Шановна українська діаспорна громадо!
Із глибокою прикрістю дізнався про результати “конкурсу” проектів пам’ятника жертвам Голодомору в Україні, який повинен бути споруджений у Вашингтоні.
На мою думку, проект, який став “переможцем” конкурсу, — ганьба для України й наруга над трагедією Голодомору, оскільки в ньому знівельовано базові принципи української ментальності, спотворено систему знаків і символів українців. Шановні американці українського походження, ви завжди були щирими і самовідданими посередниками між Києвом і Вашингтоном, але, взявши на себе місію формувати погляд американців на Україну, варто гідно представити їм трагедію Голодомору. Бо через спрощеність і непрофесіоналізм бачення й тлумачення трагедії у такий спосіб тільки підкреслюється її меншовартість. Насправді ж в основі цього проекту є власне нерозуміння суті проблеми, оскільки ви ставите знак рівності між визначеннями “Голодомор — трагедія українського народу” й “Україна — житниця Європи”.
Натомість, першими на весь світ порушили проблему Голодомору в Україні саме американці. Українці вдячні Джеймсу Мейсу, Роберту Конквесту, Рафаелю Лемкову, останній з яких на світовому рівні ввів поняття Голодомору як геноциду, ставлячи на один щабель із Голокостом. Крім того, американці знають ціну болю, збудувавши прекрасний меморіал жертвам ІІ Світової війни, використовуючи вражаючу символіку.
На жаль, на відміну від видатних американців, архітектор Лариса Курилас зовсім не знайома з суттю проблеми. Основним об’єктом тут була людина, її знищення системою, не лише фізично, а й морально, спробою трансформації мислення, свідомості, руйнація селянина як живоносного джерела українства. Авторка взяла за основу один, як на неї, асоціативно український продукт харчування, пшеницю. Виходячи з продуктової, майже рекламної концепції, треба було б серед золотого поля втулити ще й квітуче бадилля картоплі або картоплину на 1,5 м, моркву, буряки, гарбузи, кукурудзу, молоко або й корову, порося, курей, соняшники тощо. Оце й був би далеко не повний продуктовий набір, який вилучали в селян.
Насправді у цьому проекті відчувається не лише повна відсутність українського генетичного сприйняття, а й навпаки — повна протилежність. Буяння золотої пшениці, навіть, якщо десь у перспективі вона зникає — це не Голодомор, а добробут. Типова “оформіловка” радянського часу, усталений плакатний прийом, колгоспно-патріотичний екстаз — неодмінний атрибут “задника” від сільських клубів до урядових концертів у дні державних свят, тло для портретів народних обранців будь-якої виборчої кампанії в Україні. Цей проект більше нагадує данину селекційній станції імені Лисенка, особливо, якщо врахувати висоту колосків під 2 м. Не слід забувати, що голод в Україні був штучний, політичний. Чомусь в Ірландії, де голод спричинило стихійне лихо, не вшановували пам’ять загиблих 6-метровою картоплиною, а знайшли філософське рішення. Що стосується буків на площині, то тут знову проступає ваше географічне невігластво. Жодного бука на території, яка постраждала від Голодомору, ви не знайдете. Не нав’язуйте всім своє кічеве сприйняття України. Буки — це Закарпаття, Західна Україна, а в нас їли липове листя, у нас тополі. Символом тут може бути хіба що верба чи калина, яка вже є серед усталених символів Голодомору. Так само, як символом Голодомору (зауважу — не голоду) є аж ніяк не пшениця, а одиничні колоски, які були спеціальною технікою вдавлені в землю. Образ Голодомору як геноциду — це зрізана стерня, яка схожа на свічки (тому в нас і акції “Свічка пам’яті”, “Свічка моління”). Цей образ тривимірний: стерня—свічки—люди зі зрізаними головами. Голодомор — пусте поле, мільйони жертв, загиблих і ненароджених дітей, вимерле покоління.
Саме тому, коли планувалося спорудження меморіалу в Вашингтоні та 2008 року освячувалася земля під нього, то в планах було вшанування саме цього вимерлого покоління. Йшлося про єдність через океан Києва і Вашингтона, про те, щоб асоціації Київського меморіалу були на американській землі, де б’ються серця українців. Щоб посеред Вашингтона стояла сестра чи брат дівчинки з київських пагорбів, а розкидані по світах українці могли об’єднатися в скорботі й мовчанні. Цей знак Голодомору вже став усталеним, апробованим і, що найголовніше, визнаний людьми і зрозумілий тим, хто не зазнав трагедії. Зокрема перед ним ридають американці, канадці, німці, він нікого не залишає байдужим.
До речі, ви наголошуєте на впровадженні слова “Голодомор” в англійську мову, а його вже впровадили без вас не лише в англійську, а й у німецьку та інші. До речі, кожен іноземний словник підкреслює, що це саме знищення голодом в Україні. Отже, і тут ваше “місіонерство” запізнилося.
Архітектор проекту Лариса Курилас у своєму інтерв’ю запевняє, що усвідомлює відповідальність перед невинними жертвами. Тому дуже прошу, пані Ларисо, не беріть її на себе, оскільки це не лише сором для України й дискредитація української діаспори, а й наруга над почуттями українців, жертв Голодомору або їхніх нащадків, які колись можуть опинитися серед вашого коміксу в піноблоках. До речі, ваше вихваляння піноблоків теж насторожує. Певно ви переплутали будівництво бізнес-центру й меморіалу. До того ж, у такому разі викликає подив кошторис меморіалу в 1,5 млн доларів, оскільки ціна піноблоків в Україні в межах 100 грн. А меморіал такого рівня мав би будуватися з українського граніту, пісковика, каменю із землі, в яку пішли сльози українських селян.
На жаль, не зміг навіть через всесвітню мережу дізнатися бодай би про один визначний доробок Лариси Курилас чи хоча б її творчий шлях. Тому виникає сумнів навіть у тому чи знайдеться хтось із вашого авторського колективу, хто годен не просто виліпити колосок, а створити образ, символ. Як українцеві, для мене незрозумілий факт використання 4 млн грн із нашого бюджету, який у Постанові мав призначатися на виготовлення, транспортування, матеріалу, встановлення, ескізно-проектні роботи. Виявляється, що ці кошти було використано лише на “просування” проекту. Цей барський розмах на тлі святої теми, на мою думку, свідчить про намагання декого не лише пропіаритися, а й збагатитися. Не забувайте, що це соціальний, а не комерційний проект.
Як на мене, дешевшим буде для світової громадськості не збирати 1,5 млн доларів на стелу з пшеницею та піноблоками, а віднайти ще 4 млн грн, а це набагато менше, щоб “заштовхнути” цей проект назад.
Ознайомився з матеріалами громадянської дискусії в US—Ukrainian Foundation у Вашингтоні під керівництвом Наді Макковел і просто уявляю собі вашу патріотичну атмосферу, де ви зворушливо дискутуєте про те, як краще й найвіртуальніше передати відчуття голоду. На чолі з др. Льюїсом ви комплементарно умовляєте один одного повірити у власну правоту, тішачись своєю геніальністю. Проте очевидно, що “…король-то голий…”
Саме тому хочу звернутися до Михайла Савкова, а в його особі до всієї української діаспори. Якщо ви не змогли опанувати й осмислити тему Голодомору, а це випливає з вашого рішення, то як у відомій байці Л. Глібова “Музики”: “…якщо ви, вибачайте, ні те, ні се, хоч десять раз пересідайте. Не має хисту — от і все”. На жаль, Україна не може на вас вплинути, тому прошу, якщо у вас залишилася хоча б крапля не псевдопатріотизму, знайдіть у собі мужність не робити цей меморіал у такому вигляді!
З глибоким РОЗЧАРУВАННЯМ
Автор Київського меморіалу пам’яті жертв Голодоморів 1931—1933 рр., член-кореспондент Академії мистецтв України Анатолій ГАЙДАМАКА
