис однієї із зустрічей Бердника. Незважаючи на багаторічне ув’язнення, він мав благородний вигляд і взагалі умів себе подати… Виходить на сцену з рушником, на обличчі, обрамленому розкішною сивою бородою — щирість і смирення. У кадрі він говорить: “Кожен із нас, коли нас двоє, має гідно поводитися і пам’ятати, що тут із нами стоїть ще третій”. Це натяк на присутність Бога. Але ж за людиною завжди стоїть і “четвертий” — Лукавий. “Яке щастя, — кажу Надійці, — що мене на тому вечорі не було. Я б не втримався і запитав: “Лесю, а тоді, коли Ви писали з майором КДБ покаянну заяву, що, третього там не було?”.
— Ви ж з ним сиділи за однією і тією ж статтею і в одному таборі?
— Коли мене туди привезли, його перевели на полегшений режим. Звідти згодом і випустили. А потім розповідали, що у табір привозили фільм, де він у вишиванці, з бандурою, десь іде понад Дніпром, співає… А коли мене арештували втретє (за день до звільнення), не випустили з ув’язнення, то мені принесли покаянну заяву Бердника в камеру. Зробили її великого плакатного формату. Я був уже тоді членом Української Гельсінкської Групи, до якої вступив перед другим арештом. І в тій покаянній заяві була фраза, що “ніяких порушень прав людини в Совєтському Союзі не існує, все це вигадки західних спецслужб (це каже Бердник), прекрасно це знає Микола Руденко і Левко Лук’яненко. Просто їм не вистачає сміливості про це заявити”. “Якщо ти, Лесю, — думаю про себе, — такий сміливий, а вони такі боягузи, то чому ж решту наших товаришів запроторили в концтабори?”. Офіційно від мене тоді не вимагали навіть покаяння. Бо Олесь — засновник УГГ, а я простий собі член Групи. Міг сказати, що, мовляв, я ж не знав, що вони собі на верхах там думають, повірив їм, тому і каятись мені ні в чому. За ворітьми дружина мене чекає, та й відсидів я на той час уже 12 років. Хто б мене осудив?
— Як же Ви вчинили у тій непростій ситуації?
— Очевидно, що я того не зробив. Кеґебістам відповів: “Якщо Бердник щось там писав, то це його проблеми. Я ніколи ні з якими спецслужбами не мав справ і не матиму!”. Після того, як я п’ять років відбув на гранітних кар’єрах за брутально сфабрикованою справою, вони сподівалися, що Горбаль візьме гріх на душу і скаже, що порушення прав людини в СРСР нема. Я ніколи б цього не зробив! “Ну, смотрітє, смотрітє!” — тільки й відповіли мені… Розумів, що знову отримаю 15 років. Однак… Скажіть: як могли спокійно дивитися ті кадри фільму його товариші по ув’язненню, — як Олесь ходить понад Дніпром, глибокодумно-щасливо перебираючи струни бандури і т. ін.? Але їхня, кеґебістська, логіка була не для нас.
— Олесь Бердник — українець, цікавий, оригінальний у своєму світобаченні письменник, засновник Української Духовної Республіки. Микола Руденко у своїх спогадах пише про нього досить вибачливо…
— Створення Олесем Української Духовної Республіки, було, поза сумнівом, доброю ідеєю. Діяльність УДР, точніше, її учасників, відіграла певну роль у духовному відродженні українців. Але коли 1991 р. кандидатуру Бердника висунули на пост президента!? “Лесю, — так думав не тільки я, — ти зламаний і не маєш морального права вбиратися в тогу лідера нації”. Той, хто справді має таке право, не мусить мати “зерна неправди за собою”. Він не повинен бути слухняним знаряддям того, “четвертого”. Тому очевидно, що я був би “провокатором” на якому-небудь зібранні, де б Олесь витійствував перед людьми, що слухали його з відкритими ротами як страдника за правду, як чергового месію.
Повною мірою це стосується, — а може, ще більше — проводирів нинішніх. Якщо сьогодні хто говорить про чистоту духу, духовність, той має бути зразком у своїх думках, почуттях, вчинках для інших. Бо решта все — від Лукавого. Бог кожному із нас дав прекрасну дорогу, щоб явили свою чистоту духу, не сходячи з неї на манівці. Розумію, що не кожному дано з гідністю пронести свій хрест по життю, тому й не засуджую Олеся. Бог йому суддя. Про це я делікатно згадую, між іншим, у своїй книжці “Презентація життя”, яку присвятив Світличним — Івану, Надії, Леоніді.
