Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
Падають
Зерна
Кришталевої музики.
П. Тичина
За державної погоди, коли творчість українських модерністів перших десятиліть минулого століття була для читача недосяжною, його тріумфальний дебют сприймався як щось непоясниме. Здавалося, він постав на голому місці, виник із нічого. Але так не буває. І справді, Тичина багато взяв у Вороного й Філянського, Чупринки й Олеся. Брав у французьких і російських символістів. В Олеся і Вороного — аж до буквальних перегуків, інтонаційних ходів. Та дивна річ: чим більше відкривалися джерела, до яких припадала його молодість, тим відчуття непояснимості зростало. Це непомильне, всупереч логіці, відчуття було найпромовистішою ознакою унікальності цього голосу.
Унікальність Павла Тичини в тому, що його поезія мовби оповита чаром того, що називаємо українськістю. Тієї субстанції, яка не піддається логіці. У цьому його можна зіставити, звичайно, з певними застереженнями, тільки з Шевченком. Це особливо гостро відчуваєш зараз, коли кисень у суспільній атмосфері витісняється вуглекислим газом. Коли природність і неперервна тяглість народного життя безнадійно порушена і перспектива западання в морок виродження постала у всій своїй грізній наготі.
Молода муза Тичини піймала у свої сіті — і в цьому її парадоксальна таємничість — невловлюване, вислизаюче, те, що супротивне понятійності й означуваності. Точно зауважив Зеров: “Сплетення слів і уявлень з ріжних сфер чуття, але якось об’єднаних тоном, — загадкові, несподівані й чудні, — тонко фіксують те перебіжне, неясне, моментальне, скоріше угадуване ніж бачене або чуте, мимо чого байдуже проходить тверезий існувальник”. Молодий Тичина — поет радісних очікувань і сподівань. На національне відродження зокрема. І хоч ренесансність його обірвалася рано, жодному з поетів, ні до, ні після нього не вдалося домогтися такого концентрату втішання життям. У писаному з розрахунком на чужі очі “Щоденнику”, Тичина лишив записи, які надаються до осмислення природи його хисту. Самоцитація: “Окремі з них сприймаються як самопрояснення спонукальних мотивів творчості, зокрема тих її подразників, які губляться у безодні непрозірного. Наприклад, записи про гудки паротяга, які в уяві поета дають відчуття зросту і багатоповерховості. І офарбовуються у три кольори — блакитний, білий, зелений. Тоді як гудок електрички — рипучий і прямий “як оглобля”. Ще раніше Тичина писав про квінту паровозного гудка, який то нагадував йому про суворий закон природи — неминучість смерті, то пов’язувався ним з рахманністю і м’якістю в барві й холоднуватістю й приреченістю в “тембровій ідеї”. Він так гостро це відчував, що означив навіть неприйнятне чи й відразливе для нього поєднання тонів: “соль-сі, ре-до, до-мі, до-фа”. У кольорі — це для нього сусідство синього, червоного, білого. За його словами, близькість глуха й безперспективна.
Не менш цікаві згадування про чутливість до світла, про світляні кола, які він відчував ще немовлям, як і про “вертикальні ходи”, застосовані ним уперше у вірші “Закучерявилися хмари”. Він виділив їх графічно і в тексті й уточнив: “Ля-сі (вгору) — ре-фа-сі (униз)”. І далі: “Верховенство музики над змістом, зауважене дослідниками у “Сонячних кларнетах”, потребує уточнення. Це не гола музика Чупринки. Це музика у комплексі з іншими чинниками. Поезія Тичини — зухвале вторгнення на територію суміжних муз, яку вона з нечуваною досі в українській літературі природністю й легкістю колонізувала засобами слова. Річ саме у цій легкості і природності. Музичним слухом не були обділені й видатні хатяни — Вороний, Олесь, Філянський. Останній ще й пристойно малював. Чупринка — суціль фоніка. І фоніка як основоположний естетичний принцип. Але всі вони у зіставленні з Тичиною пори його дебюту видаються майстрами і тільки. Ми бачимо, як задумана, закроєна і пошита їхня поетична одежа. Бачимо її декорум, рубці, петельки і гудзики. Одежа навіяна модерними взірцями і по-своєму приваблива. Але між майстрами і Тичиною — прірва. У них — чи не все зрозуміле і поясниме. У нього — незрозуміле і непоясниме. Щось на зразок дорогих парфумів, полишених у повітрі таємничою незнайомкою”.
Його “земний імпресіонізм” (Еренбург) із небесним просвітленням. Перекладач О. Гатов зауважив, що за складністю поетичної техніки поезія Тичини не поступається Валері і Рільке. Ф. Сологуб твердив, що український поет пише “за останньою європейською модою”. Щодо моди — здиблюється органіка кларнетизму. Тичина — національний поет. Модернізм його з яскравим родовим оперенням. Це те, що принципово відрізняє його від модернізму як знеособлення. Утім числі й від модерністів нинішніх. У примхливості, летючості його ритмів відбився народний лад мовлення.
Самоцитація: “Що кларнетизм — наслідок саме такої складної хімічної реакції, спонукає думати присутність у “Сонячних кларнетах” відчутного подиху стихійного, яке мовби увірвалося туди без волі автора, висповідалося ним, використало його як свій рупор, щоб дуже скоро полишити назавжди. Ось чому Тичину неможливо наслідувати, як неможливо наслідувати вітер, зливу, повінь. Тичина — медіум стихій. І доки домінувало боже начало, ті стихії були сонячними. Він вільний, як вітер у польоті, стихія підштовхує його руку і поет то римує, то ні, то розтягує рядок, то обрубує до пуанта чи дає зразки верлібруючої суміші. Від примхливості його ходів рябіє в очах, кожен новий вірш не схожий на інший і водночас йому ж суголосний, бо перейнятий усе тією ж світлоносною енергією. Така світлоносність стосовно поетів — явище поодиноке й уривчасте. У самого Тичини вона виродилася у пародійні форми”.
Еволюція поета у напрямку негативу простежується рано. Уже в другій книзі “Плуг”, попри присутність таких шедеврів як тетраптих “Скорбна мати”, “На майдані”, “Як упав же він…”, “Зразу ж за селом…”, втрачено чистоту тону. Третя ж його книжка “Замість сонетів і октав” фактично жодного стосунку до поезії не мала. Окремі тексти якоюсь мірою наближені до ритмічної прози, більшість же — констатація вражень, думок, сентенцій, як правило, поверхових. Намагання Тичини постати у якості мислителя, яка ніколи йому не давалася, демонстративна художня аскеза обернулися крахом. Тичина й сам пізніше сумнівався у доцільності публікації цієї книжки: “На бісового батька я видрукував “Замість сонетів…” Книги наступної “У космічному оркестрі” не порятували ні Верхарн, ні Вітмен — поети, до яких Тичина був небайдужий. Гучна риторика й абстракції цих розгонистих верлібрів, прикладання законів космосу до процесів, що відбувалися в країні, пов’язування їх із тим, що згодом назвали революційною романтикою, пояснювалося не тільки втручанням держави у літературу, а й піднесенням щодо побудови “нового світу”.
У збірці “Вітер з України” Тичина ще почувається при силі. Є в ній такі безперечні удачі як перша частина диптиха “Плач Ярославни”, “Кожум’яка”, “Осінь така мила”, “Повітряний флот”. Поет ще грається словом і звуком у віршах “Надходить літо”, “La bella Fornarina”. Він ще не в державній уніформі, але вже приміряє її до себе. Стрімке падіння його генія ще попереду, але тенденція уже означилась. Не все тут пояснюється тільки переляком поета, як вважав Стус.
Самоцитація: “З Тичиною неодмінно мало статися те, що трапляється з обдарованими хлопчиками-співаками: по досягненні ними певного віку голос їх втрачає свою первісну чарівність, набуває іншої, не завжди позитивної якості. Неможливо уявити, що та мудра у своїй дитячості широкорозплющеність душі Тичини-кларнетиста не полишила б його у роки наступні. Але за умов нормальних, вона плавно перейшла б в іншу якість. Так чи інак, але мутація голосу мала відбутися, і вона відбулася, набравши гротескової форми: дитячість переросла чи не в хронічну інфантильність, смішну у пору зрілості й трагічно недоречну у літах похилих”.
Від понятійності, розсудливості, сентенцій застерігав Тичину прозірливий Зеров. І розцінював те як відступництво від власного таланту. Еволюція поета у напрямку розумування позбавила його духовної опори у вигляді щасливого поєднання символізму з імпресіонізмом, де він почувався як риба у воді. Геніальність справді урвалася разом із першою книжкою. А якщо й озивалася у збірках наступних, то лишень віршами написаними тієї ж пори.
Був і великий переляк. Репресивний режим спрямовував винятковий талант поета у річище своїх потреб. Ліпив його за своєю подобою. Матеріал виявився піддатливим як глина. Тичина знав про цю свою слабкість. У його щоденникових записах знаходимо фразу, сказану Роменом Ролланом про Берліоза: “Могутній геній, але слабкий характером”. Характеру таки бракувало. Назавжди лишиться таємницею, як почувався поет, коли писав свої печально знамениті агітки, зокрема й ту, що під назвою “Партія веде” облетіла всю країну. Написана вона була страшного 1933-го. І це при тому, що Тичина добре знав справжні причини голодомору. Ребус фенотипу. Таємниця психіки. Та будьмо справедливими. У стоячих водах його віршописання траплялася й риба цінної породи: поема “Похорон друга”, фрагменти з поеми-симфонії “Сковорода”, “Срібної ночі”, уривки з драматичних творів, окремі рядки, строфи, але їх доводиться буквально вивуджувати з ідеологічного намулу. Антологічний характер публікації позбавляє можливості універсального прочитання. Обмежимося фактом: фізичне життя Тичини у почестях і славі тривало кілька десятиліть. Духовне — урвалося рано.
“Сонячні кларнети” — вершина його імпресіоністичного письма. Так вважав Зеров. Так вважаємо ми, пам’ятаючи при тому його ж слова про поетику асоціативного символізму. Ті ліричні шедеври, що не входили у збірки Тичини: “Блакить мою душу обвіяла”, “Ви знаєте, як липа шелестить”, “Молодий я, молодий”, “Десь на дні мого серця”, “З далекого походу”, “Як не горю — я не живу”, “Зоставайся, ніч настала”, “Дівчинка на призьбі”, “Казала травка…”, що належать до пори його молодості, тільки підтверджують сказане.
Блакить мою душу обвіяла,
Душа моя сонця намріяла,
Душа причастилася
кротості трав, —
Добридень я світу сказав!
Це — Тичина 16-літній. Рух до вияву геніальності уже означився. Ще все попереду: і феноменальний злет, і феноменальне падіння.
* * *
Блакить мою душу обвіяла,
Душа моя сонця намріяла,
Душа причастилася кротості трав —
Добридень я світу сказав!
Струмок серед гаю як стрічечка.
На квітці метелик мов свічечка.
Хвилюють, маюють, квітують поля —
Добридень тобі, Україно моя!
1907
Ви знаєте,
як липа шелестить…
Ви знаєте, як липа шелестить
У місячні весняні ночі? —
Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі.
Кохана спить…
Ви чули ж бо: так липа шелестить.
Ви знаєте, як сплять старі гаї? —
Вони все бачать крізь тумани.
Ось місяць, зорі, солов’ї…
“Я твій” — десь чують дідугани.
А солов’ї!
Та ви вже знаєте, як сплять гаї!
6 травня 1911
Гаї шумлять…
Гаї шумлять —
Я слухаю.
Хмарки біжать —
Милуюся.
Милуюся-дивуюся,
Чого душі моїй
так весело.
Гей, дзвін гуде —
Іздалеку.
Думки пряде —
Над нивами.
Над нивами-приливами,
Купаючи мене,
мов ластівку.
Я йду, іду —
Зворушений.
Когось все жду —
Співаючи.
Співаючи-кохаючи
Під тихий шепіт трав
голублячий.
Щось мріє гай —
Над річкою.
Ген неба край —
Як золото.
Мов золото — поколото,
Горить-тремтить ріка,
як музика.
1913
Арфами, арфами…
Арфами, арфами —
золотими, голосними обізвалися гаї
Самодзвонними:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Думами, думами —
наче море кораблями,
переповнилась блакить
Ніжнотонними:
Буде бій
Вогневий!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий…
Стану я, гляну я —
Скрізь поточки
як дзвіночки, жайворон
як золотий
З переливами:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Любая, милая —
чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям вкрай
Там за нивами:
Ой одкрий
Колос вій!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий…
1914
* * *
З далекого походу
Вернувсь до мене брат.
Одкинув він рушницю,
На край стола схиливсь.
— Ой що ж ти, брате, бачив,
Кого ти там убив? —
Поглянув він на мене,
Поглянув, одвернувсь.
— Питаєш ти, що бачив,
Чи я кого убив, —
Мене, мене убили! —
Сказав та й заридав…
І зрозумів я: люди
Були звірми і єсть. —
О, що ви наробили,
Прокляті, на землі!
1914—1915
О, панно Інно…
О, панно Інно, панно Інно!
Я — сам. Вікно. Сніги…
Сестру я Вашу так любив —
Дитинно, злотоцінно.
Любив? — Давно. Цвіли луги…
О, панно Інно, панно Інно,
Любові усміх квітне раз —
ще й тлінно.
Сніги, сніги, сніги…
Я Ваші очі пам’ятаю,
Як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Я Вам чужий — я знаю.
А хтось кричить: ти рідну стрів!
І раптом — небо… шепіт гаю…
О ні, то очі Ваші. — Я ридаю.
Сестра чи Ви? — Любив…
1915
* * *
— Зоставайся, ніч настала,
Все в тумані-молоці —
Спать мене поклала Тала
На дівочій руці.
Щось питає, обіймає
Чисте, біле, молоде…
І світає й не світає,
Тільки ранок не йде.
Ой ти ранку, любий сонку,
Треті півні голосні!
Взяв дівчину беззаконку
На двадцятій весні.
Встала Тала в білій льолі:
— Ну, приходь же, жду вночі. —
За вікном шумлять тополі,
Журавлині ключі…
1916
Закучерявилися хмари…
Закучерявилися хмари.
Лягла в глибінь блакить…
О милий друже, — знов недуже —
О любий брате, — розіп’яте —
Недуже серце моє,
серце, мов лебідь той ячить.
Закучерявилися хмари.
Женуть вітри, мов буйні тури!
Тополі арфи гнуть…
З душі моєї — мов лілеї —
Ростуть прекрасні — ясні, ясні —
З душі моєї смутки,
жалі мов квітоньки ростуть.
Женуть вітри, мов буйні тури!
Одбивсь в озерах настрій сонця.
Снує про давнє дим…
Я хочу бути — як забути? —
Я хочу знову — чорноброву? —
Я хочу бути вічно-юним,
незломно-молодим!
Одбивсь в озерах настрій сонця.
І сміх, і дзвони, й радість тепла.
Цвіте веселка дум…
Сум серце тисне — сонце! пісне! —
В душі я ставлю — вас я славлю! —
В душі я ставлю світлий парус,
бо в мене в серці сум.
І сміх, і дзвони, й радість тепла.
1917
Не дивися так привітно…
Не дивися так привітно,
Яблуневоцвітно.
Стигнуть зорі, як пшениця:
Буду я журиться.
Не милуй мене шовково,
Ясно-соколово.
На схід сонця квітнуть рожі:
Будуть дні погожі.
На схід сонця грають грози —
Будуть знову сльози!
Встали мати, встали й татко:
Де ластовенятко?
А я тут, в саду, на лавці,
Де квітки-ласкавці…
Що скажу їм? — Все помітно:
Яблуневоцвітно.
1918
Скорбна мати
III
Проходила по полю.
В могилах поле мріє —
Назустріч вітер віє —
Христос воскрес, Маріє!
Христос воскрес? — не чула,
Не відаю, не знаю.
Не буть ніколи раю
У цім кривавім краю.
Христос воскрес, Маріє!
Ми — квіти звіробою,
Із крові тут юрбою
Зросли на полі бою.
Мовчать далекі села.
В могилах поле мріє.
А квітка лебедіє:
О згляньсь хоч ти, Маріє!
ІV
Проходила по полю…
— І цій країні вмерти? —
Де він родився вдруге, —
Яку любив до смерти?
Поглянула — скрізь тихо.
Буяє дике жито.
— За що тебе розп’ято?
За що тебе убито?
Не витримала суму,
Не витримала муки, —
Упала на обніжок,
Хрестом розп’явши руки!..
Над нею колосочки
“Ой радуйся!” — шептали.
А янголи на небі —
Не чули і не знали.
1918
Як упав же він…
Як упав же він з коня
та й на білий сніг.
— Слава! Слава! — докотилось
і лягло до ніг.
Ще ж як руку притулив
к серцю ік свому.
Рад би ще він раз побачить
отаку зиму.
Гей, рубали ворогів
та по всіх фронтах!
З криком сів на груди ворон,
чорний ворон-птах.
Вдарив революцьонер —
захитався світ!
Як вмирав у чистім полі —
слав усім привіт.
1918
Зразу ж за селом…
Зразу ж за селом —
всіх їх розстріляли,
всіх пороздягали,
з мертвих насміхали,
били їм чолом.
Випала ж зима! —
Що тепер всім воля,
врізали вам поля,
в головах тополя,
а голів нема.
Як зчорніла ніч —
за селом світило,
з співами ходило,
берегло, будило
безневинну січ.
