Кіногерої: сила впливу

b_60315Лариса БРЮХОВЕЦЬКА,
головний редактор журналу “Кіно-Театр”, керівник центру кінематографічних студій Національного університету “Києво-Могилянська академія”

Кіно — сильнодіючий засіб впливу і, залежно від того, в чиїх руках перебуває, воно може приносити добро і користь, а може бути злом і завдавати шкоди. В Україні панує тотальна байдужість до екранного продукту низької якості, в якому культивуються насильство, жорстокість, і який ще з кінця 1980-х років заполонив кіноринок України (один із російських кінодіячів на початку 90-х висловився: коли упала залізна завіса, то замість якісного кіно, для нас відкрили кран “каналізаційної труби”…). Наші сусіди — Польща і Росія — обрали правильну лінію в охороні свого кінопростору: не заборони, а конкуренція із голлівудським продуктом, вони випускають фільми власного виробництва, відображають у них життя своїх громадян, історію своєї країни, екранізують свою літературу (в грудні минулого року в Росії зафіксовано рекордне відвідування кінотеатрів — глядачі пішли на фільм “Спасибі, що живий” про Володимира Висоцького, а ось зовсім свіже повідомлення: почалися зйомки фільму за романом      Ф. Достоєвського “Біси”). Яка ситуація з українським кіно вже двадцять років — відомо. А тим часом в Україні окреслилося коло борців “проти цензури”, які, замість підтримувати українське кіно, стають на захист кінематографічного імпорту і запевняють, що “брудні фільми” не мають негативного впливу на глядача, зокрема на підлітків, що жорстокість на екрані не причетна до посилення таких негативних явищ серед молоді, як злочинність, пияцтво та інші нещастя. Причини такої ситуації — не тільки в байдужості держави до свого кіно, а й у тому, що в Україні дослідженнями соціології кіно ніхто не займався і навіть не цікавився.

Трохи соціології
Жільбер Коан-Сеа у своїй праці “Проблеми кіно і зорової інформації”, виданій у Парижі 1961 року, писав про кінематограф: “Замість підпорядкування якимось нормам і духу культури та цівілізації він являє собою в плані колективному — хаос соціальних і культурних рівнів, в плані індивідуальному — фактор психологічних порушень, сила впливу яких ще маловивчена, але незаперечна. З точки зору антропологічної ставиться питання про умови життя розсудку”.
Кіно (а вслід за ним і телебачення) можна порівняти з добровільним полоном, у який потрапило людство на сучасному етапі. Якість того екранного життя — питання окреме. Поки що абстрагуємося від оцінок, а зупинимося на механізмі його сприйняття і впливу. Як бачимо, ще півстоліття тому наука зафіксувала факт впливу кіно на людську свідомість, характер якого, а тим більше наслідки, маловивчені.
Причин і мотивацій, чому люди дивляться фільми, багато. Виходячи з того, які фільми найпопулярніші, дивляться переважно заради розваги. Дослідники звертали увагу на “втечу від дійсності”, яку суспільство легалізувало в кінематографі як явищі масової культури.
Зв’язок “фільм—глядач” вивчає соціологія кіно. У СРСР соціологічні дослідження у цій царині велися, але зводилося, як правило, до визначення популярності фільму і спроби зрозуміти, у чому її секрет. Наукові інтереси зарубіжних науковців були ширші: вони прагнули з’ясувати, як відбувається вплив фільму на глядача. Об’єктом дослідження ставала психіка глядача.
Психологічну дію кіно розкриває теорія французького дослідника Едгара Морена — одного з найвідоміших представників соціології кіно Франції, автора книги “Кіно і уява”. Центральна проблема його досліджень — вивчення того, як сприймає фільм глядач і безпосередньо пов’язаний із цим процес проекції—ідентифікації. Цей процес належить до психічних станів, які зустрічаються і в повсякденному житті. Кожна людина проектує своє суб’єктивне “я” на об’єктивну дійсність. Ідентифікація відбувається за різних обставин, зокрема й тоді, коли людина каже: “Я б на його місці…”.
Фундаментом фільму, як відомо, є фотографічний образ. Морен нагадує про особливий статус фотографії в нашій культурі — вона відіграє роль фетиша в чуттєвих стосунках, є безсумнівним доказом у слідстві, засвідчує людську ідентичність, іноді їй приписують надприродні властивості (можливості реєстрації метафізичних явищ, недоступних для людського ока; представники деяких первісних культур вважали, що зроблений знімок позбавить їх душі). Та особливість фотографічного образу не є фактом об’єктивним, вона виникає внаслідок ефекту роботи людської думки, яка знайшла у фільмі і фотографії привілейований обшир для прояву людського двійника, такого собі своєрідного сполучення ознак тіні і дзеркала. До речі, твердження, що побачене на екрані маємо збагачувати власною уявою, висловив американський філософ Гуго Мюстерберг у книзі “Кінодрама. Психологічні студії” ще 1916 року.
Такою є природа кінематографа — він створює ілюзію життєподібності. Це дуже швидко зробило з нього мистецтво, яке має велику силу впливу. Але існувати глядачеві в ньому дозволяє не так подібність кінематографічного видовища до об’єктивної реальності, як суб’єктивна чуттєва ідентифікація глядача з кінематографічним образом.
Чому це стає можливим? За Мореном, суб’єктивна емоційна співучасть глядача у дії фільму немов би перетворює екранні події у щось реально існуюче. Відбувається це завдяки особливим умовам, які панують в кінозалі, а також завдяки кінематографічним засобам виразу. Всі засоби кіномови служать цьому процесу, але насамперед рух і наближення. Наближення дозволяє стати учасником кінематографічного дійства. Щодо руху в кіно, то він має багатовимірний характер: окрім руху персонажів на екрані, руху камери, існує динамізм музики, ритм, монтаж, плин часу, що минає під час перегляду.
Саме завдяки своїй диспозиції кіноглядач може бути одночасно у двох місцях — у світі, показаному у фільмі, і в залі кінотеатру. Ситуація глядача в кінозалі, вважає Морен, є дуже важливим чинником — саме вона вирішальною мірою спричиняє до проекції—ідентифікації так інтенсивно. На це впливає насамперед темрява в залі, нерухомість глядача і його залученість у дію. Темрява поглиблює співучасть глядача з подіями фільму, його ж пасивність приводить до більшої емоційної вразливості. Таким чином реальність практична в кіно редукується в реальність емоційну.
Кінематографічні засоби беруть у полон глядача, завдяки чому фільм (“машина для проекції—ідентифікації”, як його назвав Морен) виконує часткову роботу замість психіки глядача. Через що глядач не повинен докладати зусиль до ідентифікації з образом. Завдяки особливостям мови фільму й умовам у кінозалі в нього відразу виникає враження, що він перебуває серед показаного світу. Більше того, адже те, що він дивиться, навантажене емоціями. Враховуючи всі ці обставини, Морен окреслює фільм, як “радіоактивний двигун, начинену проекціями-ідентифікаціями”, або як ефект “молекулярної експлозії” кінематографічного образу, насиченого чуттєвістю.
Отже, незаперечним фактом є те, що екранні образи відбиваються на психіці та свідомості людини. Більше того, йдеться про віднайдення свого alter ego в героєві фільму, що й дає ґрунт для наслідування. Глядач може уподібнюватись героям фільму і наслідувати їх.
Сам вибір зразка для наслідування відбувається з різних причин: це може бути фізична чи моральна подібність глядача з героєм; глядач може знаходити в героєві риси близької людини і нарешті — дійова особа втілює людський ідеал глядача.
Так, у фільмі все передбачено і розраховано на сприйняття. Звичайно, кожен сприймає по-своєму: як би у фільмі не програмувався цей процес, він завжди сприймається індивідуально, хоча в залі й утворюються колективні емоції, які до певної міри впливають на сприйняття кожного глядача.

“Ніби все це трапляється зі мною…”, або Колективний портрет кіногероя
Від згаданих досліджень французьких науковців минуло півстоліття. Змінився кінематограф, став більш технологізований, а щодо масовості аудиторії його відчутно потіснило телебачення. Змінився і характер сприйняття: фільми дивляться переважно вдома на малому екрані, а не в кінозалі.
То як же впливає кіно на глядача сьогодні, з огляду на окреслені зміни?
Із цією метою серед студентів, які слухають у Національному університеті “Києво-Могилянська академія” мій курс “Історія кіно. Гуманістичні концепції”, я провела письмове опитування, в якому взяв участь 31 респондент. Потрібно було відповісти на два запитання: “Які образи фільмів відповідають тим цінностям, які для Вас важливі?” і “Які причини для наслідування героя фільму?”.
Чесно кажучи, коли я пропонувала ці питання, то не сподівалася, що отримаю такий широкий спектр думок, причому змістовних і осмислених. Троє учасників принципово заперечили наслідування героям фільмів як таке (“Не вважаю за потрібне наслідувати героїв”. “Не наслідую героїв фільму, тому що не потрапляю в подібні історії”. “Ніколи не наслідувала героїв фільму, але, на мою думку, досить багато людей це робить через свої комплекси та надумані недоліки”). Такі твердження можна потрактувати, як відсутність героїв, вартих для наслідування, у фільмах, які дивилися ці респонденти.
Були відповіді, в яких робилися спроби визначити причини наслідування. Це, зокрема, невпевненість у собі — “така людина шукає у героєві фільму ідеальні риси для наслідування”. Причиною наслідування може бути й малий життєвий досвід людини, яка себе ще не знайшла. “Людина завжди в пошуках, дивлячись фільми, аналізуючи їх та знайшовши для себе свій образ, вона може подивитися на якусь проблему з боку та вирішити питання, які її цікавлять”.
У відповідях висловлено міркування про те, чим їх захоплюють побачені фільми, а також, які саме герої варті наслідування. Наприклад: “наслідувати героя можна, якщо він втілює образ гідної, добропорядної людини, творить добро та не піддається спокусам”. Подобаються фільми, які мають глибокий емоційний моральний підтекст, у яких розкриваються моральні чесноти людини (“Ганді” Р. Аттенборо, “Ляльки” Такесі Кітано), чуттєві фільми, що спонукають задуматися над певними життєвими ситуаціями. Дехто любить фільми, де можна аналізувати негативні вчинки героїв, а комусь імпонують фільми історичні, де “якнайкраще зображується проблема вибору. Задовольнити власні інтереси чи думати про інтереси родини або навіть країни? Це питання актуальне і досі. Дивлячись фільми про історичні події, можеш наглядно побачити переваги та недоліки того чи іншого рішення”.
Відповіді дозволяють намалювати портрет кіногероя, якого хочуть наслідувати сучасні студенти. “Неодинарна, вільнодумна, творча особистість, але, на відміну від багатьох кіно-“оригіналів”, він не є ані замкненим маргіналом, ані егоїстичним снобом. У нього вистачає сміливості не тільки йти своїм шляхом, а й вчити цього інших”. “Незвичні персонажі, людяні”. “Герої щирі і відверті, які не бояться осуду суспільства, роблять дива за допомогою власних зусиль, і це те, чого в житті не вистачає”. “Сильна духом, впевнена в собі людина, для якої характерний саморозвиток і вдосконалення, організована людина”. “Альтруїстична, жертовна у ставленні до інших людей, віддана суспільству заради його збереження і вдосконалення”.
Не варто дивуватися, що комусь імпонують герої фільму “Мрійники” Бернардо Бертолуччі, в якому йдеться про події кінця 1960-х: “образ бунтівної молоді, вільні ідеї, краса людського тіла, їхнє відчуття світу, мистецтва, одне одного, їхні роздуми про  політику, життя”. Не обійшли увагою і Джонні Деппа у “Піратах Карибського моря” “як втілення легкого ставлення до всього та вміння пожартувати в найскладнішій ситуації”.
Втішає те, що респонденти дивляться також кінокласику, зокрема фільми Франсуа Трюффо, Федеріко Фелліні, Френка Капри. “Герой, який здивував мене, — це Монтег із роману Рея Бредбері та однойменного фільму “452 градус за Фаренгейтом”, який був достатньо мужній, щоб змінити своє життя та повстати проти системи. Хоча у фільмі ця ситуація гіперболізована, та мораль зрозуміла”. До героїв, які відповідають цінностям, що важливі для нинішніх другокурсників, належить Гвідо Ансельмі з фільму Федеріко Фелліні “Вісім з половиною”, тому що цей фільм передає сутність творчості й ускладнень, які вона викликає у творця. “Можливо, це не найкращий приклад для наслідування героя, проте для мене цей образ дуже близький, бо яскраво передає внутрішні переживання творчої людини та складність і асоціативність її мислення”.
Можливості знайти ідеального кіногероя сьогодні широкі, адже величезна кіноспадщина виставлена в мережі Інтернет й студенти охоче цим користуються. Підтвердженням є відгук про героя одного з фільмів Френка Капри — зворушливого Джорджа, душу рідного містечка, котрий робить життя інших прекрасним. А ось ще один персонаж — “у героїні фільму “Коко де Шанель” є багато тих цінностей, які важливі у моєму житті. Габріель (Коко) сильна, вольова і цілеспрямована людина. Вона хотіла змінити світ моди, внести щось нове. Але життєві обставини не дозволяли їй цього. Та Габріель не зламалася, не опустила руки, розвивала свої таланти і досягла того, чого так прагнула все своє життя. Коко змогла стати відомою на весь світ”.
У цих відповідях — здорові амбіції молодих людей, які роблять вибір у самостійному житті.
“Ідеал сильної людини для мене — Джіа — героїня однойменного фільму (1998). Біографічна драма, що змальовує всі стадії розвитку людини: злети, падіння, розбиту любов, славу, гроші, наркотики. Моїм цінностям відповідають: сила, стійкість та одночасно жіночність, вірність собі та близьким. Звісно, це історія з сумним фіналом, до того ж досвід героїні не варто наслідувати. Натомість я прагну досягти таких людських якостей, які вона мала. Я не хочу бути Джією, але хочу мати такий же дух, таку силу волі”. Тут доречно зробити коментар (не мораль, а саме коментар): автори фільму лукавлять, показуючи, що героїня “пройшла крізь наркотики”, — адже залежність від них, як правило, неуникна, що означає руйнування волі, свідомості, організму людини.
Про широту діапазону уподобання студентів свідчить також і вибір на користь абсурду. “Коли важко прослідкувати причини вчинків персонажів, тоді цікаво шукати їхні спільні точки дотику з навколишнім світом, спостерігати, як вони співіснують з іншими, звичними для нас персонажами. Кіно — це те, що ми шукаємо поза буденністю, чи не так? (приклади таких героїв — Сергій Сергійович із фільму Балабанова “Щасливі дні”, персонажі фільмів Еміра Кустуриці, Кіри Муратової). Мовчазних, спостережливих, занурених у себе героїв, як Янгол із “Неба над Берліном” я теж люблю”. У цій відповіді цінним є уміння відсторонюватись від зображуваного, влучність аналізу. У фільмі, на думку одного з респондентів, має бути повнота почуттів і переживань героя і неймовірні ситуації — це дає можливість пережити чиєсь “життя” впродовж години.
Міркування сучасної молоді можуть бути дуже корисними для українських кінематографістів, особливо для молодих, для яких порозуміння з глядачем — не порожній звук. Тож іще одне глядацьке побажання: “Яким би фільм не був (чи комедія, чи мелодрама, чи на історичну тематику), він має зображати ситуації, які актуальні для кожної людини, які відбуваються навколо нас і хвилюють кожного. Особисто для мене фільм є гарним, якщо я декілька днів згадую те, що побачила в ньому, коли я співчуваю чи хвилююся за героїв, ніби все це трапляється зі мною чи навколо мене”.
І насамкінець. У відповідях український фільм згадується тільки єдиний раз: але приємно, що йдеться про твір талановитий: “Ще одним фільмом, який я виділяю для себе, є “Вавилон ХХ” Миколайчука. Світ, зображений у ньому, настільки прекрасний, таємничий і незбагненний…”.
Доля українського кіно сьогодні залежить від кожного з нас. Але насамперед від уряду, від влади, від їхньої волі та бажання. Українське кіно відсутнє на екранах телебачення, в кінотеатрах. Отже, і в свідомості молодих глядачів, навіть тих, які люблять серйозне, якісне кіно.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment