Ірина ОЛІЙНИК,
Київ

Квадратне серце —
в квадратнім колі,
в смертнім каре
ми падемо долі.
Василь Стус

Здається, що перший крок до омріяного українцями призначення Мистецького Арсеналу як осередку історії України зроблено. Три жалобні дні пам’яті жертв голодоморів в Україні розширилися згадкою про жертв політичних репресій. Експозиційна площина проекту “Правда рятує од смерті” потопала в червонобоких яблуках, блимала свічками, ридала “реквіємом”, а всі, хто там опинявся, йшли серед реальних експонатів “дорогою болю”. Зажевріла надія, що врешті-решт зникне усталений поділ на трагедію міста і горе села, оскільки біда замучених українців не знала кордонів і регіонів, а була цілісним породженням політичних репресій, за визначенням Василя Стуса, “зовнішньої зони” — СРСР.
Проект започатковано з ініціативи екс-президента України Віктора Ющенка, що відродило сподівання на те, що “хрещений батько” Мистецького Арсеналу все ж доведе до логічного завершення ті глибоко національні ініціативи, за які народ України висловив 2004-го йому свою довіру. Бо саме Указ Президента Ющенка від 17. 05. 2006 р. № 400/2006 “Про надання Державному історико-меморіальному заповіднику “Биківнянські могили” статусу національного” був першим кроком до встановлення історичної справедливості щодо тоталітарних репресій в Україні. Тим паче, що чекає завершення друга черга київського Меморіалу пам’яті жертв голодоморів.
У межах цих заходів народний художник України Анатолій Гайдамака представив концепцію проекту Меморіалу пам’яті жертв тоталітарного режиму “Цвинтар розстріляних ілюзій”. Анатолій Гайдамака наділений дивовижною здатністю зводити метафоричні масиви на історичному тлі буття, які матеріалізуються в конкретних речах. Теоретики мистецтва назвали це явище “поетичним символізмом”, проте, як на мене, до нього слід додати талант ОБРАЗОтворчого режисера, у якого рушійною силою творчого процесу є насамперед генетична пам’ять.
Центром “розстріляних ілюзій” є мішень. Цей образ родом із його дитинства. За словами митця, він чітко пам’ятає себе з 4 років, з моменту, коли він сам був мішенню для німецьких літаків, від яких ховався за деревами. Замість нього мішенню стала його хата, полум’я від якої назавжди відобразилося в дитячих очах, сформувавши відповідний поріг болю “поетичного символізму”. А його батько, пройшовши радянсько-фінську та Велику Вітчизняну війни, не застрелив жодного солдата, бо не зміг зробити мішенню живу людину. Може, саме тому й фінський снайпер, який цілив йому в голову, влучив у плече, зберігши руку, яка не стріляла.
Меморіал планується на основі меморіального комплексу “Биківнянські могили”, авторами якого є Микола Кислий і Володимир Чепелик.
Задля збереження цілісності об’єкта філософська концепція та структура першої черги буде розвинена й поглиблена. Насамперед буде максимально збережено історико-документальне довкілля, природний ландшафт, який уже сам є містким символом-очевидцем подій 1930—1940 рр.
Меморіальний комплекс “Биківнянські могили” — місце масових поховань репресованої київської інтелігенції 1930—1940 рр. Цю територію було офіційно визначено як “спецзону” для таємних поховань у 1936 р. 20 березня 1937 р. Президія Київської міської ради о 2 годині ночі таємною постановою прийняла рішення про відведення землі для спецпотреб. Саме тут знайшли свій останній притулок приречені до розстрілу в позасудовому порядку, вирок щодо яких було виконано в Києві. Цвіт української нації: митці, науковці, письменники, представники духовенства зазнавали нелюдських катувань у підвалах НКВС (вул. Липська, 16), що дуже символічно, оскільки нині там знаходиться Український фонд культури й Інститут національної пам’яті та в підвалах нинішнього Центру мистецтв (вул. Інститутська). Вироки “ворогам народу” виносилися не персонально, а “за списком”, судами “трійками” та “двійками”. Напередодні Великої Вітчизняної війни українська нація зазнала фізичного винищення від рук тоталітарної машини: голодомор 1921—1933 рр. винищив українське село, а репресивна сталінська машина намагалася стерти з лиця землі вільнолюбиву українську інтелігенцію.
Меморіальний комплекс розташовується на “спецзоні”, площею 4 га, становлячи систему знакових символів, які з кінематографічною точністю унаочнення цифр, фактів, сукупності людських доль мають на меті не лише вшанування пам’яті загиблих і похованих на цій території. Крім пантеону (місця поховання) Меморіал має на меті показати двовимірність простору: душі загиблих не зникають навічно, вони знову тут, у цьому просторі, виступаючи пересторогою сучасникам через поєднання різних символів.
Люди, предмети, рейки, потяг, платформи, могильні плити, обеліски — цей “цвинтар розстріляних ілюзій” перетворюється в єдиний образний потік, домальовуючись творчою фантазією кожного, хто опиняється в цьому смисловому полі, у фокусі мішеней. Меморіальний комплекс буде “озвучено” поетичними рядками борців за незалежну Україну, серед яких і ті, хто ймовірно похований у Биківні, як-от:

Слухайте шепiт хвої
на хребтах
i гомiн вiкових вiт.
Не можна затуляти
сучасним життям
життя тисячолiть.
Михайль Семенко

Під лінії прицілу були поставлені представники української інтелігенції, які стали зручними мішенями, бо їхньою зброєю були мистецтво, наука, слово. Серед них фундатор Академії мистецтв професор М. Бойчук, митрополит В. Липківський, письменник Я. Савченко, поети М. Семенко та М. Скуба… На сьогодні відомі імена 16 тис. осіб. Уперше інформацію про масові поховання оприлюднено в 1941 р. під час німецької окупації як злочини більшовицького режиму.
Перед входом до Меморіалу, на самому початку залізничної колії величезний камінь, де викарбувані слова В. Симоненка, які є епіграфом до всього Комплексу:

Гранітні обеліски,
як медузи,
Повзли, повзли
і вибилися з сил.
На цвинтарі
розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.
Мільярди вір —
зариті у чорнозем,
Мільярди щасть —
розвіяні у прах…

Із цього місця тягнуться дві довгі дороги, які перетинаються в центрі площі під прямим кутом, утворюючи лінії прицілу на величезній мішені, які водночас є дорогами через радіальні промені до концентричних кілець. На них хаотично розміщені ключові об’єкти Комплексу, які формують єдине смислове поле — як узагальнюючий образ мільйонів замордованих, закатованих, розстріляних. Через візуалізацію простору можна осмислити й аналізувати події на відстані часу. Символічна система доріг зливається на центральній площі, показуючи дистанційовану позицію сучасника на тлі історії, створюючи ефект присутності, даючи можливість кожному подолати цей шлях.
Центральну площу видно з усіх боків завдяки високій дзвіниці (»30 м), утвореній із металевих фрагментів із 4-х боків, у центрі якої стоїть “Стіл Тризни”. На ньому кожен може поставити свічки, фотокартки загиблих, покласти квіти, вшановуючи тих, чиї душі пішли в небо.
На дорозі, що тягнеться від Броварської траси, стоїть потяг тих років як символ репресивної системи, що розчавлювала людей. Саме він штовхає платформи, до яких під’їжджають “Чорні воронки” (образ людей, які здійснювали репресії). “Чорні воронки” зроблені з арматури у вигляді заґратованого простору.
Тут діє принцип динамічної композиції: здається, що ми самі знаходимося в її центрі, а навколо безвимірний світ, який тримає нас у цьому колі.
Рейки поступово заглиблюються в землю, щоб у такий спосіб зручніше було дістатися до центральної площі, а далі на них уже стоять платформи з гранітними плитами, де записані всі відомі прізвища закатованих.
Остання платформа стоїть на березі озера, де закінчується дорога, а в озері затоплені білі хрести у вигляді птахів, таких самих, як і біля входу. На іншій платформі — безіменні плити. В одному з вагонів реальне взуття, яке зняли із загиблих перед розстрілом.
Упродовж цієї дороги височіють символічні фігури-мішені, які поступово занурюються й остаточно зникають у землі (створюється ефект руху).
Концентричні кола — дороги навколо площі поєднані радіальними стежками за кількістю міжнародних об’єктів, як вибухи куль на мішенях.
Основні дороги та концентричні кола покриті червоним відсівом битої цегли, як величезна рана цієї землі.
Та попри все, тоталітарний режим не зміг подолати багатовимірність незалежного духу вільної людини, тих, хто насамперед важили в цьому світі як особистості. Саме тому Меморіал повинен дати відповідь на питання, яке від імені українців сформулював Василь Симоненко:

Де зараз ви, кати мого народу?
Де велич ваша, сила ваша де?
На ясні зорі і на тихі води
Вже чорна
ваша злоба не впаде.