— В останній книжці мемуарів, як і в попередній — “Один із шістдесяти” Ви згадуєте кілька прикладів зрадництва й розмірковуєте над ними як явищем людського духу, що потрапляє в залежність від “четвертого”…
— Справді, в “Презентації” я приділив цьому увагу. Та й прикладів не бракувало. Зокрема розповідаю про Марічку, дружину одного із провідників у Закерзонні Орлана (Василя Галяси). КДБ випускає її з Володимирської в’язниці, вивозить аж за кордон, до Німеччини. Це ж скільки треба було, напевно, здати криївок, щоб тебе звільнили і випустили на Захід!? Вона написала книжку “Тисячу доріг”, де правда в неї розходиться з істиною. Тому я мусив про те сказати. Спокою мені не давала пам’ять про сотні, тисячі тих нескорених бійців УПА, простих селянських хлопців, які мужньо каралися по 25 років і вмирали у совєтських концтаборах за своє право бути українцями і жити у власній державі.
Надія Світлична, коли її арештували після Івана, теж могла сказати, що вона комсомолка і не знала, яку то книжку дав їй брат, тисячу разів вона могла б розкаятися, бо на руках маленька дитина. Та й сам Іван Світличний казав, що він би зрозумів і пробачив, якби Надія знайшла собі якесь виправдання, щоб уникнути арешту. Але вона того не зробила, не покривила душею. Тому на тлі цих світлих душ-шістдесятників, вояків УПА будь-яке відступництво, які б йому не були виправдання, є гидким і жалюгідним.
— Але ж совєтська система, як вершина лукавства (чи Лукавого) була надзвичайно вигадлива в обмані простого, часто просто неосвіченого люду. Чи можна засуджувати їх за це?
— Звернуся до своєї “Презентації життя”. За сюжетом вона двопланова, де поруч зі спогадами, щоденниковими записами сусідує художня оповідь під спільним, щоразу повторюваним заголовком “Червоні серветки”. В одному з розділів розповідаю про дідуся, якому онук марно говорить про злочинства більшовиків-комуністів, намагаючись переконати в антилюдській суті совєтської влади. Старий не погоджується, згадуючи черевички, що отримав у дитинстві (як сказали: “від самого Сталіна”), коли його після смерті батьків і сестрички під час Голодомору, віддали у дитбудинок. Я мусив про це написати, бо звідки взялись ці черевички?
Після першого ув’язнення я приїхав до Києва, одружився, з великими труднощами влаштувався на роботу. Працював у Ботанічному саду, монтували й зварювали теплиці. Заробіток копійчаний, а тут сім’я, син народився. Потім побачив оголошення, що потрібен електрик по ліфтах — обходчик. То я й пішов туди. Була там тітонька обходчиком, жила на вулиці Кіквідзе. Це вона мені розповідала про ті “ботіночкі”. Коли я намагався її переконати, що мільйони людей загинули з вини більшовиків, Сталіна, вона сердилась: “Нє хачу слишать, он мнє ботіночкі подаріл!..”. А в самої вся родина 1933-го загинула. Так і не переконав, бо нічого тут не поробиш, це патологія. Такі й досі голосують як не за комуністів, то за “канкрєтних пацанов”, втішаючись кілограмові гречки чи сотні гривень. Є люди, яких не можна вилікувати від того…
— А тих, хто є “елітою нації” — нинішніх формально-узаконених проводирів?
— Наш “гарант” має непоганий вигляд, у нього навіть відносно нормальна мова, якщо порівняти з прем’єром. Але я не сприймаю цю людину як президента. Ну, не мо-жу!!! І не лише тому, що серед його оточення — вчорашні члени “вуличних бригад”. Не можна, щоб нація обирала собі проводиря з бандитського клану. Це неможливо. І тому, коли народ опускається до такого вибору, то він сам себе принижує і карає.
— А може, для донеччан, луганчан, населення південних регіонів і не тільки такий вибір є виявом гордості?
