У деяких авторів російськомовних публікацій викликають гомеричний сміх власне українські наукові терміни, як-от: дишковиця (бронхіт), жовтопропасниця (вірусний гепатит), запійна маячня (біла гарячка), низькоросток (карлик), первневий (елементарний), солодиця (цукровий діабет), схрещенець (гібрид), червонівка (еритема), череняк (зуб мудрості) тощо. На думку критиків, такі терміни абсолютно зайві, навіть шкідливі, адже до них давно існують спільні російсько-українські або іншомовні відповідники.
Ірина МАГРИЦЬКА,
м. Луганськ
Україна тут не унікальна
У мовознавстві оберігання мови від впливу іншомовних запозичень як реакція на загрозу денаціоналізації, втрати культурної самобутності називається пуризмом. У багатьох європейських культурах процеси очищення мов від чужорідних елементів — вже усталена традиція, неминучий етап їх становлення і зміцнення, своєрідна форма боротьби народу за політичну й культурну незалежність.
Саме так кілька сторіч тому виник і утвердився місцевий пуризм у Німеччині, яка перебувала під культурним впливом Франції; в Угорщині, що була під тиском німецької та французької мовних стихій; в Ісландії, де зусиллями тамтешніх філологів розгорнувся рух за очищення мови від данських і німецьких нашарувань; у Чехії, яка виборювала власну мову, а відтак ідентичність, у потужної імперії Габсбургів; у Польщі, де пуризм також був відповіддю на насильницьке понімечення поляків. У ХХ ст. Туреччина реформувала свою мову шляхом рішучого витіснення арабо-перських термінів й утвердження замість них питомих просторічних слів і діалектизмів, ретельно зібраних філологами на турецьких теренах. Багату пуристичну практику як обов’язковий етап становлення літературних мов на народній основі мають й інші європейські народи (болгари, серби, македонці, хорвати, естонці, італійці, фіни), а також народи Азії (перси, євреї, японці тощо).
“Закон Тубона” у Франції передбачає сплату великих штрафів за надмірне використання іншомовної лексики; її вживання допускається лише за відсутності відповідного аналога у французькій мові, при цьому запозичене слово обов’язково пояснюється французькою. А на сторожі французької мови стоять інституції, підпорядковані безпосередньо президентові або прем’єр-міністрові, — такі, як Вища рада французької мови, Головна комісія з термінології та неологізмів, спеціалізовані термінологічні комісії Французької академії, координовані підрозділом Міністерства культури, Головним управлінням із питань французької мови.
У багатьох європейських країнах (Німеччина, Польща, Естонія, Словенія, Хорватія тощо) сьогодні активно працюють громадські об’єднання, які опікуються захистом своїх мов від надмірних запозичень. Європейським народам позбутися комплексу мовної меншовартості й утвердити культ свого, а не чужого завжди допомагала просвітницька діяльність їхніх національних наукових і культурних авторитетів. Безперечно, у дилемі “запозичати чи творити власне” вибір залежить не стільки від внутрішньомовних чинників, скільки від ідейних настанов суспільства.
Нам теж був властивий
європейський досвід
Українське пуристичне термінотворення бере свій початок від 70-х років ХІХ ст., коли з’явилися лексикографічні праці М. Левченка “Опытъ русско-украинскаго словаря” та І. Верхратського “Знадоби до словаря южноруского”. Але найпродуктивнішим періодом творення термінів на живомовній основі були 20-ті роки минулого сторіччя. У цей час видано кілька словників медичних термінів, серед яких — “Російсько-український словничок медичної термінольоґії” О. Курило (1918), “Номенклятура хвороб” О. Корчака-Чепурківського (1927), “Словник медичної термінольоґії” В. Крамаревського (Х., 1931) та ін. Ці словники містили такі питомі найменування, як б’ючка (артерія), гнояк (абсцес), комірка серця (шлуночок серця), ломець (ревматизм), навіювання (гіпноз), ядуха (сильна задишка) і под.
Усі (!) вчені тоді погоджувалися з тим, що в термінотворенні необхідно використовувати внутрішні мовні ресурси, і вони довели, що українська мова має весь лексичний і граматичний арсенал для творення наукових термінів у дусі народної мови. І цим підтвердили висновок французького лінгвіста А. Доза про те, що немає переваг одних мов над іншими, що “жодна мова сама по собі не є більш пристосована (придатна) до життя, ніж сусідні з нею”.
Радянський лінгвоцид
знекровив українську мову
Але, як відомо, 1933 року радянська влада поклала край і українізації взагалі, й українському пуристичному термінотворенню зокрема. Українських філологів, які були причетні до цього процесу, репресували, їхні праці затаврували як “шкідницькі” та “буржуазно-націоналістичні”, термінологічні словники вивезли з України і знищили. Один із критиків українських пуристів 20-х років С. Василевський писав: “Ми маємо справу з ворогом озброєним, який перегорнув не одну тисячу сторінок етнографічних пам’яток і взагалі різних літературних джерел (а хіба з наукової точки зору це погано? — І. М.)… За “чистою наукою” Тимченка, Кримського, Курило та інших ховалися фашистські інтервенціоністські плани… Ми, озброєні наукою Маркса-Леніна-Сталіна, остаточно доб’ємо ворога і побудуємо більшовицьке українське мовознавство, гідне доби соціалізму”.
1936 року з’явився очищений від “націоналістичних” елементів “Словник медичної термінології”, укладений “бригадою наукових працівників”, який продемонстрував цілковите знекровлення національної медичної лексики. Відтоді й аж до початку 90-х років минулого сторіччя наукові терміни в українській мові творилися або шляхом калькування чи прямого запозичення з російської мови, або перенесенням інтернаціоналізмів із тієї ж російської — лишень було б менше розбіжностей між двома “братніми” мовами. Сам перелік українських термінологічних словників, знищених комуно-більшовицькою владою 1933 року, вражає, бо він містить ті самі термінологічні словники, що їх дефіцит ми відчуваємо зараз, змушені використовувати іншомовні запозичення. Саме внаслідок цього дефіциту нащадки тих, хто причетний до знищення тих словників, зараз глузують…
Цілком логічно, що здобуття Україною політичної незалежності 1991 року стало поштовхом для нової пуристичної хвилі в українському мовознавстві. Варто погодитися з Олександром Тараненком у тому, що “пуризм у сучасній мовній практиці спрямований на очищення української мови не взагалі від слідів впливу інших мов і проти запозичень не з польської мови (відомо, що українська мова розвивалася протягом кількох сторіч під потужним впливом не лише російської, а й польської мови, яка теж залишила в ній помітний слід. — І. М.), а тільки з російської, яка … розглядається при цьому як основне джерело зовнішнього впливу на українську мову, здатна позбавити її ознак своєї ідентичності. У такій боротьбі з наслідками впливу російської мови відбувається як усунення власне русизмів, так і не завжди усвідомлюване відштовхування взагалі від образу російської мови, у тому числі й від наявних у ній іншомовних слів, …від історично спільних для обох мов одиниць”.
Йдеться про специфічний власне-український різновид мовного пуризму — боротьбу з т. зв. “москвофільством”, яке, за Василем Сімовичем, означає: “Приймати те, що від чужих народів попадає до скарбу нашої мови, не від них безпосередньо, а просіяним крізь московське сито… оминаючи свої власні фрази, брати московські; дослівно перекладати (а то й неперекладними лишати) слова й вислови з московської мови, не додивляючись до того, чи вони відповідають духові нашої мови, чи ні”.
Українська
термінологія сьогодні
Щоб визначити стан, у якому перебуває наукова термінологія на 21-му році незалежності Української держави, достатньо взяти до рук, наприклад, чинні російсько-українські словники медичної термінології і подивитися, як вони перекладають українською лексему туберкулёз. Ігноруючи традиційний народнорозмовний його синонім сухоти, укладачі цих словників (М. Присяжнюк, С. Вассер, І. Дудка) подають лише його російсько-латинський варіант — туберкульоз. А ще варто проаналізувати виступи представників української “еліти”, які мали б пропонувати суспільству взірці мовлення, зокрема й наукового. Отож один із народних обранців із високої трибуни Верховної Ради промовляє: “Консенсус іде в тому сенсі, що секвестр і кадастр треба пролонгувати”. Усі іменники-терміни в цій цитаті запозичені, і є великий сумнів у тому, що хтось, окрім самого депутата, зрозумів зміст сказаного.
Щодо надмірного використання запозиченої лексики Святослав Караванський зауважує: “Занадто часте вживання іншомовних слів дехто вважає за ознаку освіченості. Досвід же і практика свідчать, що любов до “вчених” слів часом приховує брак освіти і незнання рідної мови. Годі заперечувати, що сучасна культурна людина не може не вживати іншомовної лексики, а надто у сфері науки. Проте надмірне вживання іншомовних слів, а тим паче козиряння цим уживанням, не прикрашає мови сучасників. Іншомовні слова треба вживати там, де необхідно, де без них нема як обійтися. Там же, де є можливість вживати свою лексику, краще вживати свою”.
То чому ж у сучасній Україні, нібито позбавленій колоніальних пут, майже відсутня європейська за своєю суттю практика оригінального термінотворення на національній основі, а окремі пуристичні спроби викликають категоричне заперечення з боку їх противників, а також заяви останніх про “дефективність” питомої української термінології, ширше — про убогість української мови та її непридатність для інших, окрім фольклору й мистецтва, сфер? Чому досвідчені фахівці самоусунулися від “опитомнення” термінології, а передові кола української інтелігенції виявляють байдужість до цих процесів?
Мовний постколоніалізм
Відповідь на ці запитання одна: Україна досі залишається постколоніальною країною. Головною ознакою її постколоніалізму є те, що багато українців ще не позбулися малоросійської або радянської ідентичності — далася взнаки кількасотрічна асиміляція тубільного населення в панівну, нібито престижнішу, російську мову і культуру. І, ніде правди діти, ця асиміляція триває і в наші дні.
Сьогодні в Україні працюють два основні проекти: перший базується на європейській орієнтації, другий спрямований на євразійську міфічну спільноту, т. зв. “русскій мір” — утопійний, ретроградний, але такий, що має велику підтримку серед значної частини населення України. Який із цих проектів переможе, покаже час. Якщо перший, то українська термінологія, ширше — українська мова — не потоне в океані глобалізації; вона позбудеться російського посередництва й відходитиме від англоцентризму, а отже, збережеться як мова сильна й самобутня. Але чи варто філологам мовчки вичікувати, який із цих двох проектів переможе? Безперечно, слабша мова (а українська, об’єктивно, є такою) не має права на лексичне змішування, бо це може стати початком її кінця; без пуризму вона приречена на поступове витіснення й у кінцевому підсумку — на повне вимирання. Пилип Селігей дає в цій небезпечній для української мови ситуації слушні рекомендації, які адресує і українським філологам, і самій Українській державі: “Бажано розширити права Комітету наукової термінології НАН України з перспективою відновлення Інституту української наукової мови. У складі Комітету варто створити комісії з різних галузей знання, які б регулярно видавали збірники обов’язкових і рекомендованих термінів. Обговорювати пропоновані варіанти доцільно на демократичних засадах — за участю якнайширшого кола зацікавлених осіб і установ. Прийняті ж рішення мають бути обов’язковими для всіх міністерств, науково-освітніх закладів, підприємств, редакцій і видавництв… Організувати Комісію швидкого мовного реагування, яка б оперативно відстежувала появу в літературі та ЗМІ нових запозичень і пропонувала натомість питомі відповідники… Заохочувати перекладацьку роботу, а в університетах розпочати підготовку майбутніх перекладознавців і наукових перекладачів… Формувати громадську думку, адже головною перешкодою для становлення самобутніх національних терміносистем є не стільки внутрішні особливості мови, скільки суспільна байдужість, несприйняття мови як культурної цінності… Поглиблювати теорію термінозапозичень з огляду на сучасні глобалізаційні реалії, зокрема з’ясувати, які типи й обсяги зовнішніх впливів є корисними для української мови, а які — руйнівними”.
Тож завдання окреслені, справа — за волею держави й філологічної громади до праці на ниві збереження української мови як головного атрибуту Української держави. Без такої волі наше мовознавство й надалі залишатиметься озброєним “наукою Маркса-Леніна-Сталіна” й перебуватиме у колоніальному стані.
