Ігор МАРЦІНКОВСЬКИЙ,
голова Миколаївського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка
Систематизація матеріалів зв’язків імені Т. Шевченка та його спадщини з Миколаївщиною часом приносила зовсім несподівану інформацію. З’ясувалося, що в Миколаєві 1916 року видано найпершу в шевченкознавстві роботу з дослідження лексики творів Т. Шевченка — “Словничок Шевченкової мови”. Книжка видрукувана коштом автора накладом усього 100 примірників у друкарні І. Фефербойма. Згадана миколаївська друкарня розміщувалася на Соборній вулиці “рядом со входом в иллюзион Кино-Бомонд” і рекламувалася як така, що “выполняет все типографические и линовальные работы по очень дешевым ценам в течение одного дня”.
“Словничок…” — книжка невеликого формату (100х170 мм), обсяг — 71 сторінка. Палітурки з тонкого сіро-голубого паперу. Книжка має титульну сторінку, на 3 сторінці є посвята “Присвячую Ганнусі Г.” — тобто, Ганні Григорівні Гольдштейн, за повідомленням доньки автора, добрій приятельці родини, на 4 сторінці розміщена “Передмова”, на 5—64 сторінках подано словопокажчик, на 65-й та 67—69 сторінках додано пропущені слова, на 66 і 70—71 сторінках вміщено виявлені друкарські помилки. Сторінки 67—71 — “Додаток до “Словничка Шевченкової мови”, наприкінці якого зазначено: “Автор дуже прохає шановних читачів вибачити за недбале видання цього Словничка, бо ні власноручно правити коректуру, ні взагалі стежити за друкуванням своєї праці він не мав можливости з приводу пробування на військовій службі. Н. Літ. (тобто, Нестор Літописець. — І. М.) 26 Грудня 1916 г. Херсон”. Невеликий наклад, простенький папір “Словничка…” та зазначений автором стан військовослужбовця свідчать про його обмежені фінансові можливості, тож запропоновані друкарнею І. Фефербойма найдешевші, у порівнянні з іншими типографіями міста, й швидкі поліграфічні послуги, певне, й спокусили його.
Із передмови дізнаємося, що укладач “Словничка…” користувався одним із найповніших і найкращих на той час “Кобзарем”, виданим у Петербурзі 1907 року за редакцією В. Доманицького.
У словопокажчику “Словничка…” в алфавітному порядку зафіксовано 6829 слів. Слова подані у початкових формах зі вказівкою сторінки, на якій вжите, переважно вперше, те чи інше слово.
У короткій передмові до “Словничка…” автор зазначає: “Перше я мав на думці скласти повний словник Шевченкової мови з показником чисел вживання кожного слова зокрема, але на 82-й сторінці “Кобзаря” переконався, що здійснити цього не зможу, тому й залишив свій замір <…>. Звичайно, можливі з мого боку й помилки, пропуски, недогляди, але гадаю, що й з цими хибами моя праця стане в пригоді при складанні повного наукового словника Шевченкової мови. Як мені відомо, це вже й робиться Наук. Тов. імені Шевченка у Львові”. За свідченням В. Кубійовича, Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ), готуючись до 100-річчя від дня народження Т. Шевченка, планувало серед інших робіт видати “словник Шевченкової мови”. Мовознавець Й. Дзендзелівський припускає, що саме ця інформація, певне, й застала автора “на 82 сторінці “Кобзаря” та стала причиною того, що він відмовився від укладання “повного словника Шевченкової мови” та обмежився лише словопокажчиком”. Співставивши доступні матеріали, Й. Дзендзелівський звертає увагу, що в НТШ укладати словник мови творів Т. Шевченка мав намір І. Огієнко, який “задумав був видати повного словника Шевченкової мови видання В. Доманицького 1910 р. Виписано було понад 200000 карток, але вся ця праця спинилася через… примусовий виїзд”, і саме від І. Огієнка Н. Малеча міг довідатися про наміри створення в НТШ словника Шевченкової мови. У передмові до “Словничка…” автор зазначав, що в роботі зафіксовано всі слова, які “вживав Великий Співець України в своїх поетичних творах”. З цього приводу Й. Дзендзелівський звертає увагу, що у словопокажчику “Шевченкової лексики” В. Ващенка та П. Петренка (К., 1951. — 107 с.), який укладено на ширшій базі, за академічним виданням, вказано 7100 слів, що трохи більше, ніж у “Словничку…”.
Вперше про “Словничок Шевченкової мови” згадав, щоправда, всього чотирма реченнями П. Горецький у монографії “Історія української лексикографії”, де вперше й надрукував фото його титульної сторінки, але не назвав автора, а тільки вказав, що “автор підписався псевдонімом “Нестор Літописець”. Український мовознавець П. Горецький (24.ХІ(7.ХІІ)1888—16.VІІІ.1972) був на рік молодший від автора “Словничка…” і, певне, знав про його нелегку долю виселенця, а може, й особисто вони були знайомі, тому і вказав у своїй монографії, що той саме “підписався”. Наступна інформація про “Словничок…” з’явилася у “Літературній Україні” (11 грудня 1964 р.) статті-рецензії Є. Кирилюка “Незгасне, як життя” на появу “Словника мови Шевченка в двох томах” (Київ: Наукова думка, 1964). Проте й ця інформація була дуже куца, а про автора зазначалося: “Складений невідомим нам автором, який заховався під всевдонімом “Нестор Літописець”. У монографії П. Горецького та статті Є. Кирилюка згадувався ще один словник “таємничого” автора — “Україно-руський словничок до Кобзаря Т. Г. Шевченка” (Херсон, 1917). П. Горецький, згадавши словнички, дає їм високу оцінку, зауважуючи: “Обидва розглянуті словники Шевченкової мови є тепер великою бібліографічною рідкістю. Знайомство з ними (у першому — з реєстром Шевченкової лексики, у другому — з перекладом її по-російськи) обов’язкове для тих, хто досліджує мову Шевченка, зокрема для укладачів нового “Словника мови творів Шевченка”. Якщо про “Словничок Шевченкової мови” П. Горецький подав дуже коротку інформацію, то на другому словничку Нестора Літописця він у своїй монографії зупиняється детальніше. На жаль, про обидва словнички та його автора нічого не сказано ні в передмові В. Ващенка і П. Петрової до їхньої книжки “Шевченкова лексика, словопокажчик до поезії Т. Г. Шевченка” (1951 р.), ні у двотомному енциклопедичному виданні “Шевченківський словник” (1978 р.). 1992-го Й. Дзендзелівський у “Записках наукового товариства імені Т. Шевченка” друкує ґрунтовну статтю про Нестора Малечу. Правда, тут автор пише про словничок “обсягом 66 сторінок”, а насправді, разом із додатком, якого могло не бути в якомусь із примірників, його обсяг складає 71 сторінку. Найімовірніше, в Україні є два “Словнички Шевченкової мови” — одним з них користувався Й. Дзендзелівський (у Львові) та в Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського у Києві, яким користувався автор цієї статті та із книгозбірні якої зроблені фотографії зазначених двох “Словничків…” Н. Малечі.
Нестор Михайлович Малеча — український філолог, етнограф, краєзнавець, фольклорист, педагог, кандидат філологічних наук (1954 р.), професор (1962 р.) — народився 27.Х.(8.ХІ) 1887-го в українському селі Стругівській Буді Чернігівської губернії, тепер Суразького району Брянської області Російської Федерації. Походив Н. Малеча зі священицької родини. Навчався в Чернігівській духовній семінарії, Новгород-Сіверській класичній гімназії, з якої його 1904 року виключили за участь у зібранні сільської бідноти в селі Біріні. Закінчив 10-ту Петербурзьку гімназію. Із 1905-го навчається на біологічному факультеті Вільної вищої школи (Вищих педагогічних курсів професора П. Ф. Лесгафта) в Петербурзі, але її не закінчив, бо за розповсюдження нелегальної літератури та активну пропагандистську роботу, яку вів разом із братом Семеном, студентом Петербурзького університету, серед селян і робітників тютюнових плантацій Стародубського та Новгород-Сіверського повітів, 1907 року був заарештований і просидів у Стародубській тюрмі 11 місяців, а брата у цій же тюрмі було вбито.
З “Автобіографії” знаємо, що в 1910—1913 рр. він “відбував царську солдатчину”. З початком Першої світової війни призваний в армію, де з листопада 1913 р. був статистиком у Київському окрузі водних шляхів сполучення, у 1914—1915 рр. завідував реєстрацією річкових вантажів річок Південного Бугу і Нижнього Дніпра (міста Миколаїв і Херсон), з 1915 по червень 1918 рр. служив доглядачем у 130-му зведеному евакуаційному госпіталі (Херсон). Після демобілізації Н. Малеча працював у різних установах: у 1917—1918 рр. — секретарем українського міського комітету при Херсонській міській думі, з липня 1918 по листопад 1919 рр. — членом термінологічної комісії лівобережних залізниць (Київ).
Із 1909 р. Н. Малеча член Української соціал-демократичної робітничої партії, з 1915-го — засновник і керівник її Херсонської організації, з 1917 р. — член її Центральної контрольної комісії, гласний Херсонської міської думи, херсонський повітовий комісар при Українській Центральній Раді. 1917 р. заснував культурно-політичне товариство “Українська Хата у Херсоні”, яке 6 січня 1918 р. реорганізоване в Херсонське товариство “Просвіта”, до складу ради товариства увійшов й Н. Малеча. 1918 р. — секретар українського міського комітету при Херсонській міській думі. 1919 р. — член термінологічної комісії лівобережних залізниць у Києві. Того ж року виїхав до дружини в Рівне, де був мобілізований до Армії УНР (призначений інспектором культурно-національних справ Волинської дивізії); хворий на тиф потрапив у полон до денікінців, які відправили немічного і кволого Н. Малечу до Миколаєва.
З грудня 1919 по липень 1921 рр. Н. Малеча працював “учителем української мови 3-ї класичної школи Миколаєва”. Архівні матеріали вказують, що Н. Малеча поіменно письмово звертався до батьків віддавати своїх дітей у функціонуючі тоді дві українські трудові школи, одна з яких знаходилася по 3-й Слобідській, 61. В Миколаєві Н. Малеча працював також учителем й у 1-й Дівочій гімназії.
У серпні 1921 р. Н. Малеча переїздить до Києва, де спочатку працює інструктором із ліквідації неписьменності в штабі Київського військового округу, а згодом інспектором ліквідації неписьменності в Київському губернському відділі народної освіти й викладає українську мову і літературу в київських вишах. З 1923 р. відвідує лекції на факультеті етнографії Київського історико-археологічного інституту, який закінчив у 1925 р. З січня 1930 по січень 1932 рр. він — директор Київського технікуму м’ясної промисловості й, за сумісництвом, з квітня по листопад 1933 р. працює в Інституті мовознавства ВУАН — завідує лексичним бюро мовознавства Академії наук. З листопада 1933 по березень 1934 рр. Н. Малеча — голова комісії мов і викладає в Київському фінансово-економічному інституті.
Працюючи на педагогічній ниві, Н. Малеча одночасно займається й підготовкою підручників та посібників для ліквідації неписьменності. Він уклав чотири букварі: три українські — один надрукований у щоденній київській губернській робітничо-селянській газеті “Більшовик”, другий для селян — “На колгоспних ланах: Сільський буквар для дорослих”, третій для робітників — “Ударник: Буквар для дорослих” (у співавторстві з А. Плаксиним) і четвертий у співавторстві з Г. Чарнецькою польський буквар — “Kolektywista: Tlementarz dla malopismiennych”. У співавторстві з І. Бойковим укладає та публікує кілька посібників з української мови: “Робоча книга з української мови. Для шкіл політосвіти 1-го ступеня, для гуртків нижчого технічного персоналу та самоосвіти”, “Заочний курс української мови для малописьменних: Лекції 1—15”, “Український правописний словник з короткими правилами правопису та завданнями до нього”. У співавторстві з Я. Чепігою публікує читанки: “Міжнародний юнацький день: Збірник для шкіл, сельбудинків та інших політосвітніх установ”, “Червоне слово: Читанка для шкіл малописьменних дорослих”, “Жовтневе свято: Збірник для сельбудинків…”, “День 9-го січня: Збірник для шкіл, сельбудинків…”. У співавторстві з І. Бойковим друкує універсальний на 43 лекції посібник “Українська мова: Книжка для гуртків самоосвіти. Для українського населення РСФРР” та “Правописний задачник: Підручна книга для малописьменних”.
