Ніневія і «Нікчемія»

Пам’яті українського патріота, просвітянина, поета і перекладача ассірійця Євгена Інвійовича ВАРДИ (1942—1992)

Микола ЦИВІРКО

Мабуть, невипадково ця моя чергова сутичка на, так би мовити, плодоовочевому фронті сталася саме цього передріздвяного дня.
Уже й деякі колеги-просвітяни, як я віднедавна зрозумів, ставляться до таких конфліктів із певним скептицизмом. Це, мовляв, анахронізм. Що з того, що ти зробиш зауваження продавцеві з приводу нашкрябаних від руки цінників? “Ви прийшли щось купити — то й купуйте! А якою мовою зроблено вивіски, Вас не повинно турбувати”, — дадуть відповідь, та ще й такою вишуканою українською, що, здається, заплющиш очі — й чим не професор словесності? “Ну, гаразд, — не вгамовуюсь, — хай наш люд на Нивках (північно-західна околиця Києва — Ред.) потребує роз’яснень із приводу того, що таке “цибуля”, “огірок”, “морква”, “гарбуз”. Моїй безуспішній боротьбі з вашими “луками” і “огурцами” кінця не видно. Але чому ж ви нас, українців, вітаєте “с Новым годом” (маю при цьому на увазі напис на стіні, виконаний аршинними літерами)? Невже й слово “рік” вимагає перекладу?
У відповідь звучить “сентенція” щодо того, що російська мова міжнародна (?) і, взагалі, у них, бач, хазяїн — ґаспадін Ізмаїлов…
Он воно що. Вийшовши з овочевого павільйону та обдумуючи, як би це зустрітися та побалакати з паном Ізмаїловим, я мимоволі ковзнув оком по будинку навпроти. Звичайна собі “хрущівочка”… І ось цієї миті я згадав, що на календарі 5 січня, що в цьому будинку по вулиці Академіка Туполєва, 28, жив останні роки мій добрий друг і брат по перу Євген Варда. Двадцять років тому, саме перед Різдвом Христовим перестало битися його мужнє серце, змучене фашистським концтабором, де він був із матір’ю ще малим, тоталітарними гоніннями 1960—1970-х років і ще багато чим.
Задовго до знайомства з Євгеном, яке сталося, на жаль, лише в другій половині 1980-х, чув про нього неодноразово. Чи то як курйоз, чи то як легенду розповідали про “перса”, якого переслідували за український націоналізм. Згодом з’ясувалося, що такого іранця в природі не існувало, в усякому разі в період сусловщини — точно. Зате був ассірієць Євген Інвійович Варда. Якийсь нездоровий, на думку радянських ідеологів, інтерес проявляв цей юнак до національного, українського. Переклав мовою Шевченка оповідки середньовічного ассірійського письменника Абу-ль-Фараджа (1972), вірші іншого ассірійського літератора Давида Ільяна… Але на тому не заспокоївся. Коли Євгенові Варді “мистецтвознавці у цивільному” “порадили” виїхати з Києва, він у Черкасах 1979 року видав брошуру “Історія пам’ятників Т. Г. Шевченку”… Дивний “перс”, чи не так?
Син ассірійця й українки, Євген Варда являв собою приклад громадянина, який свято любив землю, де народився і виріс, але й віддавав належне стародавньому народові, чия кров текла в його жилах.
Найяскравіший мій спогад про Євгена не той, коли він запросив мене до Свято-Покровського храму на Подолі, на освячення купленої ним на Андріївському узвозі ікони Матері Божої. Це й не зустріч із ним на День Києва 1991 року, коли Євген щойно переніс тяжкий інфаркт. Це й не той день 1990 року, коли в редакції газети “Молодь України” ми з ним поставили свої підписи під відозвою Вільної асоціації українських журналістів. Звичайно ж, спогадом № 1 була, є і буде наша спільна поїздка до Канева 22 травня 1991 року, результатом якої стала наша з Вардою кореспонденція “На нашій — не своїй землі”, надрукована у “Вечірньому Києві”. Оскільки подія, описувана в матеріалі, була резонансною, не обійшлося без публікації під рубрикою “Повертаючись до надрукованого”. Назва її була дещо курйозною — “Ленін-автокафеліст”. Але дарма. Мені дуже подобалася ця співпраця з Євгеном Вардою і я сподівався на її продовження…
Він прожив у незалежній Україні з місяць. А як переживав “наїзди” колишньої метрополії на державу, яку щойно почала визнавати світова спільнота! Ще 3 січня 1992 року телефонував мені зі свого помешкання на вул. Туполєва, 28: “Миколо, ти чув? Ну, як же так! Коли вони залишать нас у спокої?!”
Євгене, Євгене… Як мені не вистачає Тебе нині! Як не вистачає Тебе і таких, як Ти, нам, Україні! Якою слабкою втіхою є для мене передмова до Твоєї посмертної книжки “Від Ніневії до України” (К., “Знання”, 1994). Знаю, Ти б ніколи не допустив отакого перефразування: від Ніневії до Нікчемії! І почувши моє обурення з приводу чергової мовної поразки на ринку “Турбота”, що навпроти Твого будинку, Ти б поплескав мене по плечу і сказав: “Ходімо, друже, до цього Ізмаїлова. Я знайду слова, знайду аргументи, які змусять цю людину замислитися над тим, хто вона, де вона нині живе і що робить”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment