Володимир ПЕТРУК,
кандидат історичних наук,
член Національної спілки письменників України
У діючій історичній схемі державності Руси-України серед Великих князів Київських безумовна перевага надається Володимиру Великому (?—1015, роки правління 978—1015), натомість його правнуку Володимиру Мономаху (1053—1125, роки правління 1113—1125) уваги приділяється значно менше.
Внаслідок закладених шкільним вихованням стереотипів, штучно сформована колективна пам’ять українців зберігає іменний ланцюжок столичних володарів в основному раннього періоду становлення київської держави — Аскольд—Олег—Ігор—Ольга—Святослав, далі, з переходом до християнської традиції, найбільше возвеличує рівноапостольного князя Володимира І (нагадуючи про його бабусю — теж рівноапостольну християнку княгиню Ольгу) та його ще не канонізованого сина Ярослава, будівника Софії Київської. І все — вже навіть його улюбленого сина Всеволода, батька Володимира ІІ, не згадують.
Від Ярослава і до руйнівника Києва Батия — вельми туманні уявлення з плутаниною часто повторюваних слов’янських імен Великих князів, до яких навіть латинських номерних цифр не додавали. Лише глибоко під землею на станції метро “Золоті ворота” по новочасних мозаїках допитливий турист може розібратися — хто і за ким сидів у Києві на великокняжому троні.
На поверхні ж — три представницьких пам’ятники — Володимиру з Хрестом, Ользі з Андрієм Первозванним, Кирилом і Мефодієм та Ярославу з макетом храму Софії — тобто християнським діячам. До цієї ж традиції належить і церква на умовній Аскольдовій могилі, а навпроти неї пам’ятник. Кому — Аскольду? Ні, тому ж Андрію Первозванному.
І жодного пам’ятника державним діячам князівського періоду, за винятком хіба Святослава Хороброго, на який здобувся колектив МАУПу, розташованого далеко від історичного центру Києва і туристичних маршрутів, хоча величний пам’ятник королю-лицарю, який славою не поступається Ричарду Левине серце, мав би стояти в центрі Європейської площі. Як-от у центрі Львова, де шанують державну традицію, поставили прекрасний кінний пам’ятник “Королю Данилу”. Такий же пам’ятник Данилу Галицькому ще в 90-ті роки з’явився в колишній столиці Галицько-Волинського князівства (західноукраїнській середньовічній державі) — Галичі.
А з Володимирами взагалі курйози відбуваються. Ці дві особи зливаються в одну: Володимира Хрестителя (в супроводі фото київського пам’ятника або нововідкритого у м. Владімірі) називають ще й Мономахом (?!) — загляньте в Інтернет, що там робиться. При цьому ставлять пам’ятник Володимиру І, як засновнику м. Владіміра, яке заснував його правнук Володимир ІІ (ця плутанина почалася ще з переписувачів давніх літописів). За “Шапку Мономаха” — символ київської державної традиції, який нібито дістався Володимиру ІІ від його діда по матері — візантійського імператора Константина Мономаха, в Москві видають витвір часів Золотої орди (більшість науковців вважають її подарунком хана Узбека). Уже в наш час московський папа Кіріл на інавгурації Януковича подарував йому підробний перстень того ж візантійського імператора Мономаха, який нібито був дарований зятеві — батькові Володимира ІІ.
Отже, в Москві і в цілій Росії Володимиру ІІ Мономаху надають куди більшого державного значення, ніж у Києві. Характерно, що діючий Президент РФ Д. Медвєдєв саме у Владімірі на Клязьмі (Заліському) оголосив 2012 рік ювілейним — “1150 років російської державності”.
Володимиру ІІ Мономаху (з ініціативи ПЦ МП) планується встановити пам’ятник на Соборній горі у Смоленську (тут він справді князював у 1073—1078 роках). А от у Бєлгороді (заснованому аж 1596 року за указом царя Фьодора Іоанновіча) вже стоїть пам’ятник Володимиру ІІ Мономаху (?), а образ його з хрестом — навіяний знову ж таки його прадідом Володимиром Хрестителем (?!). Спосіб “удревнити” історію до 1000-ліття парадоксальний — через хибне ототожнення з літописним Білгородом під Києвом (тепер с. Білогородка Київської обл.) та ще й на додачу і з Білою Вежею у хазарській землі біля Цимлянського броду на Дону на місці фортеці Саркел, яку взяв Святослав. Обидва до сучасного Бєлгорода не мають жодного стосунку.
Показовий коментар кореспондента про цей білгородський пам’ятник: “Рядом украинская граница, город Харьков — “вторая” столица Украины. Он всегда свысока смотрел на своего российского соседа, а сегодня смотрит с некоторым замешательством. Над всей этой местностью господствует Харьковская гора, на которой в последние годы вырос новый современный район Белгорода. Недавно ее украсил величественный памятник Владимиру Мономаху, несомненная достопримечательность, хоть и новодел. Он как бы встал над Белым городом и осеняет его святым крестом”.
“Замешательство” у Харкові тривало недовго. Швиденько знайшли у Харківській області історико-географічну точку, пов’язану з Мономахом. З повідомлення преси: “26 марта в Изюмском районе Харьковской области установлен памятный знак в честь 900-летия Победы Владимира Мономаха над половцами…”. Звичайно прозвучала купа слів про єдину державу, народ тощо, згідно з духом традиційної імперської історичної школи, на кшталт: “Киевский князь Владимир Мономах является отцом Триединого русского народа, восточнославянской цивилизации, под названием Русский Мир”. З відповідним висновком: “На столетия Русь оказалась поделена татарами, Литвой и Польшей. А сейчас возрождается в новом качестве — Триедином”. Не дивно, що у відкритті цього пам’ятного знака взяли участь виключно проросійські організації Харківщини — “Русь Триединая”, “Память Державы”, “Русское вече” “Харьковское Губернское дворянское собрание”, “Слобожанское Казачье Войско”, “Чугуевская городская казачья община “Пластунъ”, Харьковский десантно-спортивный клуб “Маргеловец” й неодмінний представник УПЦ МП. Весь пафос цієї “культурно-краєзнавчої події” зводився до традиційного заперечення існування українського народу, незаконними батьками якого оголошуються татари, литовці й поляки.
Між тим, в Україні є прекрасний пам’ятник Володимиру Мономаху, який возвеличує його як культурного діяча, письменника, автора літературного твору — морально-виховного “Повчання”, зверненого до своїх дітей, з автобіографічною вставкою та мисливською темою “путів і ловів”. Але не в Києві, а у Прилуках Чернігівської області (перша згадка за 1092 р.).
У Києві знають тільки одного Володимира — рівноапостольного. І пам’ятник у нас є чудовий над Дніпром — лиш не киянами поставлений. І вулиця Володимирська — чи не найкрасивіша. Є й ще одна центральна вулиця, пов’язана з пам’яттю про Володимира І. Ще коли він киян у Почайну не заганяв, був у нього гарем не згірше за східні у городку поза Києвом, ним же й заснований. Вже коли він став новонаверненим і взяв собі християнське ім’я Василь, городок цей дістав назву Васильків. Нинішні кияни його вельми поважають — по вул. Васильківській (колишній Малій) нову станцію метро назвали Васильківською. Якимось дивом спинився розгляд питання про повернення одній з найважливіших вулиць Києва, що починається від Хрещатика і доходить до Либідської площі, все тієї ж назви Васильківська (з додатком) Велика Васильківська. При тому, що саме вона стане найвідвідуванішою під час “Євро 2012”, бо саме на ній розташований Олімпійський стадіон.
Шановні панове кияни! А може, досить слави Василькову? Пора вже нам у столиці України позбутися провінційного мислення. Давайте і ми будемо державниками та покажемо “хто є ху”, як любив казати М. С. Горбачов. Назвемо цю чудову вулицю іменем Володимира Мономаха — Великого князя Київського, видатного державного і військового діяча, сміливого мисливця (захоплення близьке до спорту). Він заслуговує на пам’ятник у своїй метрополії, який можна встановити на заново спланованій Троїцькій площі перед Олімпійським стадіоном. На цей раз не на коні (як у м. Владімір), і не з хрестом (як у Бєлгороді) чи з письменницьким знаряддям у руці (як у Прилуках), а на позолоченному троні як і належить Великому князю Київському (каменю для достойного п’єдесталу в Україні вистачить, аби він не поступався Владімірському). І головний убір у нього має бути таки візантійської моделі, а не псевдошапка середньоазіатського покрою. Щоб він символізував корону, подібну до тих, які були у візантійських імператорів. Володимир Мономах цього вартий і по крові, і за державні заслуги.
Не думаю, що в ударному темпі можна вирішити таку складну творчу задачу і створити вікопомний пам’ятник Володимиру Мономаху вже до Євро—2012 (як це було зі стадіоном у Львові). А шкода, коли згадати, що він не лише сам був онуком двох імператорів — візантійського Константина Мономаха і київського Ярослава Мудрого, а й чоловіком дочки англійського короля Гарольда ІІ — Ґіти. А їхня дочка Євфимія вийшла заміж за короля Угорщини, а рідна сестра Євпраксія — за імператора Священної Римської імперії німецького народу Генріха I Капета. Син Юрій, відомий як Долгорукий, похований у Києві, засновник Москви. Рідна тітка — королева Франції Анна — дружина короля Генріха ІІ.
Було б що розповісти гостям із Європи. А про те, що сучасні київські майстри здатні створити унікальний монумент із відповідним антуражем свідчить прекрасний пам’ятник Пилипу Орлику і його Конституції. Є що показати європейцям!
Тож для початку хоча б вулицю від Хрещатика і до Либідської площі назовімо цим знаменитим іменем — Володимира Мономаха, щоб перестали його плутати з прадідом Володимиром Великим і почали шанувати державних, а не тільки церковних діячів князівського періоду історії України-Руси.
