Дотик до людини-кіно

Тетяна КРОП

Колись Леся Українка писала, що якби не народилася українкою, хотіла б бути грузинкою. Класикові ХХ століття — кінорежисеру Сергієві Параджанову — вдалося це поєднати: він повноправно належав до трьох народів — вірменського, грузинського й українського, довівши, що й національність людина теж може обрати, принаймні шляхом додавання нових до Богом даної. За два роки святкуватимемо 90-ліття цього Поета кінематографа. Одним із перших кроків ювілейного марафону стала виставка “Параджанов. Дотик”, що відкрилася у Національному музеї Т. Шевченка. На ній експонується 51 світлина фотографа Юрія Гармаша та режисера й актора з Коста-Ріки Вінісіо Рохаса, яким вдалося увічнити миті життя митця.
Ми звикли говорити про Параджанова як режисера, котрий створив свою унікальну кінематографічну мову, увійшов до Книги рекордів Гіннеса за кількістю отриманих нагород за фільм “Тіні забутих предків”, рідкісну людину, яка дозволяла собі розкіш свободи у невільній країні. “Сергій Йосипович спромігся організувати життя як твір мистецтва, як вишуканий колаж, де поєднувалися несумісні, на перший погляд, речі, — сказала на відкритті виставки секретар Спілки кінематографістів України Ірина Зубавіна. — Параджанов — позачасова персоналія, багатовимірна особистість”.
Тож невипадково організатори виставки обрали трохи незвичний ракурс — розкриття внутрішнього світу людини через фотографію, яка промовляє сама за себе. Яскрава особистість, Сергій Параджанов незмінно викликав зацікавлення майстрів фотографії, яким пощастило з ним спілкуватися. Його знімали такі фотокласики, як Юрій Рост, Юрій Мечитов, відомі оператори і фотомайстри Олександр Антипенко, Андрій Владіміров… Серед них і автор виставки у Музеї Т. Шевченка, оператор Національної кіностудії імені О. Довженка Юрій Гармаш.
Коли я запитала в пана Юрія, як спало на думку фіксувати на плівку зустрічі з Параджановим, він без вагань відповів: “А не фотографувати його було неможливо, бо це була людина-театр, як, утім, і людина-кіно. Хіба можна пройти повз прекрасне?”
Світлини, які бачимо у музейному залі, належать до кількох періодів. Перший — початок 1978 року, коли Параджанова після втручання діячів світової культури звільнили з ув’язнення, куди він потрапив за виступи проти репресій та утисків мислячої української інтелігенції. Згодом не раз Гармаш їздив у Грузію, де вони також зустрічалися. А останні фото були 1987 року зроблені в буковинському селі Чортория, на сороковинах Івана Миколайчука.
Не вдаватимуся до опису й коментарів чудових фототворів. Кожен має їх оглянути мовчки і бодай трішки доторкнутися до неповторної індивідуальності. До визначень “людина-театр”, “людина-кіно” я б додала: людина-оркестр. Ми не чуємо його голосу, не спостерігаємо рухів, але все це можемо уявити з різних виразів обличчя, а воно якнайкраще віддзеркалює його дивовижно багату внутрішню драматургію, де пристрасті нуртують не менші, ніж на екрані чи сцені.
Людину з обличчям східного мудреця бачимо на кухні, на подвір’ї української хати, у мальовничих тбіліських двориках. Погляд Параджанова пожвавлює навіть якийсь офіціозний захід, де вчителька вишиковує піонерів… Неординарне світосприйняття проступає і в малюнках митця, які теж експонуються.
Тему “Параджанов-людина” вдало доповнює тема “Параджанов-кінорежисер”. Під кожною світлиною підпис — цитата Сергія Йосиповича, фрагмент із його листування або висловлювання про нього, скажімо, Мікеланджело Антоніоні, Федеріко Фелліні, Андрія Тарковського, Жана-Люка Годара…
Організатори виставки порушили давно назріле питання про відкриття в Києві музею митця, який 30 років життя віддав українському кіно. І закликають усіх небайдужих підтримати їхню ініціативу.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment