Входження в небо

Олександр ОЛЕСЬ
(1878—1944)

Упорядник і автор літературно-критичних розвідок
лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ

Буду ставить тобі храми,
Доки в небо не ввійду.
О. Олесь

Практично він не освоєний. Не осмислений як явище, що мало значні наслідки. Ах, Олесь!? Ну, звичайно ж, “Сміються, плачуть солов’ї…” Така влада кількох озвучених строф із довгого вірша “Чари ночі”, написаного ним у 25-літньому віці. Влада, що спричинилася до однобокого сприйняття його творчості: гедоніст, епікуреєць, співець земних утіх.
Більше 100 років минуло відтоді, коли відбувся його дебют. Дебют той був приголомшливим. М. Зеров висловився в тому дусі, що Олесеві не треба було дбати про свою славу, він прокинувся знаменитим на другий день після виходу першої збірки “З журбою радість обнялась”. Читачеві початку XXI століття, а надто молодому, який сповідує так звану нову естетику і більш-менш вільно орієнтується в нетрях новітніх шукань, збагнути причини такої популярності чи й можливо. Для нього поетика Олеся — дрімучий анахронізм. Щоб зрозуміти поета, треба знати, що передувало його доробку. Коли вийшла перша збірка Олеся, ще були живі Франко і Леся Українка, як втілення священного й непорушного принципу служіння народові. Забавний момент: Франко, віддавши належне легкості вірша й майстерності дебютанта, назвав його творчість “забавою”. Метр, несхвально налаштований щодо радикального літературного реформаторства, останніх віянь і захоплень, суворий до молодомузівців, з якихось причин умудрився не помітити те, що якраз і привернуло до Олеся увагу загалу — його громадянськість, струна якої зазвучала хоч і не вповну силу, але виразно. Пройшов він мимо і рудиментів народництва у його книжці. Інакше повелася Леся Українка. За свідченням К. Квітки, вона зауважила, що тепер їй писати лірику не варто, позаяк Олесь випередив її “яко ліричний поет”.
Звичайно ж, це був тільки імпульсивний царський жест щодо початківця і маємо це розуміти. Але водночас він же й незаперечний доказ високої оцінки.
Володарем дум назвав пізніше Олеся М. Рильський. І вказав на період його володарювання — 12-ліття межи двох революцій: 1905—1917. А різкий в оцінках критик Я. Савченко ще й у 1918 р., коли вже відчутніше давалися взнаки вразливі місця почерку поета, писав, що єдиний, хто міцно стоїть у літературі — це Олесь. І пророчив — стоятиме ще довго, позаяк “він зроблений з того дерева, з якого вирізуються королі”. Схожих характеристик, зокрема людей авторитетних, немало і було б немудро ними злегковажити. Постає питання — чим же все це пояснити? Воно тим доречніше, що навіть біографу Олеся немає за що зачепитися.
Народився в глибинці, у середовищі далекому від літератури, пристойної гуманітарної освіти не отримав, виник мовби на рівному місці. Такий собі білий гриб там, де на нього найменше сподівалися. Більше того — я вже колись писав про це — доля мовби намагалася відтрутити його від поезії і познущалася у такий спосіб: дала йому ведмежу поставу й аж ніяк не поетичне прізвище — Кандиба, ще й кинула його — тонкого лірика на ціле десятиліття на київські скотобійні, де він і служив, за його ж свідченням, “в атмосфері кривавого пару, хрипіння й агонії конаючих тварин”. Рідкісний випадок у світовій літературі. Чи ж не глум? Ще й така прозаїчна деталь: у Празі він здобув неофіційний титул чемпіона по пиву. Є свідчення — міг випити до 60 гальб. Та то вже пізніше, коли він грівся тільки спогадами про свою колишню славу.
З’явою своєю Олесь употужнив ту авангардну лінію української поезії початку XX століття, яка пов’язана з іменами Вороного, Філянського, Чупринки. Поетами, які кинули виклик народництву, його, якщо перефразувати В. Петрова, доктринерському ригоризмові. Вони, ці поети, кожен у міру свого таланту — виборювали місце для індивідуального, особистісного. Вказали на його цінність і неповторність. Цього чекали. На це інтуїтивно сподівалися. До цього підштовхував досвід інших літератур. Олесеві випало висловити те з найбільшою силою. З одного боку — завдяки талантові, з другого — він не тільки ширяв у горніх широтах, а й не поривав із пекучим злободенням, піднісши його у кращих своїх писаннях до рівня інтиму. Строго кажучи, його образна система не була переобтяжена новизною. Зужитість деяких засобів кидалася у вічі вже тоді, але ритмічна вигадливість, дивовижна невимушеність, щирість, легкість, мелодійність — чесноти, констатація яких стала загальним місцем, у контексті проблематики дня дали ефект поетичного вибуху, зухвалого реформізму.
Набравши 10 очок із 10-ти можливих, Олесь став на досить тривалий час, як з огляду на одне життя, королем поетів. Пізніші спроби довести, що король голий, попри слушність спостережень так чи інакше пов’язувалися уже зі спадом цього таланту. Тому об’єктивними назвати їх важко. Природа хисту Олеся стихійна. У цьому його сила і слабкість. Народившись у “сорочці”, він розвивався за рахунок власних “резервів”, цілком поклавшись на інтуїцію. Тому період його руху по висхідній такий короткий — чи не перші три книги та частина віршів, що до них не ввійшла, але датована тим же часом. Як тільки внутрішні поклади джерел енергії почали вичерпуватися, почалися й холості оберти на місці. Вперед вийшов талановитий учень — Тичина і заступив собою учителя. Як дотепно висловився Зеров, “пересадивши першу колись скрипку на другорядне місце в оркестрі”.
Від мудрих неокласиків, надто від доскіпливого професорського ока Филиповича не приховалися численні сторонні вкраплення в поезії Олеся, наслідки ним читаного і засвоєного. Поділяючи думку О. Білецького про поміркованість його новаторства, Зеров виставляв рахунок поетові в тому сенсі, що його асоціативність убога порівняно із складною і химерною асоціативністю Малларме, Вяч. Іванова, Анненського, Блока. Вяч. Іванов тут ні до чого. Це зауважив Петров — різні типи поетів. Не надаються до зіставлення. Викликає спротив й інше. Осмислюючи “нескладний продукт” і “спрощений” символізм Олеся, Зеров не прохопився ані словом, що в тім не стільки його вина, як наслідок, кажучи по-сучасному, катакомбності української літератури, що впродовж існування живилася тільки ентузіазмом одержимих і була змушена постійно наздоганяти інших.
Ні, Олександр Олесь заслуговує на делікатніший підхід. “Мій друже! Де ж в українській мові готові форми, готові категорії для висловлення всіх переживань душі і розуму? Їх нема, і мені довелось їх створювати…” І ще: “Як я можу вловити слова в тій музиці, що шумить річками в моїй душі? Коли б я був композитором, я легко відбивав би сей шум, душа моя могла б безпосередньо говорити з душами людськими… На жаль, навіть грамоти музичної не знаю…” Це — з листів Олеся до дружини. Останнє зізнання вельми важливе. Про музичність поета сказано стільки, що саме це поняття збаналізувалося.
Тут ми зіштовхнулись із феноменом, людиною, яка, не маючи відповідної освіти, керуючись тільки внутрішнім покликом, зробила дерзновенний ривок у суміжну галузь — музику. Це відразу ж відчули композитори. Аж 80 їх піймалося в Олесеві сіті. Як наслідок, понад 200 озвучених творів. Так  принаймні  твердить дослідник творчості О. Олеся Р. Радишевський, автор вступної статті до найповнішого двотомового видання його творів 1990 р.
Воліємо не згадувати про теорію літератури. А не згадуємо тому, що не годні відрізнити ямба від хорея, амфібрахія від анапеста, не кажучи вже про інші розміри та їх складні й химерні переплетіння, від чого відчутно потерпають передусім наші критичні студії. Вища математика поетичного мистецтва, у якій, як риба у воді, почувається хіба що наш мюнхенський енциклопедист І. Качуровський, автор капітальних праць у цій галузі. Так ось у високоякісному доробку цього суворого адепта “точної філології” є вичерпна праця, яка називається “Метрика Олександра Олеся”. За Качуровським, Олесь послуговувався щонайменше 37-ма розмірами. Порівняймо: у Шевченка — 23, у Пушкіна — 24. Окрім того, Олесь винайшов ще й власні строфічні конструкції, аналогів яким важко знайти в чужомовних літературах. Це теж висновок Качуровського.
Одну з них — “Швидко, швидко ми побачимось…” пропонуємо у представленій тут добірці поета, який творив супроти правил, творив, як співає птах (парафраз із Петрова). Дивно читати, що той же Петров, який називав поезію Олеся одкровенням, говорив про її реформаторське значення, висловив низку слушних міркувань щодо його поетики, зрештою, захищав від критики неокласиків — в’їдливо порівнював лірику поета з його ж ветеринарством. Несповідимі шляхи читацькі…
Для людей свого покоління (М. Грушевський, С. Єфремов) Олесь був і назавжди лишився першорядним талантом. Природність його така, що, зауважмо, коли він відмовляється від рими, помічаєш це не відразу. Але ось що вражає: легкість письма, розмаїта ритміка, втішання звукописом не заважали йому кидати в очі сучасників гнівні слова правди. Хоч як дивно, цей особливий лірик може бути поставлений — з повним на те правом! — у ряд тих, хто, починаючи від Шевченка, нещадно шмагав дорогих землячків з їхніми хронічними болячками. “Прокляття, розпач і ганьба! Усю пройшов я Україну, і сам не знаю, де спочину і де не стріну я раба”. І звертався: “О краю рабський…” “В яких боях ти пам’ять розгубив, в якім шинку ти сон-отруту пив?”, “Доки ви будете ждать кам’яні, доки отруєні будете спати?”, “Ой народні пустоцвіти, доки будуть вас терпіти?”, “Стою, дивлюсь на вас з докором… а душу біль і жаль пройняв… Я вам повірив аматорам — і гру борнею уявляв…”
Він наш сучасник — цей поет. Це до нас він звертається: “Чого ж братаєтесь з катами?” А це — до невмирущого опонента: “Космополіте, не дури!” На критику рішуче давав одкоша: “Не вам судить мене, пігмеї, національні крамарі”.  Сягав маланюківської ноти:
Не голосу — громів небесних!
Не слів, а каменів важких,
Щоб міг я гнівно кинуть в них,
В рабів безглуздих і безчесних!
Ще особливість: не тільки зривався на публіцистику, а й володів умінням сказати те ж саме опосередковано, спокійним тоном. Як у конкретному вірші: везуть “зранених в борні з солдатами” страждальців за народну справу. Везуть у холодні краї мимо своїх же селян.
А ті стояли, як каміння, —
І хтось, лузаючи насіння,
Дививсь на вікна і сміявсь:
“А що, голубчику, попавсь?”
Додати тут нічого.
Повнокровні й вишукані його стилізації. В них українськість поета (йому закидали брак національного) постає в народних строях, але підігнаних і припасованих інтелігентною рукою. У ліриці Олеся суб’єктивно-неповторне вперше зазвучало з такою безоглядною щирістю. Він таки реанімував стихію романсу, його кохання вільне від побуту на відміну, скажімо, від Сосюри. Хоча, звичайно ж, слід пам’ятати, що ці поети роз’єднані часом. У символіста Олеся з його перевисанням до традиційної романтики і не могло бути інакше. Його лірика — одне з джерел Тичини.
Олесь:
Тане сум,
В’яне сум,
Гине!
Тичина: Буде бій
Вогневий!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий…
Схиляючись над томиком Олеся, зауважуючи тематичну вузькість його музи, певні “зужитості” й “застарілості”, не забуваймо, що в контексті свого часу вони звучали свіжо і переконливо. Це обов’язкова передумова розуміння.
Олександр ОЛЕСЬ

КАЗКА НОЧІ

Ти заснула, мила? Встань!
Ніч навколо — срібне море!
Мила, вийди, виплинь в море…
Ти заснула, мила? Встань!

Вдень ходив я по землі,
А ходжу по дну морському…
Що це?! Сон?! По дну морському!
Вдень ходив я по землі.

Що за диво? Десь на дні…
Як то може? В’ється річка!
Під водою в’ється річка!
Що за диво десь на дні.

Білі яблуні цвітуть…
Їхня пахощ — хвилі моря…
Десь на дні ясного моря
Білі яблуні цвітуть!

Будь русалкою в цю ніч!
Сядь, схились і слухай пісню.
Я зложу шалену пісню…
Будь русалкою в сю ніч!

Чуєш — кличуть солов’ї
З хати — в казку, з ліжка — в море…
Мила, вийди, виплинь в море, —
Чуєш? Кличуть солов’ї!
1905

* * *

Ой не квітни, весно, —
мій народ в кайданах,
Мій народ в задумі,
Очі його в стумі,
Серце його в ранах,
А життя в туманах.

Ой не квітни, весно,
пишними квітками,
Бо народ мій встане,
Розіб’є кайдани,
Вкриє світ димами,
А поля тілами.

Ой не квітни, весно, глянь —
надходять хмари,
Тугою чорніють,
Гнівом червоніють,
Ой ті хмари-кари…
Смерть вам, яничари!
1906

* * *
Вийди, о вийди! Я жду тебе, жду!
Тихо, і ясно, і пусто в саду.
Сплять кипариси, дрімають гранати,
Ніч розкидає сріблястії шати…

Кедр до мімози схилився і спить,
Ніжно мімоза щось кедру шумить.
Море купається в місячнім світлі,
Дихають важко троянди розквітлі.

Вийди, о вийди! Я жду тебе, жду!
Тихо, і ясно, і пусто в саду…
Сплять кипариси, дрімають гранати,
Ніч над землею розкинула шати.
1906

* * *
Коли б ми плакати могли,
Які б річки з очей незрячих,
Які б річки із сліз гарячих
По Україні потекли!
Коли б ми плакати могли…

Коли б ми вірити могли,
Які б ми витерпіли муки,
Яку б вагу взяли на руки,
Які б хрести ми понесли?
Коли б ми вірити могли…

Коли б ми гніватись могли,
Які б пожежі засвітили,
Які б кайдани ми розбили,
Якого б ката розп’яли!
Коли б ми гніватись могли…
1907

ТІНІ

Куди піти,
Куди втекти
Від голосу страшного?
Тікаю я
В ліси, в поля, —
І не втечу від нього.
Біжу, а він
Гуде, як дзвін,
На смерть немов,
Все — бев та бов…
Коли ж стомлюсь,
Спочить спинюсь,
Бринять слова,
І хтось співа:

“Ой не стій,
Сину мій,
Не топчи хоругов…
Тут лилась моя кров,
Тут я ранений впав,
Як про тебе я дбав…
Ти забув…
Ти не був…
Ти ховавсь по житах,
По хлівах, по хатах,
Ти, як злодій, ховавсь,
Ти хотів і боявсь…”

І я з місця знімусь
І вперед понесусь,
А за мною врівні
Щось летить і співає мені:
“Ой синочку, порадничку,
Ой, де ж ти був, мій зрадничку,
Як в бік мене улучено,
Як в’язано і мучено,
І топтано, і палено,
І глиною привалено.
Чому не йшов хоч віченьки
Стулить мені на ніченьки…”

І я кричу,
І знов лечу, —
Де люде, де огні…
І легшає мені.
На досвітках прядуть,
Скрипки ведуть,
Баси гудуть,
Нічого їм не чуть…
“Нічого вам не чуть?” —
Питаюся у їх.
В одмову крик і сміх.
Я згодом обійдусь
І з ними сам сміюсь…
І нагло чую знов:
“Ой не смійся, сину мій,
Ще сміяться рано,
Ще димить моя кров,
Ще ятряться рани.
Ой постій,
Сину мій!”

І я криком кричу,
І із хати лечу,
А зо мною врівні
Щось біжить і співає мені…
1908

І ВИ ПОКИНУЛИ…

І ви покинули… і ви пішли…
І в найми душі віддали,
І клад, що вам діди сховали,
На скибку хліба проміняли…
Цигани ви,
Цигани ви!

А там, в землі, який там скарб лежав
І скільки струн в собі ховав…
Які б то звуки розітнулись,
Коли б ви дивних струн торкнулись!
Не варті ви,
Не варті ви…
……
І часом чує ліс в пітьмі нічній,
Як десь на кобзі золотій
Струна застогне і порветься,
І стогін скаргою поллється…
“О, де ж ви єсть?
О, де ж ви єсть?”
1908

* * *
Не зашумлять столітні верби,
Не зашумлять…
Не зацвітуть пожовклі луки,
Не зацвітуть.
Не вернем ми літа дитячі
Повік, повік…
Не підем ми волошки рвати
Ніколи вже.
На призьбі ти сидиш совою
І серце рвеш,
А я іду в крові і ранах,
Сліпий іду…
Дурна надія мене тернами
Кудись веде.
1908

ПІСНЯ СЛІПИХ
(Етюд)

Дайте сліпим, дайте незрячим,
Дайте.
Дайте покараним
праведним Господом,
Дайте.

Світ нам застелено чорною хмарою,
Сонечко яснеє ще нам не сходило…
Ой, до труни ж ми його не побачим…
Дайте сліпим, дайте незрячим.

Риплять вози, іржуть коні,
Шумлять люде, як ті ріки.
То-то дива на ярмарку,
То-то дива буде!
Шумлять люде,
Як ті ріки.

Ми тільки плачем —
Бідні каліки…
Плачем, не бачим…
Дайте сліпим,
Дайте незрячим.
1908

* * *

Щоденно ворони летять,
Щоденно ворони кричать:
“Там спалили,
Там убили,
Там піймали,
Там забрали,
Посадили,
Осліпили
І згноїли…
Кра-кра-кра!

В хаті холод,
В шлунку голод…
А з попом у хату з хати
Ходе смерть дари збирати:
Піп з кишенею пустою,
Смерть вмирає під вагою,
Чорт на скрипці ззаду гра,
Топче трупи… кра-кра-кра!

Що ж ви дивитеся? — плачте!”
“Чорні ворони, не крячте…
Ми оглухли, ми глухі…”
“Як же стали ви такі?”

“Нас дурманом обпоїли,
В наші вуха цвяшки вбили,
Наші голови скрутили
І такими жить пустили…
День ми днюєм, ніч ночуєм,
Все ми бачим, а не чуєм,
І ніяк ми не згадаєм,
Що зробилось з нашим краєм,
І не знаєм, — божевільні, —
Чи в неволі ми, чи вільні…”
Раз ми вільні, — нащо військо?
“Що в кишені?”, “Як назвисько?”
А не вільні, — чом до січі
Нас ніхто уже не кличе?

Нагло ворони знялися,
Буйним сміхом залилися…
“Кра-кра — вільні! кра-кра — вільні!
Божевільні, божевільні!”
1908
* * *

Cogito ergo sum —
Думаю — значить існую…
Ох, не існую — вікую
Вік свій під попелом дум.

Ох, чи під попелом дум?
В полум’ї сам я палаю,
Плачу, кричу, проклинаю.
Cogito ergo sum.

Cogito ergo sum…
Думи одна за другою
Линуть, горять наді мною,
Гублять свій попіл в мій сум.
7.V.1912

* * *

На волі раб! Живи, твори!
Літай орлом в просторах!
Туман розвіяли вітри,
Зовуть шляхи на гори!

Боїться пан його, як тхір,
То виє, то голосить…
А він іде на панський двір
І в пана ласки просить.
27.IX.1917

* * *

Ти ж бачиш Сам небесними очами:
Не ми йдемо, —
на нас ідуть з мечами, —
Чому ж мовчиш?

Ти, що створив степи і гори
І неба мріючі простори,
Чому мовчиш?!

Хіба ж не Ти нам дав страждання,
Думки, надії, поривання…
Чому ж мовчиш?!

Чому ж, коли в наш храм величний
Ввалився ворог наш одвічний,
Чому мовчиш?
Невже Ти хочеш знов страждання,
Ганьби, неволі і знущання?!
Чому ж мовчиш?

Як Ти осліп, Небесний Пане,
За правду нашу пекло встане!!
Віки ж мовчиш!
15.III.1919

* * *

Швидко, швидко ми побачимось,
Рідна матінко моя…
Наговоримось, наплачемось…

Розжену я хмари-тученьки
На пооранім чолі,
Обцілую твої рученьки…

Замету усі доріженьки,
Де ходила ти сумна,
Змию слізьми твої ніженьки…

Розкажу тобі старесенькій,
З чим зустрівся я в житті,
Коли вийшов я малесенький…

Все розтрачено, розгублено,
Бо воно було людьми
Не шановано, не люблено…

І зберіг я тільки, ненечко,
Скарб один, що ти дала, —
Золоте, як зірка, сердечко…

Виглядай мене в віконечко:
Незабаром я прийду.
Принесу я серце — сонечко…
6.V.1922

* * *

Ах, як любив я в кірху Стефана
З розбитим серцем заходить зрана!
Коли людей ще в храмі немає,
Коли на крилах спокій літає.

Дививсь я вгору, дививсь на стелі,
Шукав я Бога в святій пустелі…
І не знаходив, а в серці в мене
Мій Бог розп’ятий кричав шалено.
4.ІІІ.1919

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment