Павло МОВЧАН
Життя є таким як є: без пафосу, без метафорики, без гіпербол, без перебільшень; дивіться на психопатологію буденності… Соціальні політично-ідеологічні й культурологічні аспекти зведені до мінімуму, оповідь — лапідарна, інтонація — нейтрально-відсторонена. Це не ілюстрації до життя, це — майже відбитки життя, майже… Якщо поезія є чимось більшим за слова, то лише завдяки ритму і порядкам слів.
На початку вісімдесятих
Гостював у відпустці у матері.
Приїхав на мотоциклі
Шкільний товариш
У формі сержанта міліції.
Як затремтіла мама!..
Миттю в повітрі забриніли
віддалені ритми.
Здавалось, що більше
вони не повернуться.
Ритм, ритми — щось на зразок заданих на все життя станам душі, яка вже не раз реагувала не стільки на зовнішні ознаки, “форму сержанта міліції”, скільки на неминучі циклічні випробовування. Унікальний художник Микола Сядристий їх порахував і підтвердив, що через кожні 12 років відбувається повторюваність уже перебутого, але на іншоякісному рівні: беручи за відправний відтинок для нас і батьків наших 1917 рік і додаючи 12: 1929 з відомими репресіями, колективізаціями, індустріалізаціями, а далі 1941 (без коментарів), потім 1953 (кінець сталінщини), 1964 (кінець хрущовщини), 1976 рік (нові репресії, доба формування нової спільноти — радянської), 1988 (час Горбачова), а далі вже за прожитими відомими сюжетами… В повітрі знову “бринять віддалені ритми”.
В. Клічак ніби ніяковіє перед поетичними облаштуваннями класичністю розмірів, метафоричністю, складністю підтекстів, асоціативністю, символічністю, алітеративністю… Є скупість, стриманість, прозовість… Поет чи оповідач? Він майже не присутній… Тут принагідно потрібно згадати крилатий вислів Вітгенштейна: “Про що не можна говорити, про те доцільно мовчати…” Саме тому, напевне, В. Клічак знає ціну слову не лише як багатолітній редактор багатьох творів письменників-сучасників і перекладачів (він може вже демонструвати свою книжкову шафу відредагованої ним літератури, художньої, наукової публіцистики, есеїстики і, зрозуміла річ, поетичних творів), а й як автор кількох своїх поетичних збірок.
Із його поезій важко вихопити щось яскраве, окремішнє, карбоване, слова, здається, стирчать на всі боки, такий триб поетичного пробалакування на перший погляд непереконливо бідний, але це шляхетна ощадливість, за якою проглядають кристалики безвічного. Він відмовляється від умовної поетичної мови, аби, залишившись наодинці зі світом, вирвавшись за межі власної інтуїції, набути об’єктивної оптики: бачити світ таким, як він є. Суб’єктивність приховується за тропами і метафорикою. Слова для В. Клічака не абстрактні категорії, прозорі знаки певних речей і категорій. Вони самі є уречевленими. І це наслідок багатолітнього редакторського досвіду, досвіду роботи з Словом і Словником. Адже свої останні роки В. Клічак не випадково присвятив упорядкуванню “Великого тлумачного словника української мови”…
Уміння скупими штрихами, короткими промальовками відтворювати цілісність “душевного стану”, сформулювати думку, розповісти в невимушеній, ніби самоорганізованій формі про те, як “споювали… покоління за поколінням… щоденно” аби від кожного “відсторонити… Бога”, — це ознаки майстерності, яка набувається з віком. 55 років Василю Йосиповичу Клічаку… Хто може судити про міру Господню? Віриться, що великий ще запас душевних і фізичних сил буде використано і продуктивно, і щедро, бо лише в творчості і через творчість людина виломлюється з профанного часу і долучається до сакрального… Не думаю, що В. Клічак розраховує на “полум’яне захоплення” читача, а скоріше, на мудре потрактування. Він уже витворив свою самостійну манеру, свою “філософію”, свою мову. Залишилося сформувати ще й свого читача…
Василь КЛІЧАК
Ритми
* * *
Ритми течуть, знаходять
Мене цілковито розгубленого.
Звідки ви? Хто ви?
Чи не згубні ви?
Не випалюйте душу.
Такими вас не чекаю.
На ритм гармонійний рушу,
Наче в море безкрає.
* * *
Різдва врочиста мить.
Глибинна суть молитви.
І чар правічних нить
Нагадує про ритми,
Якими десь жили,
Як ми, колядували
Всі ті, що відійшли,
І нам тепло віддали…
* * *
Під спів натхненний Білоножків
В останні миті року,
Якого залишилось трошки,
З тобою тиша й спокій.
Твої іскристі оченята,
Такий ласкавий усміх
і відчуття самого свята,
яке в цю мить присутнє,
я вірю — житиме й надалі…
Скоріш би вже сніги ті впали,
Як ми вертатимем додому
В душевнім стані молодому…
* * *
На початку вісімдесятих
Гостював у відпустці у матері.
Приїхав на мотоциклі
Шкільний товариш
У формі сержанта міліції.
Як затремтіла мама!..
Миттю в повітрі забриніли
віддалені ритми.
Здавалось, що більше
вони не повернуться.
Ритми облавників,
пайдьошників…
Ритми страху безсмертні.
* * *
Івано-Франківськ. Кафе.
Чекаю на бануш.
Жінка перемикає канали ТБ,
зупинилась на концерті
місцевого співака.
Гарна музика, гарні пісні.
Рідні карпатські ритми.
Господиню змінила дочка.
Крутилась-крутилась,
а тоді взяла пульт
і перемкнула на попсу.
Не хочу казати, яку…
* * *
Якої ще треба битви?
Який лаштувати лад?
Заглушують рідні ритми,
бо — не формат.
В маршрутках, у магазинах
зомбує московська попса.
Накрила нас павутина,
Нависли чужі небеса.
Чужі нав’язують ритми.
Свої — то не той формат.
…Як гарно — своя молитва.
Різдвяних колядок ритми
Лаштують безсмертний лад.
* * *
Покоління за поколінням
споювали щоденно.
Якби не наше хотіння,
не було би так темно
у наскрізь пропитих мізках,
яким уже все байдуже.
Байдуже, яка їм пісня
Зігріватиме душу…
Споювали, щоб Бога
від кожного відсторонити,
щоби не бачив дороги,
щоб обірвались ниті
прадідівських традицій.
Заливали й заливають ще.
Надія на ритми живиці —
марш Адамцевича!
* * *
Ритми річок
формують риси людських характерів.
Рибниця й Прут
швидкоплинні,
розгонисті,
у повінь немилосердні.
Мої земляки
говорять швидко,
ковтають склади,
скорочують імена:
— Васи’! Мико’! Марі’!
Річки степові
Плинуть повільно.
Легко несуть
до обрію сонце.
Мова степовиків
повноголоса,
спокійна,
розважлива.
Досі звучить мені
Запашна говірка слобожанця,
Що по війні женився в моєму селі.
— Васи-иль!
Не сідай
на розвору,
а то зламаєш…
* * *
Водили козу вечорами,
аж поки не вивільнили
всі кишені від мідяків і всякої,
що там була, грошви.
Хтось відставав,
хтось щезав,
хтось зустрічав знайомого
і надовго з ним застрявав,
наче сто літ не бачився.
А ми йшли далі…
(Краще, поза всякою конкуренцією,
Це дійство описав Штонь).
Того вечора остання точка була
Станція метро “Хрещатик”.
Зупинились перед нею
На останню балачку
І несподівано для себе самих
Стали співати.
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами,
Нащо стали на папері
Сумними рядами?
Тоді, пригадую,
оглянувсь навколо
І побачив,
що співаємо тільки ми обоє –
Я й Ігор Римарук.
Решта — мовчали,
курили і якось здивовано нас
споглядали.
І жоден совєтський мент
до нас не підходив,
Не робив зауважень.
Не зачіпав нас ніхто.
Стільки часу спливло.
Немає вже Ігоря.
Залишились його
ритмомелодійні строфи.
Якісь симфонічні,
космічні,
філігранні.
Як тобі там, Ігорю?
Коли заходжу
на станцію метро “Хрещатик”,
згадую тебе,
твій баритон,
а ще твої строфи…
Як ти читав їх натхненно!
Твої дивовижні ритми
наче відгомін
Тарасових дум.
Ось чому ти,
трохи замкнутий,
трохи загадковий,
У постійній задумі,
так розкрився тоді
несподівано,
як це буває
з емоційними натурами,
які не в силі
себе стримувати
від раптового враження.
Ти пішов,
а таїна залишилась,
таїна твоїх строф,
витончених,
майстерних.
А того вечора,
коли ми починали
Водити козу,
ще не відали,
що такий буде
несподіваний і красивий фінал…
* * *
Пам’яті В. Забаштанського
Володимире Омеляновичу!
Крізь ритми космічних оркестрів
Із далеких-далеких висот
Долинає до мене
Ваш докірливий голос:
— Чому ж ти не пишеш?
Ти ж бачиш.
Ти ж бачиш!..
Ти ж усе бачиш…
* * *
Мрію,
що на всіх майбутніх
конкурсах “Євробачення”
переважна більшість
(а не подавляющее большинство)
виконавців
співатиме українською.
І навіть погоджусь на те,
що Україна,
як інколи Велика Британія,
посідатиме на фіналах конкурсів
останнє місце.
