Святий вогонь його душі

dsc_5029Нинішні державотворці, виправдовуючи брак волі до будівництва справді незалежної України, незрідка лукавлять, повторюючи, що, мовляв, Мойсей сорок років водив по пустелі після виходу з єгипетського полону свій народ, щоб вивітрився дух рабства. Українці ж лише двадцять років як… У ці словеса можна було б повірити, якби “вожді” самі прозріли й побачили вогні-орієнтири національного духу, які донині палахкотять на важкому шляху нашого народу до незалежності. Одним із найяскравіших духовних факелів є Іван Огієнко, митрополит Іларіон, 130-річчя якого відзначає громадськість разом з місцевою владою.
У Києві державного відзначення не відбулося, більше того, коли голова ВУТ “Просвіта”, народний депутат України Павло Мовчан на засіданні Верховної Ради України запропонував відзначити на державному рівні ювілей І. Огієнка, то його пропозицію навіть не включили в порядок денний. Тому ініціативу щодо вшанування Великого Українця взяла на себе “Просвіта”, творчі спілки, педагоги, науковці.

Микола ЦИМБАЛЮК
Фото Сергія ГЛАБЧУКА

Заходи розпочалися на Житомирщині. Спочатку в обласному центрі, в коледжі культури й мистецтв, якому на днях присвоїли ім’я їхнього видатного земляка. А потім перемістилися у містечко Брусилів, де 130 років тому, 1(14) січня 1882 року народився Іван Іванович Огієнко. Там, на давній поліській землі почався його тернистий шлях на Голгофу. Заради любові до власного народу, заради віри в Українську Державу — Соборну й незалежну.
— Вшановуючи митрополита Івана Огієнка, — відзначив на урочистостях у Житомирі голова “Просвіти” Павло Мовчан, — ми виконуємо наш священний обов’язок перед цією людиною, перед українською нацією. Він не просто митрополит, він насамперед — педагог, державотворець. Бо кожен, напевно, знає, що він був професором Київського університету, а згодом став одним із засновників і першим ректором Українського університету в Кам’янці-Подільському. За Директорії його призначено міністром освіти, а потім ще й міністром ісповідань (віровизнань) УНР. Усе своє життя він невпинно і самовіддано працював в ім’я майбутнього українського народу. Шануючи, вивчаючи життєвий шлях і творчість Івана Огієнка, ми заглиблюємося не лише в історію Житомирщини, а й в історію всієї України першої половини ХХ століття. А доторкнувшись до його духовної спадщини, стаємо самі духовно багатшими.
Іван Огієнко не вагався, коли прийшов час виборювати українську державність. Він був не одинокий у боротьбі, бо цей період історії рясно всіяний героїзмом і самовідданістю української інтелігенції, військовиків, селянства і робітництва. Тому, коли можливості державного служіння своєму народові були вичерпані, він став митрополитом, понісши Слово Боже у свій народ. Він тримав нашу національну пам’ять, збагачуючи її власним духовним скарбом. Огієнко не сумнівався, ба, більше — він був переконаний, що надійде той час, коли Україна стане вільною і незалежною державою. Наприкінці життя (помер на 91-му році, 1972-го) Огієнко склав заповіт, у якому зазначив, що вся його спадщина (за свідченням доктора філологічних наук Миколи Тимошика, якщо її видати, вона становитиме 60 томів) мусить бути передана в Україну. Але лише тоді, коли Україна буде справді незалежною державою, а українська церква — помісною незалежною церквою.
— Першу частину заповіту ми виконали, — сказав у своєму вітанні уродженець Житомирщини, народний депутат України Іван Заєць. — Україна стала незалежною державою. Але треба наповнити її життя українським змістом, державницьким мисленням правлячої верхівки, духовністю і добробутом. А от друга частина його заповіту — створити українську помісну церкву — ще потребує великої й наполегливої праці. Тому, складаючи данину пам’яті цьому видатному діячеві, подвижнику української ідеї, ми мусимо думати про сьогоднішнє і майбутнє нашої нації, нашої держави.
Україна справді зможе виконати свій обов’язок перед народом, перед державою, коли належним чином, з державницьких позицій підходитиме до вивчення і використання духовного спадку таких діячів українського відродження кінця ХІХ — початку ХХ століття, як Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Симон Петлюра, Дмитро Дорошенко, Іван Огієнко… І тому перед науковою і культурно-мистецькою, церковною громадськістю, з огляду на нинішню політику держави, стоять завдання осягнути їхню творчість, використати їхній досвід державотворення, аби уникнути повторення злого фатуму.
За умов байдужості держави до власної історії і її творців, діяльність наукової і творчої інтелігенції, місцевих органів самоврядування набирає особливого змісту. Перший лауреат премії імені Івана Огієнка, професор Київського національного університету Микола Степанович Тимошик власною діяльністю довів, що може зробити лише одна людина. Понад півтора десятка років він невпинно вивчає життя і творчість відомого брусилівця. Впродовж цього періоду він підготував монографію, кілька книг. Його популяризаторська діяльність не обмежується науково-дослідницькою роботою. Цьогоріч районна влада капітально відремонтувала приміщення майбутнього меморіального музею Івана Огієнка в Брусилові. Попереду не менш важлива справа — наповнення експозиційних фондів. І тут головний огієнкознавець надає велику й безкорисливу допомогу. У день святкування 130-річчя він привіз безцінний дарунок музею — Біблію в перекладі українською мовою митрополита Іларіона. Як вважає Микола Тимошик, вона стане головним експонатом цього музею. Доля Біблії не менш драматична і велична як і доля митрополита Іларіона.
— Я глибоко переконаний, — сказав професор, — що саме сьогодні і саме у вас вона має бути.
Брусилівцям, численним житомирським і київським гостям він показав оте лондонське видання унікальної Біблії. В Україні такого видання немає. Події, пов’язані з її перекладом і виданням, заслуговують на окрему розмову. Молодий професор, міністр освіти, віровизнань УНР Іван Огієнко чудово розумів, що два чинники є найважливішими у націєтворенні — рідна мова і рідна церква. Чому державотворення на той час (до речі, нині також) зосереджувалося на цих двох напрямах? Розчинити українську мову, ввести другу державну, не дозволити піднятися на ноги власній церкві — такі завдання стояли перед антиукраїнськими силами у 1917—1919 роках, такими вони залишаються і через майже 100 років. Немає мови — немає народу, немає народу — немає нації, немає нації — немає держави. Замкнене коло національного фатуму, яке прорвати можемо тільки ми самі. “Не можна побудувати державу без своєї церкви, де своєю мовою, через душу і серце звертається до Бога кожна людина від народження”, — зауважив професор. Тому справою життя Огієнка стала українськомовна Біблія.
Зрештою, це було йому Божою заповіддю, яку він ревно виконував сорок років. І всі ці роки різні сили перешкоджали йому. Перші переклади він почав робити ще в Києві, потім у Кам’янці-Подільському, далі — у Стокгольмі й Женеві. У кінці 30-х років він завершив переклад Старого й Нового Завіту. Його замовником було Біблійне товариство, головний офіс якого розташовується у Лондоні. Будь-який новий переклад Біблії може бути визнаним у церковному світі канонічним лише тоді, коли міжнародна комісія зарубіжного товариства ухвалить відповідне рішення.
У вересні 1939 року в Європі розпочинається ІІ світова війна. Саме в цей час архієпископ Холмський і Підляський Іларіон посилає закінчений переклад Біблії українською мовою в Лондон. На той час членом комісії Біблійного товариства був унікальний чоловік Енгольс. Саме йому рішенням комісії було доручено зробити вердикт: друкувати чи не друкувати, фінансувати її чи не фінансувати. На диво, Енгольс щиро і прихильно ставився до українства. Огієнко два довгих роки у Варшаві чекав на вердикт. І раптом 1940 року до його помешкання приходить Енгольс із рукописом, який митрополит вислав до Лондона. Пакунок надійшов за адресою, але з розгортанням воєнних подій його не встигли розглянути. Змушений був переховуватися й сам експерт. Огієнко надав йому притулок, хоча такий людяний вчинок міг коштувати йому життя.
Відчуваючи загрозу, що нависла над рукописом, митрополит вирішує його знов передрукувати. Друкарка Сімянцева за три тижні виконує величезну за обсягом роботу, і незабаром рукопис опинився у Відні. Там, на території одного із відомих монастирів, Огієнко закопує його в землю — це кілька пакетів, 37 зшитків по 450—500 сторінок у кожному. Потім доля закидає його в Швейцарію, далі — в Канаду. І лише 1947 р. військова англійська розвідка на прохання Івана Огієнка розкопує наше унікальне національне багатство і переправляє спецрейсом літака до Вінніпега. На той час українська православна громада запросила митрополита до Канади, де він став настоятелем УПЦ. За океаном, на чужині, він продовжує роботу над перекладом. Йому допомагає донька Леся. Нарешті титанічна робота закінчена. 12 червня 1962 р. з Лондона доставляють 200 віддрукованих примірників, оправлених у голубі палітурки із золотим тисненням — кольори-символи національного прапора.
Але на цьому пригоди головної справи життя Огієнка не закінчуються. Його Біблія мала загинути. 1997 р. помирає його єдина найрідніша людина — донька. Весь архів (5 мішків) митрополита Івана Огієнка, яким вона опікувалася до останніх своїх днів, чужі люди перенесли у підвал гаража. Там його і знайшов професор з України. Усі матеріали — листи, документи, книги, світлини були в жахливому стані. А Біблія була наскрізь промокла й покрита шаром плісняви. Але неймовірними зусиллями її вдалося врятувати. На все воля Божа, як кажуть у народі.
— Я хотів би, — закінчив свою хвилюючу оповідь Микола Тимошик, — щоб у кожній українській хаті завжди крім великої родини було ще двоє — Бог і Україна.
У цих словах — велика правда. І сам факт святкування 130-річчя ювілею Івана Огієнка громадськістю покладає великі надії на повернення його у наше суспільне і державне життя. Та, зрештою, Огієнко нас і не покидав. Через україноненависну, імперську політику Москви, через зраду національних інтересів певною частиною нашої інтелігенції українці були позбавлені права на духовну спадщину подвижників відродження України. Нині “пропащі роки” в минулому. Підтвердження цьому — святкування 130-річчя Івана Огієнка. В останні дні березня в Брусилові проходить вручення премії Івана Огієнка. За ці роки 109 найкращих представників науки, мистецтва, громадських рухів уже стали її лауреатами. Гуртування наших патріотичних і інтелектуальних сил триває. Павло Мовчан, голова Комітету премії імені Івана Огієнка, підсумовуючи урочистості на Житомирщині, зазначив, що мусимо постійно повертатися до духовної спадщини митрополита Іларіона. І пам’ятати його мудрість: людина на перше місце повинна ставити спочатку Україну, а потім Бога. Бо якщо ти справді любиш Бога, ти любиш свій народ, якщо ти любиш свій народ — ти любиш Бога.
Цей той святий вогонь душі Великого Українця, який не дасть нам схибити на шляху у майбутнє.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment