Член НСПУ Любов Проць — авторка поетичних збірок “Дубляни” (1990), “Горобина ніч” (1995), “Сріберні ключі” (2001), “Дух євшану” (2002), “Група крові” (2009).
Просвітянка з першого дня відродженого Товариства, багато років очолювала місцевий осередок “Просвіти”, давній передплатник тижневика “Слово Просвіти”. Вчителька. Живе і працює в рідних Дублянах.
Книжку поезій “Група крові”, що вражає самобутньою метафористикою, актуальністю проблематики і душевною щирістю висунуто на здобуття Національної премії імені Т. Шевченка.
ЗОЛОТІ МАЛЬВИ
Пам’яті Василя Стуса
Тут вічна мерзлота. Освище тугу вітер,
У спомин вмерзнуть мальви золоті.
Я відігрію жменьку рідних літер,
Я їх посію тут, на мерзлоті.
І горло, ще заросле тишиною,
Розімкне співом замкнені уста.
…Коли це буде? Аж — як наді мною
Сльозу посіє мальва золота?
Наївний всоте: мальви — і сибіри?!
Сибір не знає мальв моїх в лице.
Я їх посію в слові — і повірить,
Хоч важко зараз вірити у це.
Бо чорна тінь у білий день вростає,
Зайшовся божевільним сміхом біль.
А де сльоза — там “…квітка проростає
В три скрики барв,
три скрики божевіль!”
Я їх скроплю молитвою: Єдина,
Свого терпіння і мені вточи!
…Спливає кров’ю зранена калина,
А нація — ошукана, мовчить…
Я помолюсь: мій нещасливий краю,
Чи добуджусь тебе на цій землі?
Та ж ті стовпи, що небо підпирають.
(Прокиньтесь, люди!) вже давно гнилі.
І рідне плем’я, розумом ледаче,
Горбами підпирає ті стовпи,
Де і моя розпука гірко плаче,
І гірко плаче небо з висоти.
Вони наплачуть повні строфи болю,
Вони від скверни вимиють святе.
Ще тільки засівається на волю,
Та завтра воля — зерном проросте!
* * *
Змурована із тиші ця оселя,
І стіни в ній завсіди хилиткі.
У ній тремтливі голоси поселять…
Перепиняє скрик: які-які?!
Тремтливі, кажеш?
Ах, тремтінь вже досить,
Бо тремтимо, здається, і вві сні.
Розпука голими руками носить
Уламки мук на мури крем’яні.
З них буде Храм. І віра стане дахом.
І виростуть під ним колись малі,
І душі їх, не вищерблені страхом,
Осанну проспівають цій землі!
* * *
Ю. А. Ковалю
День медом розтікається, однак
Крізь товщу світла ясно-янтареву
Прокліпується істина одна,
Що розтікатись мислію по древу —
Затія, прости Боже мій, дурна.
Бо ж не одного, знаємо, звела
Та пані, що дарує злото слова,
Натомість — ні двора ані кола…
Єдина втіха: Муза чорноброва
У фрейлінах придворних не була.
ДО МОВИ
1
Перший подих. Перший крок.
Перших слів уперта вдача.
На пуховиках казок
Ніжилась душа дитяча.
2
Була, мов свічечка, рівненька,
Не копирсався в генах атом.
…Качечко моя кривенька,
Підбита московським матом.
АРХІВИ
Літописи в літах. Вже ледь живі.
Приписано ж глаголити — довіку.
Та в кожного із них на голові
Сидять страхи — намножилось без ліку.
Пече печаль, припавши до чола,
Росте тривога —
вже з версту заввишки:
Колись вода знічев’я забрела…
Вогонь ввірвався…
Поселились мишки…
Письмен прадавніх тріпотлива в’язь
Снує узори сірі й невеселі…
Та що казати, коли навіть князь
Щитом прикрився
від краплин зі стелі!..
Той з Новгорода Сіверського муж,
Були в якого безпомильні стріли!
…А нині Ігор кволий і недуж —
Дощі його “постскриптум”
перестріли…
Болячки лізуть (а нехай їм грець!),
То ниє правий бік, то коле — лівий…
І зводить безголів’я нанівець
З медами мудрості старі архіви.
Вже ледь стоять замучені томи,
В них — чисте злото із часів минулих.
…Спитає плем’я, що прийде: хто ми?
А ті, що знали, вже навік заснули…
* * *
…Оті бої — страшні й запеклі
З самим собою — не душіть:
Шедеври створюються в пеклі
Епох і власної душі.
* * *
Входжу в літепло вечора, наче
В теплу хвилю тропічних морів.
Місяць виплив… Агов, небораче,
Де ти спав, що жупан підгорів?
Він регоче: — Де зорі хороші!
Тілом світить крізь чорні дірки…
Повне решето срібла-пороші
Пересіює ніч на зірки.
Жаби кумкають в тихім болоті…
Ну і дружна болотяна рать!
В теплу твань зірочки жовтороті
Упірнути й собі норовлять.
Дивен, світе, єси: жаби… зорі…
Світло неба — і багна без дна…
І простори душі неозорі,
Де за віху — зоря провідна.
* * *
З гори розбіглися дороги
(Їх назбігалось звідусіль!),
До вуст півонії вологих
Припав — не відірветься джміль.
Хатки ворушаться линами
У ранку неводі яснім.
Тонкими вусами-димами
Нащупують шпаринки в нім, —
Аби туди, де сонце красне
І щось там зблискує-гримить…
Грім прутиком блискучим лясне —
Вмить поховаються дими.
СЕЛО
Дочекалась черешня шпаків.
Тріумфує душа десь насподі.
Наші кури вже сотні шляків
Розгребли на сусідськім городі.
Пахне гноєм. Він сивим вуйкам
Все життя — за найтонші парфуми…
Моє рідне! Тебе не віддам
Я безрідному гицлю на глуми.
ЗЕМЛЯ
Допоки сонях сонця понад нами
І не забитий білий світ наглухо,
Так ніжно розминаємо пучками,
Щоб стала нам колись
легеньким пухом…
* * *
Стоїть-пручається свіча —
Не хоче в засвіти рушати…
О, як розпачливо втрача
Світ золоті розкішні шати!
Задмухає пожежу хто?
Хто упокорить шал жар-птиці?..
Пантрує вухо шерех — то
Ліси прошкують срібнолиці.
По хутрах лисів йдуть ліси
Край поля, де недремна варта
Дощів і мжичок. Не проси —
Для них позлота ніц не варта.
…В нору забився лис один —
Прийшла йому година чорна:
Над ним здригнувся білий млин —
Розціпенів і крутить жорна.
Голодні вишкірять роти
Рушниці, пси, неситі хати…
Вилазь, Микито. Не піти —
Себе живцем тут поховати.
Колюче мливо над і під —
Сльозою забиває око.
Хоч терпнуть лапи — пишеш слід.
Не видавай мене, сороко!
…А далі сил — і поготів.
Осліплять зблиски кольорові.
…Роздертий крик твій хтось з “братів”
Зашиє ниточкою крові…
* * *
Шедевр осінній… Ах, бракує слів!
Стань і дивись — шукати їх не треба:
Тремтлива гілка пізніх журавлів
У синій рамі вистиглого неба.
НЕДІЛЯ
На ослінчику чистім — побіля
Сірих буднів, де світла — на дні,
Ґречно сіла статечна неділя —
Білий вузлик на ниточці днів.
Личко світле, і Діви Марії —
Очі тихі (такою пишіть!).
Ніжний клаптик Господньої мрії
Став за латочку грішній душі.
В церкві правиться. Тішаться дзвони —
Підсолоджують Службі уста…
Б’ємо байдики, бо ж не боронить
Чепурушка — неділя свята.
Десь далеко нечесані справи
І розхристані вірші сумні…
Крапля меду до згірклої страви,
Красна мітка на сірім сукні.
Барви настрою — свіжі й багаті.
Сподіватись, що вічно, — дарма…
Півник з цукру на храмовім святі:
Ніби тільки лизнеш — і нема.
ЗАСТУДА
День відплив — із пісні білий лебідь.
Чебрецевий вечір сполинів.
Господи, я т у т чи вже на небі? —
Борсаюсь у кучугурах снів.
Блискавки обсіли зимне ложе —
Жалять то у скроню, то в брову…
“Ртуть” жене — спинитися не може.
Боже, я вже т а м чи ще живу?..
“Ніч як море”. Берега не видко.
За весло — просолений рукав.
Серце в горлі.
Б’ється швидко-швидко —
Біль на нього лови влаштував.
А хвилини сунуть, як ординці, —
Мусиш з ними стати віч до віч,
Мусиш перебути наодинці
Муку чорну, довжиною в ніч.
Але ні! Хтось з неба тихо зрине —
Ще одним веслом — ясний рукав…
…Ранок. Чай. І кружальце цитрини —
Німбом Того, хто порятував.
* * *
Село в облозі мовчазних снігів.
Хизується зима гістьми багатими.
Шнурочки чорні згублених слідів
Розвішені між церквою і хатами.
У скрипці вітру шум зелений вмовк.
Різдвяна казка — з віями лапатими.
— Голодними очима світить вовк, —
Лякає мама, щоб тримались хати ми.
Тепла у рукавицю украдеш —
І падаєш на синій лід сніжинкою.
Панує біле в просторі безмеж,
Де літо лоскотало слід пилинкою.
РІЗДВО “НА ВОДІ”
Сніги проспали білий час, коли
Їм землю з високості посипати…
Кліп-кліп униз —
то дрібен, то лапатий —
У хмари винувато з-під поли.
А винуваті! Хто ж таке видав,
Щоб на Різдво дощі колядували?!.
Та з дива місяць —
мандрівник бувалий —
Перекапустив срібні стоси справ!
…Стрибне пухнаста іскра: гойда-да! —
І вже у Свята присмак не солоний.
І на долівку ночі сніп соломи
Із Вифлеєму винесе звізда.
* * *
І кожний фініш — це,
по суті, старт…
Ліна Костенко
Стане смерть колись
новим початком —
Зринеш тихо з каламутних плес,
Щоб вернутись зболеним дитятком
У пелюшки лагідних небес.
Ангелом — невидимим, незримим —
Мимо Божих позахмарних веж
На хмаринці сонячної рими
Понад рідним полем пропливеш.
І якщо любив тебе Господь,
То сльозою капнеш голубою
В душу того, хто ще снить тобою,
Хто ще ходить, вбраний в тлінну плоть.
смт Дубляни Самбірського р-ну
Львівської обл.
