Джоунз, Мейс і Дюранті: що в їхніх іменах?

Аркадій СИДОРУК,
лауреат конкурсу “Приз Ґарета Джоунза”

Я — за те, щоб віддавати шану мільйонам невинно убієнних під час Голоду-Ґеноциду в Україні 1932—1933 років не тільки в офіційно проголошений День пам’яті жертв голодоморів і політичних репресій, що припадає на останню листопадову суботу.
Я — за те, щоб Меморіал на Печерському схилі у Києві став Меккою для українців усього світу, які прагнуть відродження майже вбитої ґенетичної пам’яті нації. Камені мертві, якщо в людських душах не палає пломінь бажання per aspera ad astra (через терни — до зірок).
Я — за те, щоб українці пам’ятали імена тих, хто допоміг їм зберегти пам’ять про трагічне минуле і тих, хто від самого початку намагався поховати її.
Відлуння
української трагедії

“Берлін, 27 березня 1933
Шановний містере
Ллойд Джордж!
Я щойно прибув із Росії (читай: з СРСР. — Прим. автора), де становище, на мою думку, катастрофічне. П’ятирічка закінчилася повною катастрофою. Це призвело до знищення селянства і до голоду по всій країні. Я сам декілька днів ходив пішки землями України, спав у селянських хатах. (Тут і далі в цитатах виділено автором). Я розмовляв з робітниками, серед яких швидко зростає безробіття. Я обговорював становище майже з кожним британським, німецьким та американським експертом…”
Лист, початок якого тут наведено, містить перелік інтерв’ю з поважними особами, до яких, зважаючи на закритість радянського суспільства, важко було достукатися. Та найбільше вражає незалежність Ґарета Джоунза у судженнях і його гранична відвертість. “Становище таке складне, набагато гірше, ніж 1921 року, що мене вражає Ваше захоплення Сталіним”, писав колишній помічник у закордонних справах британському екс-прем’єр-міністру.
Що ще сказати про автора листа? Не перебільшуючи, можна стверджувати: він був одним із європейських інтелектуалів другої чверті ХХ століття, позначеного безпрецедентними політичними та соціально-економічними потрясіннями.
Випускник Кембріджського університету з відзнакою, добрий знавець французької, німецької та російської мов, валієць Ґарет Джоунз почувався, як риба у воді, в Європі та Америці і виявив себе у різних царинах. Передусім — у журналістиці. Колишній кореспондент у Москві і майбутній редактор Berliner Tageblatt Пауль Шеффер, якого першого із закордонних кореспондентів вислали у 1930-ті роки з СРСР, характеризував Джоунза як “природженого журналіста”, “скромного, розумного, невтомного і, передусім, чесного”. Його доробок вражає радше не кількісно (хоч і це говорить про його феноменальну працелюбність), а глибинним показом драматичних подій, свідком яких йому судилося стати.
У його репортажах віддзеркалюються Америка періоду економічної депресії 1930-х років і Німеччина часів приходу до влади Гітлера та встановлення нацистської диктатури. У лютому 1933 року, через місяць після того, як Гітлер став рейхсканцлером і за три дні до підпалу Рейхстагу він був першим закордонним журналістом, який летів разом із майбутнім диктатором в одному літаку на з’їзд нацистської партії. “Якщо цей літак зазнає катастрофи, — писав він, — історія Заходу зміниться”.
Джоунз цілком міг би претендувати на роль видатного політолога, принаймні завдяки двом важливим прогнозам. По-перше, він передбачив те, чого не розуміли, укладаючи капітулянтську мюнхенську угоду, Чемберлен і Даладьє, — неминучість Другої світової війни. По-друге, він збагнув прагнення Гітлера й Сталіна спільно поділити Польщу й, отже, передбачив укладення пакту Молотова-Ріббентропа.
Йому слід віддати належне за те, що він перший серед західних журналістів викрив людиноненависницьку суть більшовицького режиму і нової, комуністичної “цивілізації”, яка будувалася на кістках мільйонів. У СРСР він побував тричі: вперше — 1930 року як посланець Девіда Ллойда Джорджа, вдруге — 1931-го, і втретє, супроводжуючи американського магната Джека Гайнца П, — 1933 року. Саме тоді він підняв завісу над сталінським політичним безглуздям, пов’язаним із першою п’ятирічкою, насильницькою колективізацією і спричиненим ними масовим голодом, що обернувся наймасштабнішою трагедію в Україні та в інших етнічно українських землях.
Катастрофу, що насувалася, Ґарет Джоунз передбачив ще влітку 1930 року. “Майбутня тамтешня зима принесе чимало страждань і голод”, — писав він у датованому 26 серпня листі, який надіслав батькам з Берліна після перших відвідин СРСР.
Бібліографія його статей про голод 1932—1933 рр. в СРСР, опублікованих в англійських, німецьких, французьких та американських газетах разом із коротким вступом складає п’ятнадцять убористих сторінок. Серед них — чимало розповідей про страдницьке життя українських хліборобів, яких, позбавивши землі, прирекли на голодну смерть.
Відлуння української трагедії докотилося до “зореносної” Москви. Ось що писав Ґарет Джоунз з власних спостережень:
“У березні я всюди чув зойк: “Немає хліба!” Вперше я почув його на московських вулицях. Старий українець підійшов до мене і сказав:
“Пожертвуйте трохи на хліб. Ми в Україні вмираємо без збіжжя. Я приїхав до Москви, щоб купити хліба та доправити його до свого села”.
Невдовзі до мене підійшов молодий український селянин і почав благати. “Ми вмираємо по селах, — сказав він. — Без хліба в Україні ми приречені”.
Я розмовляв з селянською родиною — батьком, матір’ю й двома маленькими дітьми. Вони безцільно блукали поблизу оперного театру і просили у мене грошей.
“Хліба немає”, — казали вони”.

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment