За Україну під чужим прапором

Тимур Литовченко. Орлі, син Орлика. — Харків.  Фоліо, 2010

Анатолій ШПИТАЛЬ,
кандидат філологічних наук, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка

От уже скільки років не минає затаєна образа на молодих (та й середнього віку) прозаїків за те, що вони рідко звертаються до творів історичної тематики. Згадаємо серед небагатьох роман, на жаль, уже покійного, Ярослава Павлюка “Нічний імператор” (1999), де в основі — доля знаменитого роду Розумовських, особливо Олекси, графа, фельдмаршала, чоловіка імператриці Єлизавети. Нині на робочому столі — роман Тимура Литовченка “Орлі, син Орлика”, який вийшов у серії “Історія України в романах”.
Але зупинімося на проблемах історії, яка часто буває, як зауважив М. Покровський, політикою, оберненою в минуле. У Російській Федерації, питання історії під особливим державним контролем. Там під егідою президента    Д. Медведєва створено Комісію з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії. Уявімо собі: віче в Новгороді, ніби ж народоправ’я, шкідливе для сучасної авторитарної Росії, — і викинемо згадку про нього. Але вершиною творення російської історії стало 3 березня 2011 року, коли президент країни видав Указ № 267 про святкування 2012 року 1150-річчя російської державності. До речі, українців та білорусів запросять святкувати, якщо буде бажання. За вихідну дату взято 862 рік, коли кривичі, чудь, меря, весь (фіно-угорські племена) запросили княжити Рюрика з братами. Відкинувши міф про “колиску трьох народів”, возвели в державний символ інший міф. Це ж просто унікальна ситуцація в науці: взято одну з версій історії і канонізовано як єдину і правильну. У дослідженні П. Толочка “Древнерусская народность” (2010) автор із недовірою поставився до російської ідеї Ладозької республіки. А вже тоді стверджувалося, що саме вона була первинною щодо нашого Києва. А тут 862 рік, нормани творять Росію (!). Але ж потім, 882 року, Олег, нащадок Рюрика, захопив Київ, убивши Аскольда і Діра, і державна столиця (за президентським указом) перемістилася до Києва. Київ став столицею Росії? Але про російські ігри з історією П. Толочко жодного слова не сказав. Ні, тут щось не так… Можливо, справа в тому, що, не маючи чіткого плану на майбутнє, Росія творить минуле, яким повинна гордитися. І справді, СРСР будував комунізм, Росія часів Б. Єльцина будувала ринкову економіку, а от що будують зараз? Десталінізація і модернізація, яку проводив Д. Медведєв, “засохла на корню”, зостається, як пишуть зубаті публіцисти РФ, лише гордитися тим, що “ми — Велика Енергетична Держава” і нас повинні боятися. Але то їхні проблеми, які, на жаль, стосуються і нас. Колись історики, аналізуючи газові війни між РФ та Україною, боротьбу між нашими президентом і прем’єр-міністром, поставлять усі крапки над “і”, нині ж говорити про щось усталене й визначене не випадає. Адже живемо в незалежній державі абсолютно залежно. “Ми всі залежимо від хамів,/ Від хрунів, хамів і вождів./ Ми всі залежимо від хамів!/ Від їхнів кланів і свавіль”, — написала нещодавно Ліна Костенко. І підтвердив діагноз сьогодення В. Базилевський: “Найбільший парадокс української держави в тому, що в ній немає місця українській людині. Олігархічний спрут уже нищить і духовний потенціал… Його зухвалість адекватна його тупості”. А як же “ідеолог противсіхства” Оксана Забужко? На наступних виборах графи такої не буде, розпустить свою армію і доведеться дописувати монографію “Жіночий фашизм”, а потім передати до тюрми Ю. Тимошенко. І сісти вивчати книжку Є. Гуцала “Ментальність Орди”…
Переживає за Україну і наша діаспора. Нещодавно вона звернулася до Барака Обами з вимогою захистити демократію в нашій країні, за що одержала відповідь від регіонала М. Чечетова: “Це ублюдки, а не патріоти. Справжні патріоти такого не заявлятимуть. Батьківщина — як мати. І нормальний син, якою б мати не була, завжди буде її захищати”. Що ж, коли таке говорить “син України” М. Чечетов, мимоволі згадаєш вірш Б. Олійника про синів…
Коли ж говоримо про українську діаспору, то зауважимо, що в основі роману Т. Литовченка “Орлі, син Орлика” йдеться про перших наших політичних емігрантів, які своє життя присвятили українській справі. У радянські часи про Пилипа і Григорія Орликів майже не згадували, адже вони — “зрадники”, лише іноді в історичних творах з’являлася карикатурна постать Генерального писаря Пилипа Орлика в уряді гетьмана І. Мазепи. За кордоном виходили наукові дослідження унікального архівіста, історика    І. Борщака “Гетьман Пилип Орлик і Франція” (1924) і “великий мазепинець Григор Орлик, генерал-поручник Людовика ХV” (1932). Слово “унікальний” не випадкове. Розбираючи давні архіви, вишукуючи все, що стосувалося України, він знайшов у рукописах багато невідомих французьких авторів і навіть самого Вольтера. По історичній канві дослідження І. Борщака написав роман “Патріот” М. Лазорський, діаспорний письменник із Австралії. Ще в його доробку роман-епопея “Гетьман Кирило Розумовський”. Саме ці твори доктор філології О. Мишанич абсолютно без застереження назвав “мистецьким еквівалентом історії”.
Роман Т. Литовченка “Орлі, син Орлика”, на відміну від історико-біографічного твору М. Лазорського, — художній твір. Звичайно, автор спирається на історичні факти, але їх подано через героїв, їхню психологічну реакцію, їхні дії. Дозована доля авантюризму — без нього твір про минуле буде сухий та інформативний. Автор не дозволяє собі, аби домисел переходив у вимисел. Та й навіщо історичні фантазії — доля головного героя така, що не потребує вигадок.
Після Полтавської трагедії 1709 року на материкових землях почалося знищення української державності й культури, козацька старшина масово переходила в дворянство — абсолютна паралель із нинішніми “тушками”. І це була трагедія — народ втрачав свою еліту. Були на службі імперської Росії українські “автономісти” — але їх потуги ставали лише спробами якось загальмувати навальне колонізаторство з боку Петербурга. Гетьманування Кирила Розумовського закінчилося покріпаченням українців, зруйнуванням Запорозької Січі й висилкою самого гетьмана за кордон. Перед цим потуги Д. Апостола і особливо П. Полуботка якось зберегти автономію закінчилися крахом.
А в цей час за повну незалежність України шукає підтримки великих держав син Генерального писаря, а потім і Гетьмана України Пилипа Орлика Григорій (1702—1759). Вивезений в обозі разом із відступаючим військом Мазепи, він провів дитинство в Бендерах, був заручником у татар, де потоваришував із ханським сином Каплан-Гіреєм, який стане головним ханом і його другом. Похід гетьмана Пилипа Орлика з польськими, татарськими військами та запорожцями Костя Гордієнка в березні 1711 року на Україну був невдалий, але в липні цього ж року війська Петра І потрапили в оточення, звідки їх банально викупили. Та в квітні 1712 року після поразки на річці Прут Петро І підписав мирний договір із Портою, де відмовився від претензій на Україну. Цитую речення, заборонене в СРСР: “Його Царська Величність свою руку відбирає від козаків із прадавніми їхніми рубежами”. Але як цар тримає слово — ми знаємо, незабаром договір переписали. А син Пилипа Орлика Григорій ніби продовжив батькову діяльність, маючи батьків заповіт — трактати “Вивід прав України” і “Маніфест до європейських урядів”. Здобувши блискучу освіту (вчився у Польщі, Швеції і Франції), він спочатку допомагав батьку створювати антиросійську коаліцію, потім і сам став дипломатом, діячем європейського масштабу. Але, на жаль, навзаєм він одержав лише співчуття. Ефективно працювали російські дипломатичні місії, по всій Європі був організований пошук “мазепинців”, котрих, як Войнаровського та Герцика, заарештували й відправили до Петропавлівської фортеці, до речі, як і П. Полуботка. Фактично все життя Орлика минуло під недремним контролем Петербурга. Коли король Луї ХV висунув його кандидатуру на посаду резидента Франції в Туреччині, Австрія і Росія виступили проти такого призначення і Григорій зняв свою кандидатуру. Така ж підла робота велася і в Україні. Лише коли почали поширюватися чутки про смерть Орлика, після кількох підкупів Запорозька Січ присягнула на вірність царю. Не знаючи про це, Григорій Орлик таємно вирушив на Гетьманщину під виглядом татарського купця. Був на Полтавщині, в Ніжині розмовляв із козацькими старшинами, де переконався, що підняти їх проти російських військ неможливо. Коли ж його заарештували, на допомогу прийшов комендант російського війська в Україні шотландець Джеймс Кейт, який пізніше стане Великим Майстром масонів Росії. Як і деякі історики, автор допускає, що Орлик був членом європейської ложі і тому Кейт врятував його від російської диби.
Він одружувався в найкращій залі Версалю, в присутності короля. Вольтер, якому Орлик допомагав із збором історичних матеріалів, подарував йому авторський примірник “Історії життя Карла II” в шкіряній оправі, замовивши на обкладинці родові герби Орлика і нареченої.
Із початку Семилітньої війни, коли Франція й Австрія воювали проти Англії і Пруссії, Орлик очолив корпус. Коли ж у війну вступила Росія на боці Франції і Австрії, це було для нього трагедією — союзником стала країна, яка пригнічувала його далеку Україну. Він і загинув на цій війні 1759 року, в бою над Рейном, де мріяв заснувати Рейнську Січ, щоб захищати Францію від Пруссії. Там, на березі Рейну, його й поховано (могила не збереглася).
Григорій Орлик у романі           Т. Литовченка людина непересічна, на диво дієва, яка мала святу мету — державність України. Він боровся за Україну під чужим прапором. А нині? Ми бачимо наших політиків найвищого рангу, які під прапором України борються проти неї.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment