Під морозним вітром — біла тризна…

29 січня 1918 року відбувся бій під Крутами,  який, за свідченнями сучасників, був “перетворенням слова в чин, себто слова IV Універсалу — в дію зброї”.
Понад два десятиріччя ВУТ “Просвіта” докладає зусиль, аби юні лицарі української незалежності, герої-крутяни зайняли  належне їм місце в Пантеоні вітчизняної слави. Саме завдяки численним звертанням просвітянського Центрального правління 2003 року з’явився Указ президента про офіційне вшанування Героїв Крут, а до 90-ї річниці їхнього подвигу 2008 року біля станції Крути встановлено Меморіал, який розробив і втілив шевченківський лауреат Анатолій Гайдамака.
Здавалося б, що “Слово Крути стало дуже переконливим, бо на його зміст зложилися не самі звуки, а чин і кров” (Улас Самчук). Але… Хто скаже, чи нинішнього року  відзначатиметься День Героїв Крут на державному рівні? Чи будуть бодай найближчими роками видані  книги, чи з’явиться художній фільм про крутян, врешті, чи з’явиться пам’ятник на Аскольдовій могилі?
Уже двічі Видавничий центр “Просвіта” разом з історико-культурологічним товариством “Герої Крут”  видавав документи, матеріали, дослідження “Крути. Січень 1918”, а нині готує третє, виправлене й доповнене, майже  тисячосторінкове видання: знайшлися невідомі досі публікації і дослідження, хронологія яких із кінця 1917 року по нинішні часи. Сьогодні ми пропонуємо читачам “Слова Просвіти” матеріали, які віднайшов в архівах упорядник книги, народний артист України і засновник товариства “Герої Крут” Ярослав Гаврилюк 2011 року.
Правопис та лексику оригіналів зберігаємо.

Крути

Про Крути багато писалося. Були то і поетичні присвяти, і мемуаристика, і політично-критичні розвідки, історичні нариси та військові й публіцистичні оцінки. Писали й ті, що брали безпосередньо чи хоч би близьку участь у тій події, і ті, що тільки здалека, на основі чужого досвіду та на основі вивчення джерельного матеріялу і критичної аналізи його, намагалися збагнути справжню ролю і значення Крут. Для зручности увесь той чималий матеріал треба поділити на дві частини.
У першій з них пошукувалося вищого історіософічного сенсу значення Крут: певної їхньої рішальної ваги у суцільному історичному процесі вікової боротьби українського народу за свою державність. І ось, у цьому розумінні Крути, без огляду на їх трагізм, оцінюються позитивно, бо в них, безсумнівно, добачається певна історично-логічна необхідність. Цей бій високо підносить гідність нації і тим живить її дух спротиву та боротьби за найвищі моральні цінності — свободу і самоутвердження. Під таким аспектом знаходимо в Крутах аналогію до старовинних грецьких Термопілів, де в 480 р. до Христа спартанці Леоніда грудьми закривали перським ордам вхід до Греції; психологічно порівнювали Крути і з цезарським Рубіконом: рішучим переломовим моментом, у якому дозріла українська воля до рішення боротьби з Москвою. Оцінювали ще Крути, як перетворення “слова в чин”, себто, слова IV Універсалу — в дію зброї; порівнювали ще Крути з такою кривавою брамою на межі України — Батурином.
А взагалі відзначували загибель юнацтва, як найвищий патріотичний приклад виняткової самопосвяти, жертовного мучеництва і мужности українського новітнього лицарства в обороні Батьківщини. Виявлене в такому аспекті значення Крут, скріплене розумінням міцного зв’язку крутянської події із загально визвольних зусиль треба визнати за позитивне, бо доводить, що роля Крут в історичній ретроспективі мала передовсім характер ідейного чинника.
Друга група писань про Крути, оперта переважно на гостро критичну оцінку їх і на полеміку, в крутянській історіографії має, безумовно, всі риси від’ємного порядку. Щоправда, сам факт мужньої боротьби і геройської смерти української молоді не тільки не осуджується, не зневажається, а навпаки, у значній мірі навіть гіперболічно гльорифікується, проте розглядається він окремо, відірвано від суттєвого значення цілого комплексу крутянського дійства. Через це і саму подію крутянську зовсім знецінюється, представляється, як клясичний приклад повного воєнного анальфабетизму наших військових керівників, кваліфікується, як просто невдалу, непотрібну воєнну авантуру, що спричинилася до страшної катастрофи київської молоді; указували на Крути, як невиправдане безумство, безпорадність, навіть як зраду і злочин керівників тодішнього українського державного життя…
…Зрозуміло, що всі оті заражені нігілізмом, витончені красномовством темпераментних промовців обвинувачення сиплються щедро найбільше на адресу тодішнього державного проводу, Центральної Ради, яка, мовляв, і за воєнну поразку, і за масову марну смерть українського юнацтва єдина мусить поносити моральну відповідальність. Однак усі докори, всі закиди й обвинувачення українській тодішній владі у крутянській трагедії, які, на жаль, протягом років легковажно розповсюднюються і безкритично сприймаються пасивним загалом нашого суспільства, по суті не мають жодної підстави: засновані бо вони або на незнанні тодішніх політичних і воєнних обставин та фактів або на свідомих тенденціях партійних і соціяльно-громадських супротивників Центральної Ради, і тому зумисно негують чи фальшують факти…
…По звільненні України від большевиків у березні 1918 р. бойовище під Крутами обслідувала спеціяльна державна комісія. Результатів праці її годі десь тепер шукати. Але загальновідомо, що вона розкопала кілька братських могил і знайшла в них кількадесять тіл поляглих вояків, яких поховали селяни з околичних сіл. І знов таки невідомо, скільки серед них було юнаків, а скільки студентів. Усіх поляглих під Крутами, перевезли до Києва і з великою парадою і військовими почестями поховали урочисто на Аскольдовій могилі.
З приводу крутянських кривавих жертв, варто згадати ще про одну безпідставну легенду, що міцно втерлася у свідомість нашого суспільства. Багато писалось, пишеться і говориться, що під Крутами загинув Студентський курінь весь, у цілому складі ніби тих 300 душ. Через те, особливо гльорифікується, надмірно вихваляється одних лише студентів-крутян, без уваги на інших учасників бою та на їхній високий героїзм і жертовність. Проте з правдивих описів бою, засвідчених безумовними авторитетами, бачимо, що фактично приписування усіх заслуг і чести одним студентам з їхнього куреня є неправдою і несправедливістю. Бо вже знаємо, що головний і найбільший тягар бою винесла на своїх плечах 1-ша Юнацька Військова Школа, яка і мала через те найбільше втрат. Київський Студентський Курінь не загинув увесь, бо і не міг увесь загинути тому, що у цілому складі навіть не брав участи в бою; билася лише одна його сотня, яка також не ціла загинула, а була в порядку виведена першою з лінії вогню при відступі всієї бойової групи.
При цьому залишається ще зупинитись на справжньому значенні крутянського бою без зайвої афішовки і штучної словесної гіперболізації, цього мало не найбільшого епохального явища світової історії. Насправді, як уже згадувалось, ця подія має найперше лише для нас, українців, велику суто моральну вартість, як чинника ідейного. Трагедія української молоді під Крутами струснула до глибини національним сумлінням, поставила виразно під запит справжнє ставлення України до Москви, дала повну можливість пізнати суть російської революційної демократії, виплеканої на московському історичному імперіялізмі. Крути ясно означили злам у дотеперішніх українсько-російських політичних стосунках. На це недвозначно вказав і сам президент України проф. М. Грушевський у промові над могилою поляглих крутянських героїв: “Український народ досі вірив у можливість свого розвитку в новій демократичній Росії. Але після всього того, що сталося, він переконався, що з Росією, чи то реакційною, чи революційною, йому не по дорозі”… Ще виразніше священну вартість для України кривавих жертов поляглих крутян відзначив і другий промовець над їхньою могилою — письменниця Л. Старицька-Черняхівська.
Однак поза важливим моментом морально-ідейного характеру мав ще крутянський бій і реальне — певне тактичне значення. Правда, сам по собі той бій з погляду чисто воєнного був лише одним з епізодів складнішого комплексу оборонних боїв за Київ. Тому для точнішого уявлення і зрозуміння тактичного його значення, треба розглядати крутянську подію у зв’язку з іншими тодішніми воєнними і політичними процесами, що розвивались по лінії історично-державних українських завдань. Отож у такому аспекті бій під Крутами мав ту безумовну заслугу, що спричинився значною мірою до загального успіху оборонних київських операцій, на яких опиралася тоді широка і важлива акція української влади у справі підписання Берестейського миру з Німеччиною. Тоді треба було за всяку ціну втримати у своїх руках столицю, щоб той мир гідно здобути. А Москва якраз намагалася всіляко тій українській акції перешкодити; тому і поспішалася концентрованим походом своїх армій на Київ та вибухами повстань у його середині чим-скоріш опанувати владу в Україні. Та не пішло росіянам це легко. Більшовицькі війська зустріли несподівано перший рішучий і завзятий збройний опір під Крутами. В дальшому руху мусіли вже свій первісний нестримний розгін загальмувати, просуватись до Києва помаліше й обережніше. В тому нактнувся ворог і на інші українські сили, що перегороджували йому дорогу до столиці.
Правда, в загальному висліді боїв за Київ українському війську проти переважальної чисельно сили московського війська годі було встояти, і воно відступило. Але на потрібний рішальний термін ворог таки був стриманий, бо щойно по десятьох днях по крутянському бою червоні війська оволоділи Києвом, а тим часом справа заключення миру в Бересті добігла успішного кінця: мир було офіційно й остаточно ухвалено і формально підписано за один день по упадку Києва — 9 лютого 1918.

М. БИТИНСЬКИЙ,
пполк. Армії УНР

Битинський М. “Крути”. // Нові дні. — 1958. — Ч. 97.
Бюлетень Союзу Бувших Українських Вояків у Канаді –1962. — ч. 10. — С. 10-12.

Затавровані прокляттям В. М. Єгор’єв, Муравйов, Ремньов і Ко

Усе се трапилося так несподівано… У крайнім разі несподівано для нас, незначних людей величезного міста, котрі з замиранням серця, з глибини льохів, боязко прислухалися до хижого свисту гарматних вибухів, які було чути все ближче та ближче.
Горіли будинки, конали сотні, тисячі ні в чім неповинних жертв большевицьких гармат, із холодним серцем наведених на лікарні, церкви та найбільш високі приватні будинки, а ми, сховавшись у сірих та темних льохах, голодні, бо боялись піти та купити хліба — лише догадувались про те, що коїлось…
Невимовно тяжко тягнулися дні та ночи. Нарешті вибухи затихли. Невеличкий гурток героїв-вояк, належавших до Ради, лишившихся без усякої допомоги але зробивших усе, що вони могли зробити, повинен був покинути місто Київ і відступити до Житомира. І коли ніч спустила на землю свої крила, в Київ вступили большевицькі банди й почалось…
Почалося — невимовне… Я з жахом дивилася, як мимо наших вікон вели на смерть, підштовхуючи рушницями, гурток із п’яти-шести чоловік у сірих шинелях, бувших офицерів, як за сім гуртком, спотикаючись та падаючи, бігли, ламаючи руки, дві жінки, бачила як ішов між двома вартовими, сміливо піднявши голову, красивий високий польський полковник у жовтому капелюсі, бачила як із дикарським видом літали на конях якісь постаті, вдягнені в гусарські мундіри, з величезними махнатими шапками, і як поважно, розвалившись, неслися в автомобілях “товаріщі”, поначіплювавши на себе георгієвську зброю забитих офицерів і куривши коштовні цигарки з розграбованих крамниць.
До нас прийшли трусити. На превелику радість вони не були п’яні. Два матроси та один “товаріщ” у салдацькій шинелі.
— Офицерів у вас нема?
— Нема.
— Глядіть, бо як найдемо, то гірше буде.
— Та нема ж, кажу вам. Шукайте, де хочте.
— А зброя?
— Є шабля мого чоловіка, та навіщо вона вам?
— А чоловік ваш офицер?
— Військовий лікар. Але його тут нема, він на фронті.
— А все-таки пошукаємо.
І пошукали. Усе перевернули догори дном, узяли шаблю, нащось узяли й моє вбрання сестри милосердя — своїм “сестрам” здасьця, дві срібні ложки — і зникли.
Більш до мене з трусом ніхто не приходив, а в сусідськім будинку бувало й по два труси на день — мабуть занадто гарним їм здався великий панський будинок.
Але я збиралася вам не про се розказати — се все багатьом із нас відомо, — а ось про що.
Несподівано — вже після обід, прибігла до мене моя подруга. Чоловік її — капитан П. — тільки недавно повернувся з фронту й був призначений у резерв Київської округи. Прибігла й розказала як увірвалися до них із трусом, схопили, повели на вулицю й уже хотіли покінчити з ним, як тут підоспіла жінка й за брильянтовий перстень та золоту браслєтку з годинником купила обіцянку, що його тут, на вулиці, не вб’ють, а поведуть до штабу, в дворець.
Блиснув промінь надії.
Вона кинулась до мене.
— Ходімо разом у дворець. Ради Бога! Спаси Петра й мене! Бо коли Петра вб’ють, то я себе теж кончу!
Я хутко одяглася, перехрестилась і поїхали.
По вулицях сумно. Скрізь бите скло, глина, калюжи крові, — он забитий лежить, без чобіт… Різка пляма на фоні міста… На війні — се друге діло… А тут — тут се не можливо. Можна навіть збожеволіти.
На площі гармати та вартові.
— Стійте! — І страшенна лайка. Зупинилися. Ждемо. Підходе до нас зухвальний напівп’яний солдат:
— “Куди вас бенера несе? Пропуск!”
— Нам до двірця треба. По важній справі. Пропустіть, будь ласка.
— Валяй!.. — гукає візникові.
А нам навздогін:
— Поспішайте, а то розстріляють, буржуйки прокляті!..
Угадав — і як боляче — ой, як боляче хлеснув по серцю!..
Ось і дворець. Ріг парку — заворот… Величезна юрба людей… Жінки й діти — всі намогаються протиснутись наперед, подивитись як-небудь, як-небудь добратися до трупів… Ідемо далі… Важко… Ворота. Юрба народу. На площі перед двірцем — десятків зо два свіжих трупів, без чобіт і шинель, розкидано як попало. Калюжи свіжої крові.
Стоять палачі, спираючись на рушниці — палять “цигарки”. У декотрих кишені від здобичу помітно відстебурчились.
Плаче біля стіни жінка, одягнена в каракульове манто.
А з двірця виводять до парку трьох офицерів.
— Куди???
Господи, як Ти це терпиш!!!
— Але весело сяє сонечко над людською скорботою, щебечуть пташки, байдужі до жаху обличчя сірошинельників, спокійно вивернувся на подушках автомобілю “товаріщ” із револьвером з боку.
Ми входимо в двірець, пробиваючися крізь давку, а з парку гуркотить паганий вибух, наче одірваний вибух десятка рушниць.
Паганий, їдкий смород брудної, п’яної юрби. Забруджено й запльовано все, що тільки можна. Страшно йти. “Победітєлі” розвалились по всіх залях. Де комісар — ніяк не доб’єшся. Шукаємо годину, півтори… Сновигаємо по коридорах, уже серце закаменіло, не реаґує на чуже горе — свого доволі… Утома ноги підкошує.
Ось повели молодого безусого хлопчика, корнета-гусара, за те, що на чоботях мав кокардочку. Іде, як овечечка під ніж, блідий, гордий, мовча, без сльозинки. Сльозами не зарятуєш.
Ось на долівці валяється пальто якогось полковника з погонами.