— Самі знаєте, що це не так. По-перше, не забуваймо про потужний вплив і неприховану роботу величезної п’ятої колони. Це не вигадка, не заяложений жупел. Один із колишніх співробітників КДБ, який вирвався за кордон, оприлюднив інформацію, що в Києві, у вищих ешелонах влади мало не кожен третій агент Москви. У нас їх і раніше не бракувало, але то було за Союзу, коли наша держава була частиною “єдіной і нєдєлімой”. Скажіть: чи існують нині в Україні для російської розвідки якісь проблеми? Жодних! Тому, думаю, наша доля українська, так, як це сталося в 1991 р., багато в чому залежить від того, що робитиметься в Москві.
По-друге, будь-яка нація свідома насамперед завдяки своїй інтелігенції. Що ж ми хочемо, коли Україна за 300 років під Російською імперією з року в рік втрачала переважну більшість усього розумного, ділового, а те, що не перекуповувалося за “шмат гнилої ковбаси”, знищувалося москалем. Жорстоко нищився цвіт нації, нищилась мова, культура, письменство, церква, усе те, що не вписувалося в прокрустове ложе московської імперської політики — від Петра І й Катерини ІІ до Сталіна й Путіна включно. І вони були не одні. Один Каганович скільки горя завдав українському народу!
— Невже співвітчизники із східних і південних областей такі недалекі й наївні, що досі не розуміють, хто і навіщо маніпулює свідомістю українців?
— Хто вам сказав, що не розуміють? Згадаймо: Стус, нескорений український поет і правозахисник, приїхав із Донбасу; книжку “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, яка сколихнула в 60-х роках нашу інтелігенцію, написав донеччанин Іван Дзюба; Микола Руденко, колишній політрук, секретар парторганізації Спілки письменників, що стане засновником Української Гельсінкської Групи — луганчанин; Іван Світличний і його сестра, Надійка, родом теж звідти; Алла Горська, яку підступно і жорстоко вбили каґебісти, — з Криму… Тому передчасно зарозумілі й короткозорі політики безнадійно махнули рукою на наш Схід. У мене є всі підстави вважати, що Україна, Велика Україна почне будуватися зі Сходу. “Четвертого” там уже побачили.
— Чи варто українцям вичікувати, покладаючись лише на провидіння Боже? Бо хоч у народі кажуть, що буде те, що Бог дасть, а бути може лише те, що самі зробимо…
— Мусимо докладати зусиль, щоб світлих душ довкруж нас стало більше. Незалежно від того, хто ти є — письменник чи учитель, лікар чи програміст, науковець чи журналіст. Уже самі науковці (матеріалісти!) говорять, що якби наука взяла за основу свого розвитку Святе Письмо, людство уникнуло б чимало нинішніх проблем.
От, наприклад, сьогодні вам задзвонив телефон десь аж з Америки. Ви відповідаєте: ало-ало! Нині й дитину вже не дивує цей голос, перенесений космічною хвилею. Тому я кажу: всі дотеперішні досягнення науки — то лише мікроскопічні уколи голкою у велетенський Всесвіт. Незмінним залишається боротьба за наші душі тих, що справді стоять за кожним із нас — Третього і “четвертого”. Якщо люди, насамперед інтелігенція усвідомить, що все сказане, замислене матеріалізується (навіть думка!), і робитимемо все, щоб воно було справді чистим і світлим, то чистими стануть і наші дії. Страх смерті стане відсутнім, бо знатимеш, що ти безсмертний, тобі стане легко жити. Ти будеш відкритим, чесним, прямим. Нема потреби лукавити. Бо лукавство і Лукавий є зло. Накопичення чистих сил — передумова реалізації сподіваних задумів. Ще Вернадський про це говорив. Але помисли мусять бути чисті. Тоді все можна. “Просіть, і буде вам дано”, написано в Біблії.
Коли я знаходив в Америці, в архіві Надії Світличної клаптики цигаркового паперу, списані мною в зоні і передані на волю, я казав: це містика! З припискою “Доставить эти документи за адресом Н. Свитличной”, незбагненно долаючи перешкоди й тисячі кілометрів, вони потрапляли за призначенням. Я навіть зараз не знаю, хто це робив. Тому вірю, що без вищої сили нічого не відбувається. Якщо справа праведна.
Спілкувався
Микола ЦИМБАЛЮК