Через наклепи заздрісників у березні 1934 р. Н. Малечу арештовують і без суду висилають у Казахстан, в місто Уральськ, де, щоб вижити, він працював коректором у газеті “Прикаспийская правда”. В Києві залишається дружина Марія Миколаївна, п’ятнадцятирічна дочка Ганна і семирічний син Святополк (студентом Київського університету в 1941 р. призваний в армію і з війни не повернувся). Через якийсь час Н. Малеча знову на педагогічній ниві — вчителює в багатьох середніх школах міста, фельдшерській школі, активно включається в роботу місцевого відділення Товариства вивчення Казахстану. З серпня 1939 р. Н. Малеча працює викладачем Уральського педагогічного інституту, а в 1945 р. закінчує цей же інститут та отримує документ про вищу філологічну освіту. З 1958 р. він — доцент, з 1962-го — професор Уральського педагогічного інституту ім. О. С. Пушкіна.
З етнографічних праць Н. Малечі заслуговують на увагу і надзвичайно цікаві й сьогодні “Весілля в селі Пакулі Чернігівського повіту Чернігівської губернії” (1912), “З народної арифметики” (1929), у якій подані оригінальні відомості про системи позначень чисел народної бухгалтерії неписьменними чабанами та чумаками, “Програма до збирання відомостей про плахти” (1930), “Дитячий фольклор. Лічилки”, яку Н. Малеча підготував разом із дружиною Марією до друку 1976 р. (матеріал зібраний наприкінці 20-х і на початку 30-х років та містить 692 лічилки) і яка, на жаль, так і не видана до сьогодні, хоча є першою синтетичною працею з цього виду дитячого українського фольклору. В Уральську Н. Малеча в основному займався дослідженням говорів російського населення середньої та нижньої течії річки Урал (“Фонетичний ряд територіального діалекту уральських козаків”, кандидатська дисертація, “Словник говорів уральських (яїцьких) козаків”, “Словник мови уральських козаків”, “Словник уральського діалекту” тощо).
Шевченкознавству Н. Малеча прислужився й віднайденням в Уральську, в запасниках обласного історико-краєзнавчого музею портрета козачого офіцера М. Ф. Савичева (кольоровий папір, італійський олівець, білило), виконаного Тарасом Шевченком у Новопетровському укріпленні в червні 1852 р., про що він і повідомив у пресі (стаття “Найдена картина Т. Г. Шевченко”).
Цікаво, що миколаївське коріння має ще один вчений-мовознавець, згаданий у цій статті. Доктор філологічних наук (з 1961 р.), професор (з 1963 р.), член НТШ (з 1992 р.) та завідувач (1962—1986 рр.) кафедри української мови Ужгородського університету, фахівець з історії української мови, української і слов’янської діалектології, лексикології та лінгвогеографії Йосип Олексійович Дзендзелівський (1921—2008), на статтю якого ми посилалися, родом із села Мазурового, тепер Кривоозерського району Миколаївської області. Насамкінець зауважимо, що з Миколаєвом пов’язані лексикографи Володимир Даль, який особисто був знайомий із Тарасом Шевченком, Нестор Малеча, який у нашому місті жив, працював та видрукував хронологічно перший в українському мовознавстві словопокажчик мови окремого письменника — Тараса Шевченка, Йосип Дзендзелівський.