1918
* * *
Постали череваті:
— Копай на батька яму! —
Старий на сина дивиться
Кроткими очима. —
— Не йде у землю заступ? —
Обох живими в землю! —
Старий на всіх їх дивиться
Кроткими очима.
1918
Осінь така мила…
Осінь така мила,
осінь
славна.
Осінь матусі їсти несе:
борщик у горщику,
кашка у жменьці,
скибка у пазусі,
грушки в фартушку.
Осінь така мила,
осінь
славна.
Прийде, поставить: мамо, спите?
Підведуться мати:
це ти, моя доню?
— Я ішла все лісом,
дуб мене за хустку,
він хотів догнати,
борщик однять!
Осінь така мила,
осінь
славна:
— Мамо, мамусю, чом не їсте?
Бистро подивились
очі матусі,
зсунулось тіло,
звісилась рука…
Осінь така мила,
осінь
славна:
— Мамо, мамусю, чом не їсте?
1921
Плач Ярославни
I
Ліді Папарук
Сніг. Сніжок.
На княжий теремок.
День і ніч круг нього ходить,
плаче голосок:
— Ой князю, князьочку,
чи ти за Дунаєм?
чи ти на Дону?
Дай про себе вісточку,
бо умру.
Прислухається княгиня — тільки сніг,
тільки сніг та сніжок,
та за полем та за лісом
голос-голосок:
Батька війна!
Матері ‘ма!
Хто пооре, хто засіє? —
А-а!
Ой, яка пустеля.
Тут княгиня знов:
— Послужи ще ти, вітрило,
вітре-чорнобров!
Десь князь одступає
з жменькою княжат, —
одвертай од нього стріли,
посилай назад.
Прислухається княгиня —
а вітру нема,
тільки сніг та зима,
та за полем та за лісом
чути голоса:
Ми тебе одвернем!
Ми тебе пошлем!
Будеш ти лежать, як князь твій, —
каменем…
Ой, яка пустеля.
— Дніпре, Дніпре, сон-дрімайло,
ти нам батько всім.
Встань хоч ти — коли без князя —
царство воскресім.
Царство тихе, праве,
мудре на закон:
щоб одні землі гляділи,
а другі корон.
Прислухається княгиня — тільки сміх,
тільки труситься сміх,
та шумить, шумить шумище
із-під хат, із-під стріх.
Мо’ вернувся князь з походу?
Мо’ дружина прийшла? —
Прислухається княгиня —
брязк мечей та яса,
та все ближче голоса:
Ми тебе воскреснем!
Ой, яка пустеля.
1923
НА МАЙДАНІ…
На майдані коло церкви
революція іде.
— Хай чабан! — усі гукнули, —
за отамана буде.
Прощавайте, ждіте волі, —
гей, на коні, всі у путь!
Закипіло, зашуміло —
тільки прапори цвітуть.
На майдані коло церкви
посмутились матері:
та світи ж ти їм дорогу,
ясен місяць угорі!
На майдані пил спадає.
Замовкає річ…
Вечір.
Ніч.
1918
З КОХАННЯ ПЛАКАВ Я…
З кохання плакав я, ридав.
(Над бором хмари муром!)
Той плач між нею, мною став —
(Мармуровим муром…)
Пливуть молитви угорі.
(Вернися з сміхом-дзвоном!)
Спадає лист на вівтарі —
(Кучерявим дзвоном…)
Уже десь випали сніги.
(Над бором хмари муром!)
Розбиті ніжні вороги —
(Мармуровим муром…)
Самотна ти, самотний я.
(Весна! — світанок! — вишня!)
Обсипалась душа твоя —
(Вранішняя вишня…).
1917
ГАПТУЄ ДІВЧИНА…
Гаптує дівчина й ридає —
Чи то ж шиття!
Червоним, чорним вишиває
Мені життя.
Танцюють згуки на дзвіниці,
І плаче дзвін.
Я йду. Мій шлях то із костриці,
То із жоржин.
Тумани линуть вгору, вгору,
А хмари — вниз.
Чому я не люблю простору,
Як я без сліз?
Я ввечері цілую рожу
І кличу сум.
Чому, чому я жить не можу
Та сам, без дум?
1914
ОДЧИНЯЙТЕ ДВЕРІ…
Одчиняйте двері —
Наречена йде!
Одчиняйте двері —
Голуба блакить!
Очі, серце і хорали
Стали,
Ждуть…
Одчинились двері —
Горобина ніч!
Одчинились двері —
Всі шляхи в крові!
Незриданними сльозами
Тьмами
Дощ…
1918