Ось зірвані погони лежать на підоконникові.
А юрба все росте, а мертвих усе збільшується!
Господи, чи встигнемо ми вимолить у палачів спасти “нашого Петю?”
А скільки матерів, жінок, наречених і сестер метушиться тепер у безкрайній розпуці, не знаючи де їх “Петі”!..
І нарешті ми добралися до самого Ремньова, “командуючого другою армією, тимчасового генерал-комісара міста Києва”. Грубе, жорстоке, безглузде, спотніле й брудне обличчя, блукаючі очи, нервові рухи… Балакає хрипко. І теж револьвер на столі, револьвер на поясі, револьвер стирчить із кишені.
Запалює папіроску з золотого портсігару з княжеською монограмою, заквітчаного безліччю цяцьок, погончиків, ініціялів, значків і т. и.
— Чєво вам?
Пояснюємо. Узяли неповинного… Доказуємо…
Несподіваний рух великодушшя.
— Єслі нє разстрєлян — вазьмітє єво… Вот вам ордер.
Тиче до рук брудний шматок паперу з написом “освободіть П”. і підписом “Ремньов”.
— А де він може бути?
— Не знаю. Шукайте. Буду я вам ще тут справки наводити?
Ми бігом із кабінету.
До кого звернутись? Кого молити допомогти?
Ідемо до виходу — назустріч п’ять товаришів і серед них — хто б ви думали? Володимир Миколайович Єгор’єв.
Так, він самий — Володимир Миколайович Єгор’єв, бувший колись блискучий полковник, потім генерал. Не під арештом, не йдуча на розстріл жертва, а “діяч”, “главарь”, один із командуючих большовицькими бандами.
З ним “сам” Муравйов, підлий перебіжчик, жандарський ротмистр Миколи II-го, нині главнокомандуючий “східнім фронтом”.
Але Єгор’єв, Єгор’єв… Його я так гарно знала по Петрограду, його ж я бачила й 13 серпня 1914 року під Замостям, коли він, тоді ще начальник штабу 3 гренадерської дівізії, тікав пішки по соші від Замостя на Красностав, кинувши шапку й сумку, охоплений паничним жахом, коли майже вся гренадерська дівізія попала в полон, оточена по його ж вині австрійцями з обох її флангів…
Безсоромний, на щастя один з дуже небагатьох кадрових офіцерів, одверто приставший до розбишацької “армії” Муравйова…
Я хотіла гукнути його, але язик не повернувся… Безсило я схилилася до стіни.
На один крок од мене пройшов він, Юда-продавець, на очах котрого розстрілювались його ж брати офицери, генерали, полковники… пройшов — але побачив мене, пізнав і здрігнув. І я ясно бачила, що на хвилинку, одну коротку хвилинку, в ньому прокинулось сумління…
Цей, загинувший морально, озвірілий у товаристві убійників і грабіжників, негідник згадав, що й він був людиною, тільки зараз же він переміг себе й забалакав із крівавими співратниками.
Але голос його прохрипів і я бачила, я зрозуміла, що горло його стиснуто рукою невблаганого сумління.
Юда проклятий, нехай же швидше рука Божого Суду стисне твоє горло, хай загинеш ти, як Юда з Іскаріоту…
Ми бігали цілий день по городу, байдуже жорстокому, ми бачили ціле море людських страждань, обличь, присуджених на смерть і чекаючих свого часу в коридорах і фойє городського театру, за ґратами старих поліцейських участків, у багажній конторі вокзалу, очи червоні від сліз у бідних жінок, прохавших забрати все багацтво, але повернути сина, брата, чоловіка…
І ми найшли “його” — Петра П. —у якійсь темній коморі, яку перевернуто в тюрму. Чоловіка з двадцять сиділи на холодній підлозі, біля розбитих вікон, голодні, але сього не почуваючи.
— Ось записка “товаріща Ремньова”, командуючого другою армією.
Старший доглядач пагано вилаявся й звелів випустити.
Втручився другий — матрос, зарісший бородою, сходжий до малпи:
— Плювать на Ремньова! Без Муравйова не випущу.
— А я кажу — можна, значить можна!
— А мені наплювать, не пущу! Ідіть до Муравйова!
Нас майже випхнули за двери.
На вулиці вже нікого не було.
Темніло. Сяк-так дійшли ми до вокзалу, де на першій путі стояв потяг “самого” Муравйова, котрий пильно доглядали вартові. Пропустили за п’ятьдесят карбованців, що всунули вартовому.
У середині колись дуже гарного, а тепер загадженого сальон-вагону порозлягалися “штабні”, забруднені, озвірілі, з грубими викриками, згубивши чоловічий вид, пугачівці.
— Муравйов вас не прийме.
— Нас од Ремньова прислано по справам, — енергійно сказала я.
Прийняв. Тісне купе. Худий та високий, незграбний, сухий, черствий, без серця, деспот-кат. Не дивиться в вічи.
— Нічого не можу зробити. Ідіть до Ремньова.
— Та я ж у нього була — ось його підпис.
— Ідіть тоді до чорта! Є в мене час із вами возитись!
— Ради Бога!
— Хоч би й ради Бога! Ви з дурницями лізете, а в мене справ по горло!
Вийшли ми чуть живі… У його “справи”, а в нас “дурниці”…
Кого-кого ж прохати про помилування?..
І допомогло чудо. Хлопчисько — чех, Фрідріх, бувший солдат у мого брата в полку, зустрівся мені на вокзалі.
— Може, ви нам допоможете? — Схопилась я за сю соломинку.
У сей страшний день усе, що робилося в місті, було противне здоровому змислу та логиці. Випадок керував рухом подій, випадок вирішав долю сотень людей, випадок спас і Петра П.
— Записка Фрідріха, який, як виявилося, був “комендантом” м. Києва…
Але скільки, скільки неповинних жертв полягло в сей і в два другі за ним дні, полягло так безглуздо, так жорстоко, від руки “затаврованих прокляттям”.

Сестра милосердя

Військово-науковий вістник Генерального Штабу УНР. — Київ, 1918. — ч. 1. — С. 45—49.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment