Олекса РІЗНИЧЕНКО,
член НСПУ
Останнім часом ці два слова звучать якось по-особливому. З негативним відтінком… Цікаво, що я недавно переосмислив їх по-іншому, після відвідин мого рідного Єнакієва, де з’явився на світ. Моя мати Катерина Сологуб возила з Кіровоградщини туди щось продавати, там познайомилася з моїм батьком Сергієм, який народився у донбаському селі Різниківка Ямського (зараз Сіверського) району.
Який був той рік, коли я народився, ви можете уявити хоча б з того, що в ту ніч, 24 лютого, був розстріляний друг Сталіна Серго Орджонікідзе. А по всій “імперії зла” та сама доля спіткала тисячі інших людей, яких оголошували “ворогами народу”. Душі їхні, не покаяні, не відмолені священиками, літали над Україною. А я, народившись, мав зробити перший вдих, а отже, вдихнути в себе якусь із тих душ…
Із першим, із судомним вдихом
Чию вдихнув, якщо одну,
З таким несамовитим криком
Її зустрінувши… Чому?
Чию верстаю далі долю
Із тридцять сьомого, того?
Спадковість полум’я і болю
Народу їхнього… мого.
Отже, я вдихнув того степового донецького повітря 1937 року.
А запросили мене до мого рідного Єнакієва на ювілей літературної студії “Чумацький шлях”, виповнилося їй 85 років. Керує нею Василь Чубенко, український поет і краєзнавець, мій давній друг.
Із неї виросло 15 членів Спілки письменників — і Станіслав Жуковський також, що керував донедавна Донецьким відділенням Спілки письменників. Це він в Івано-Франківську під час шевченківських днів 22—23 травня 2001 року підійшов до мене і покликав познайомитися з Віктором Януковичем, тоді головою Донецької обласної адміністрації. “Олексо, ти ж родом з Єнакієва! А Янукович теж звідти родом. І це він приїхав прийняти естафету від Івано-Франківського Вишиванюка, бо наступного року оце Шевченківське свято має бути у нас, у Донецьку”.
І Стас підвів мене до Януковича, що стояв поруч із Вишиванюком і дуже зацікавлено слухав артиста, який читав вірші Тараса перед п’ятнадцятитисячним натовпом. Ми обмінялися візитками, поговорили про наше місто, Янукович пообіцяв, якщо я приїду, повезе мене у Єнакієве. Та тоді поїхати якось не склалося.
Аж тепер, через десять років, їдучи туди в потязі, я написав короткого вірша, де втілив свою давню мрію — показати містичний зв’язок Єнакієва і Києва не тільки фонетично, а й історично, психологічно.
МИ, ДОНЕЦЬКІ…
Кий — молот, жезл, посох, палиця,
князівська ознака, символ влади
Василеві Стусу, Олексі Тихому,
Миколі Руденку, Володимиру Сосюрі,
Іванові Дзюбі, Роману Ковалю,
Костянтину Ситнику, Василю Бикову,
Василю Чубенку, Юрію Доценку,
Антону Бобирю, Станіславу Жуковському…
Я не київський — єна-київський,
Чи й Ма-київський степовик,
А точніше — я Різни-київський:
З Різниківки* мій рід і лик!
Ми, донецькі, неупокорені —
Рід козацький жив-кий, стрім-кий!
Бо куди не крути, а в корені
Проявляється Київ, кий!
19 грудня 2011 р.
На ювілеї літстудії я почув і побачив багато цікавого, повчального, яскравіше, глибше зрозумів, що мій Донецький край — батьківщина патріотів найвищої проби. Подумайте самі — Володимир Сосюра, автор знаменитого вірша “Любіть Україну, як сонце любіть вишневу свою Україну…”. Яку нагінку він витримав від партійних органів за цей прекрасний вірш! Мало не збожеволів…
Микола Руденко, інвалід війни, знехтував посадою партійного секретаря у Спілці письменників і став дисидентом. Та ще й яким! Очолити Українську Гельсінкську Спілку, написати геніальні економічні праці, створити багато художніх творів! Стільки років відбути у ГУЛАГу! Слава його вийшла далеко за межі України.
Василь Стус закінчив Донецький університет, пішов на прю з московською імперією — і переміг, “смертію смерть поправ”!
Олекса Тихий. Родом із Дружківки, недалеко від Горлівки. Він теж поклав своє життя на олтар України. Це і його разом із Василем Стусом та Юрієм Литвином вся Україна перепоховала з табірного цвинтаря на Байковому кладовищі у Києві…
Академік Іван Дзюба, який розворушив, зворохобив усю Україну своїм есе “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, пославши його просто в ЦК компартії України! І я, народжений в Єнакієвому, з фотоплівки роздруковував цей твір в Одесі й роздавав людям, за що й відбув у таборах п’ять із половиною років.
Роман Коваль, який зараз ворохобить оспалих і зневірених громадян, пробуджує у них козацькі гени, козацьку завзятість і снагу, скеровуючи вогонь із Холодного Яру і на Київ, і на Львів, і на Донбас, свою батьківщину.
Антін Бобир і Юрко Доценко видають чудову, могутню газету “Україна козацька”! Василь Чубенко, який нині керує Єнакіївською літературною студією “Чумацький шлях”, багато написав книжок про козаччину, одна з яких так і зветься “Я — нащадок!”
Можна ще багато кого назвати з тих нащадків українського козацтва. Хоча б міський голова Єнакієва Серго Рухадзе, який два роки тому став генерал-хорунжим Українського козацтва. Віктор Логачов, прозаїк, Марія Олійник, просвітянка і націоналістка, відома на всю Україну.
Тож ви, дорогі читачі, почувши слова “донецькі”, згадайте нас, знайте, що ми є, патріоти, уродженці Донбасу. І не забувайте про Василя Стуса, Олексу Тихого, Миколу Руденка, які є озоном духовного українського простору. Згадалося, коли я був в’язнем у концтаборі № 36, влітку 1973 року випав град, а ми збирали градинки і написався ось цей вірш:
Назбираю склянку граду, назбираю
Серед літа, серед липня, серед раю
Назбираю склянку граду, хоч би впаду,
А він тане і стікає нема зладу.
На листочки на зелені, на травини
понизалися градини, мов перлини,
ці небесні самозванці, нечеканці,
неболюбці, себегубці, себеданці!
Відчайдушно, занедбавши небезпеку,
Просто в затхлість, у задуху, в спеку, в пекло!
Так прозоро-кришталево, так відверто —
Просвіжити, проозонити — і вмерти!
Назбираю склянку граду, назбираю!
А він тане і стікає, і тікає,
Він зливається з травою і землею,
Не годиться для оглядин і музеїв!
____________
*Село Різниківка у Сіверському (Ямському) районі — батьківщина мого батька Сергія.
