Ірина Фаріон: Брати Іллєнки — характерники українського кіно

Не приховаю, що кожна зустріч із родиною Іллєнків — це вдивляння у Юрія Іллєнка: у його риси, слова, манери. І водночас постійне прокручування його тези, що досвід не передається. До болю не вистачає Його і до очевидности — Він із нами: духовно, культурно, політично. Фільм “ТойХтоПройшовКрізьВогонь” Михайла Іллєнка це засвідчив сповна.
Пан Михайло приїхав до Львова невидимкою, не попередивши найперше тих, хто чекав його особливо. У цьому його самодостатність і самоспоглядальність, що зачудовує. Від нього віє спокоєм і журбою, тому вулкан життєствердно-полярних почуттів із його фільму приголомшив мене. Хотілося просто милуватися цією Людиною-схованкою, Людиною-запальничкою, чи ТайнЯком, як кажуть у Галичині. Але — за порядком.
Фільм дивилася двічі. Піду ще раз. За першим разом — шторм почуттів, бажання зридатися в самотині і вчепитися у Божу Руку. За другим — кришталево-сталева злість, прагнення заїхати в пику всім степанам-зрадникам і несамовито бути задля прямостояння і протистояння злу, тупості і зраді. Ось вона сила справжнього мистецтва, душею якого завжди була і буде найвища точка кипіння людських почуттів.
Іллєнки — кінематографічні характерники, що вміють невидиму силу духу перетворювати у приголомшливі зримі образи. Вони наче кладуть на долоню те, що твій пристосований до сірих буднів зір не вміє побачити. Через гру світла і тіні, метафоричне осягнення світу, через прозирання у його сутність і взаємозалежність мертвого, живого і ненародженого вони виносять на поверхню причину проблем буття твого народу — і водночас його невмирущість. Вони убивають і воскресають, виснажують і наснажують, вчать безоглядно любити і кришталево ненавидіти.
Почуття у фільмі починалися з розмови батька Ореста з Богом. Із хрестика, що навис над дитиною з батькової шиї. Потім, крізь життєві дороги, цей Божий батьків знак простелив синові шлях зі сталінського концтабору в далеку Канаду, що навчилася, завдяки героєві Іванові, української мови та пісні… Почуття провадили змагання поміж літаками та лелеками, поміж вірністю та зрадою, поміж людиною та твариною, поміж тліном і вічністю.
Думалося, що ці піруети летуна Івана у небі, це не просто фізичні можливості вправного пілота. Це спадок від батька та діда-характерників протинати не матеріяльні шари атмосфери, а літати у товщах тонких світів людського духу та душі. Господь так щедро обдарував наш народ такими можливостями, що він враз, після ХХ століття — “віку голоти”, — це раптово забув і потонув у тупому споживацтві, пристосуванстві, короткочасному існуванні-зраді, що має один кінець — степанова смерть. Народ забув про свої можливості перемагати видиме невидимим. Своїми віруваннями, любов’ю, культурою та мовою. Фільм громогласить про це!!!
Різномовний код фільму, та ще й у моєму першому перегляді — без субтитрового перекладу, — поводив різними світами, де моя мова, на щастя, не, як звично, розчулювала мене (скільки можна сентименталити!), а утверджувала як господаря — і то всюди: чи то Канада, чи довбаний СеРеСеРе. Навіть надчуттєва, ювелірно-еротично дозована сцена пізнання жіночого тіла як мови-душі відкривала у закоханих чоловічий первень володаря і жіночий — натхнення і приймання. Іван просить про одруження своєю мовою, своєю лише прощається, і до батьків Небо вчить промовляти лише їхніми мовами. Дитина Івана — як аксіома — говорить Його мовою. Чи можна було ще тонше відтворити мовну екзистенцію кожного народу як духовну нитку пов’язання одного з одним: від батька до сина?.. Актор Дмитро Лінартович, з огляду на блискучу українську ритмомелодику і фонетику, просто священнодійствує українським словом, і буденствує російською, англійською, але прочулено видихає індіянською. Який це неосяжний рівень кінематографічної культури донесення найвищих Божих цінностей!
Безсумнівна експансивність російської та англійської мов не тільки у самому факті витіснення і українців, і індіянців з їхніх предковічних земель, але в нерозумінні потреби загнати назад ці мови-завойовниці у береги їхніх етнічних земель. Тому бунтує брутальним словом Дмитро, коли індіянець каже, що хочуть і ці їхні землі забрати: “Не дочекаються!..”
А ще фільм наповнений мега-образами з майстерні винятково Іллєнків: образ Богоматері, лелек, яблук, тварин — кращих від людей, людей — ниціших за тварин — і вічний зудар ідеального з матеріяльним. Це і є національне кіно сучасного творення вільної і сильної людини, а не, за Юрієм Іллєнком, — агонія “поцмодернізму”. Кожен у цьому фільмі побачить винятково себе, а дехто взагалі не побачить, бо він загубився?
Піду на фільм, мабуть, утретє, аби ще раз пережити лелечині пір’їнки на крилах літаків-винищувачів, розсипані з відер яблука у диво-українському саду, польоти на літаках, що заведені українськими словами-мантрами, — і порадіти за зведений власноруч дім Івана у далекій Канаді, яку він зробив мікро-Україною. Цей фільм можна продавати в аптеці як рецепт для очищення душі і зміцнення націмунітету.