2011 року побачила світ поетична збірка “Голос криці” — книжка міні-вибраного Наталки Поклад, поетеси, творчість якої недостатньо представлена в сучасному літературному процесі. У цій книжці показано еволюцію поетичного мислення, трансформаційну динаміку в художніх образах, мотивах, засобах увиразнення, побудові речень протягом кількох десятиліть. “Голос криці” починається віршами зі збірки “Акценти” (1985), а завершується творами зі збірки “Це місто — наче Господа рука” (2007). Часова відстань між цими збірками — майже тридцять років, під час яких з’являлися інші книжки, як-от: “День сповіді” (1990), “Обереги надії” (1991), “Ритуальний танець волі” (1994), “Горить свіча у чорних водах” (1996), “Молоде сонце” (1999), “Всупереч” (2001) та ін. Наталка Поклад — лауреатка літературних премій ім. Є. Маланюка (1993), М. Коцюбинського (1999), “Благовіст” (2000), Наталі Забіли (2010).
Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,
Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка
Поезії Н. Поклад не можна відмовити в художності, естетичності. В ній, з одного боку, є те, що ми традиційно називаємо громадянськими мотивами. Проте цей витворений поетичний світ навряд чи можна назвати трибунним, ідейно заангажованим, соціально орієнтованим. Теми, які виростають із соціально-історичного контексту, перетворюються в авторській уяві на зразки естетичного письма, яке оголює національну проблематику. І ця окреслена лінія не робить поезію неестетичною, для модерністського художнього світу національна проблематика завжди була цілком природною.
Що мали? Вічну думу і Шевченка,
і битий снігом, та не вбитий цвіт…
Маленькі, ми горнулись до маленьких,
леліючи свій немаленький світ.
…
Які були могутні і красиві
спільнотою своїх невмерлих душ…
Як нам хотілось дочекатись дива,
і ми шептали вікові:
“Не руш!..”
Модерністський погляд на природу речей оголює кризу національної ідентичності й історії, в ньому людина стоїть на порозі нового відкриття або ж рефлексії над тим, що вже минуло. Цей погляд породжено з кризи, аби зрештою вийти на новий рівень розвитку. В поезії Наталки Поклад є символістські відлуння: людина в символізмі існує поряд із містичним Всесвітом, чимсь незбагненним, і воно перетворює її, відкриваючи у свідомості те, що звичайна людина не здатна бачити. Рефлексії в поезіях авторки часом здаються відлунням міліарного міфу, тобто міфу про золоту добу своєї нації. Натомість проекції сучасного світу видаються похмурими, песимістичними; нова людина, відокремившись від родової пам’яті, загубила внутрішню гармонію, вона перетворює міф на хаос, тому історія пам’яті уподібнюється до історії катастроф. Звідси — коріння песимістичного світобачення, яке підкріплюється ще й соціальною несправедливістю, продажністю нових історичних і політичних керманичів, їхньою дворушністю.
На козацьких церквах
плачуть дзвони й хрести,
з лейкемією духу
змагається жито…
Час розкаяння. Час,
щоб себе віднайти
у народі — з хребтом,
іще не перебитим.
Або ж:
Як їй тяжко тепер. Храм і є, і нема:
двері ті ж, бані ті ж, тільки інші ікони.
І молитва вмира. І ангельська сурма
посилає лиш здушений хрип із амвону.
Україно, це ти? Прапор твій і тризуб,
але очі чужі — не впізнаю вас, мамо!..
І в човні золотому гойдається труп,
і в чужинській руці — ключ від нашої брами.
А хтось шепче: терпи, іще довго терпи;
а хтось дзвін молодий вже зриває із вежі —
і над полем порожнім криваві серпи
розтикає —
щоб вітер роздмухав пожежу…
У поетичному космосі Наталки Поклад є прекрасні зразки інтимної лірики, гострі рефлексії, поетична критика соціальних інститутів, сучасної політики. Можна навіть помітити еволюційну динаміку: якщо поезія 1990-х більше споглядальна, метафорична, то поезія 2000-х замикається навколо суспільно-політичного дискурсу.
Коли вожді летять із п’єдесталів,
уже безсилі й нестрашні, юрба
круг них багаття заперечень палить,
кричить: ганьба!..
А між багать хтось м’яко походжає,
перед юрбою зводить власну гать
і… п’єдестал найвищий вибирає,
щоб завтра стать.
Відчувається, що надії ліричного суб’єкта не виправдано, віра в нову незалежну державу розбивається, бо нація знову опинилася без політичного лідера.
Героїв мало, а вождів багато.
Інстинкт корита — як нова чума.
Все ті ж покари і все ті ж розплати —
за те, що віри й вірності нема.
Поруйнували, накричались — браво!
Й чекаємо, допоки вділить хто
кусочок долі і кусочок слави,
червоне потрусивши решето.
А тямковиті — їх тепер немало:
тут — гасло, тут — значок,
а тут — діла, —
поправивши вже вицвіле забрало,
хапають більші кусні зі стола.
Рання поезія Наталки Поклад метафорично-формульна, відчутні впливи стилістики Ліни Костенко, які простежуються навіть на рівні образів. Вірш, який відкриває збірку “Голос криці”, — “Нема пуття ні людям, ні землі” — містить образ антисвіту, який в українській літературі вперше був яскраво артикульований у поезії Ліни Костенко.
Нема пуття ні людям, ні землі,
немовби світ стає вже антисвітом.
На тлі помпезних фраз —
діла малі і холодами вишмагане літо.
…
Сентиментальних слів гірка роса, —
ми з романтизму виросли.
Ми — інші:
по-ко-ше-ні.
Вся у крові коса.
Ховають голос криці наші вірші.
І ранять світ.
І раняться самі…
Та у сумних очах аборигена —
його життя невитравлений зміст:
повстання траєкторія вогненна.
Антисвіт змушує поетичного суб’єкта “марити зірочкою” і “любити свій народ”. Антисвіт позначає викривленість історії, формування антилюдяної системи Зла, в якій людська особистість нічого не варта. Радянська система була втіленням цієї поетичної концепції Антисвіту, яка знаходить своє потрактування в багатьох західноєвропейських студіях, наприклад, у працях Х. Арендт. Природа історичного зла пов’язана з приходом тоталітарних диктаторів, які знищують будь-яку спробу інакодумства.
Поезія Наталки Поклад — особистісна, в ній ліричний суб’єкт виступає потужним рушієм і філософом, який змінює дійсність. Цей шлях змін можливий за умови повернення в соціальний простір національної, родової пам’яті. Фольклорні та народнопісенні образи часто з’являються в цій поезії, як і тема розмови з батьками, з пращурами, з дітьми. Ця поезія має ще одну специфічну рису. Не випадково у ній є образи верховної жриці, Кассандри, Оранти, Марусі Чурай… Часом ліричний суб’єкт справді вдягає на себе маску жриці, жінки-пророка, яка промовляє до сьогоднішньої нації голосом предків, голосом тисячолітньої історії. Погляд ліричного героя лише почасти оспівує природність і красу первозданності, лише почасти можемо натрапити на рядки, в яких суб’єкт лірики зачудовується поганським міфічним світом, у якому людина перебувала в гармонійній єдності з силами природи. Здебільшого цей голос філософічно-виважений, спокійний, урівноважений; це голос якщо не пророцтв, то мудрості. Поезія Н. Поклад має свого читача: тих, хто пам’ятає про досвід несвободи, хто прагнув переписати в малесеньких книжечках поезію, яка протиставлялася радянському офіціозу, бо говорила голосом особистісної правди і щирості.
Час активності. Час
непокірних імен.
На кривавому слаломі —
чорні безодні.
Ще козацтвом засіяний
вичахлий ген
у душі яничарській озветься сьогодні.
Нам Чорнобиль безстрашшя усім
прищепив,
Чернівці проти ліні
ввели нам вакцину.
Між фальшивих святинь —
правди імператив…
Та ідею кошари не викинув цинік.
Він її обігрів
і нове дав ім’я,
а німих цвинтарів
не докличемо в свідки;
не голгофи — то прип’ятські села
стоять, —
у літописі віку — жорстокі примітки.
Для читачів поетеси поняття тиші, краси не видаються “старомодними”. Натомість сучасне покоління читачів живе у значно динамічнішому й розбурханому світі, де немає вишуканої тиші та спокою. А ліричний суб’єкт Наталки Поклад часом просить тиші, бо знає, що лише там народжується щось справжнє. Така поезія промовлятиме для людей старших, які мають життєвий досвід, почасти трагічний, які знають, що таке біль, вони вболівають за свою націю.
Часто поетичний космос Наталки Поклад вражає природною свободою, ці вірші можна легко покласти на музику. В поезії є традиційні образи і мотиви: пошуки національної ідентичності, збереження в собі історичної і родової пам’яті, витворення навколо себе аури любові і взаємної підтримки. Час спливає швидко, людина і не спам’ятається, як уже за плечима прожиті роки. Часом здається, що марафонський забіг уже почався, ти з останніх сил біжиш, але цей біг — чи то по колу, чи це лише початок, а справжній забіг — попереду.
Мигнуло перше коло — ти й не постеріг.
Вже друге…
Ну а третє то чи й буде?
Впадеш — і з поля: бинтувати біль.
А галаслива публіка й забуде,
хто стартував. Важливо — хто добіг.
…Зливається в суцільну пелену
усе, що обіч.
День удари точить
і, мов безликий кат, мені пророчить,
що друге коло вже не обігну.
Неправда! Ось же фініш…
Ну, ще трошечки!
Вже й музика гримить ногам у такт…
…Я падаю. А диктор оголошує,
що то був тільки… тільки пробний старт.
Життя триває в єдності родового й індивідуального. Подібна риса визначальна для романтичної поезії. Саме романтики першими заговорили про цю єдність роду й індивідуальної пам’яті. Зрештою, таким було античне мислення — в античному міфі смерть не мислилась як завершення, а тому й не сприймалася трагічно. Значно катастрофічнішою постає смерть культури, загибель роду. Ці теми визначають поетичний світ Наталки Поклад.
“Голос криці” — сама назва книжки відлунює неоромантичним світовідчуттям. Криця — твердий метал, з якого можна виготовити зброю. Образ слова як криці йде в нашій літературі від Лесі Українки. Справді, в Наталки Поклад є багато образних перегуків із Лесею Українкою. Неоромантики вірили, що слово — найбільша національна зброя, саме слово може пробудити націю від сну, спонукати народ до протидії системі Зла. Зокрема література й досі виконує функцію витворення альтернативного світу, в якому немає фальшувань і цинізму. Політичний простір, тиражований у масовій свідомості через медіа, постає сьогодні антилюдяним і неправдивим. Нові державні керманичі не можуть позбутися радянського мислення, радянських форм державного управління. Інформаційний простір, яким керують олігархи, стає формою офіціозної пропаганди. Натомість література стає простором естетики.
Ці мотиви та проблематика знаходять своє відображення в новій символістсько-неоромантичній збірці міні-вибраного Наталки Поклад. Образне, художнє слово показує, що є поети, для яких національний дискурс аж ніяк не є чимось нехудожнім, неможливим для поетичного пересотворення. Поезія — вагома ознака національного буття, яке змушує нас замислитися над онтологією часу і власною сутністю, ставлячи буттєві запитання: “Хто ми?”, “Де ми?”, “В якому часі ми живемо?”.
І тиша, й напівсутінки вечірні…
О, не будуй із них своїх фортець,
два тіла, два весла — у літ мигтінні,
та хтось із двох — втікач, а хтось — ловець.
