Олег ЧОРНОГУЗ,
Київ
1942-го мені виповнилося 6 років. Але той кривавий “ляпас-удар” мені запам’ятався назавжди. Я ще не ходив до школи. І наступний рік мені освітою також не світив. Україна була повністю окупована гітлерівцями. У нашій хаті німецький інтендант розквартирував двох офіцерів. Есесівців. Пригадую, форма була чорна, як і їхні душі. Мій старший брат Григорій мав тоді 14 років і за плечима знання німецької мови. Він достатньо непогано розмовляв німецькою і один із гітлерівців, приносив йому за це з польової кухні (вона стояла за дві хати від нашої) гороховий суп. Брат дякував (звісно, німецькою, аби українською мовою не дратувати фашиста-окупанта) і приступав до обіду, чекаючи аби есесівець відвернувся, щоб щось залишити і мені, молодшому. Тому Григорій їв довго й нудно. Це дратувало фашиста, але Григорій його запевняв, що німецький суп — особливий суп і йому в ньому подобаються довгі м’ясні волокна схожі на домашню локшину тільки рожевого кольору і він ним просто насолоджується. Це гітлерівцю лоскотало душу, ніби брат мастив її українським медом.
Есесівець дружньо поплескував брата по щоці і примовляв “Гут, гут, шпрехен”. Ти добре розмовляєш німецькою. Ми вас, унтерменшів, незабаром усіх навчимо розмовляти мовою Гітлера без акценту.
Одного разу брата не було вдома. А в нас у кімнаті, де ми спали, на стіні у дерев’яній рамочці висіла фотографія двох моїх старших братів. Один, Федір, закінчив, здається, Армавірське військове училище, а другий брат, Володимир, просто одягнув таку саму форму і сфотографувався на згадку з молодим випускником-офіцером. У ті окупаційні дні обидва брати десь мерзли в окопах. Один, як ми вже після війни дізналися, обороняв Москву, а другий — Сталінград. Довоєнна сталінська форма моїх братів чимось скидалася на есесівську: така ж чорна, таке ж галіфе, офіцерська сорочка без погонів. Тільки пілотки з п’ятикутними зірочками. Мама цю фотографію не знімала зі стіни. Чи то забула, чи була певна — у нас гітлерівці не поселяться. А може, ми просто звикли до тієї фотографії і не помітили того, що помітив есесівець.
Мати погано розуміла німецьку. Але із жестів і вигуків на кшталт пух-пух і тикання у свої груди вказівним пальцем навіть я, малий, здогадався, що німець каже, що твої сини стріляють у нас, а я зараз стрілятиму у вас, і ткнув спочатку пальцем у груди матері, а після цього в мої. Потім вивів нас на подвір’я. Стояв лютий місяць і в повітрі висів такий самий лютий мороз. Я вийшов на двір босий. Єдині чоботи на всіх взув Григорій і кудись пішов. Побачивши пістолет у руках есесівця, мати почали кричати на всю вулицю, молячи гітлерівця не розстрілювати дитину. Фашист тим часом милувався своїм пістолетом і, здається, чекав, коли збереться побільше людей, що покарати нас привселюдно. У руках окрім пістолета він тримав і фотографію у дерев’яній рамочці.
Саме в цей час прибіг Григорій. Він сміливо підбіг до есесівця і щось забелькотів німецькою. Есесівець посміхнувся, мовив свою “зергуд”, але пістолета не сховав. І тут не стримався я і щось сказав йому українською. І це знову так його розлютувало, що він, не задумуючись, навідліг ударив мене рукояткою пістолета по голові. Кров залила усе моє обличчя. Григорій мовою есесівця щось продовжував говорити, а мене просив замовкнути, аби більше не дратувати фашиста.
Давно вже нема моїх братів, які воювали за нашу з вами волю і мир, немає матері, от тільки автограф від рукоятки гітлерівського пістолета у мене й досі зберігається на голові, як гіркий спомин часів гітлерівської окупації.
Я ніколи про це не згадував ані в своїх споминах, ані в книжках. Не згадав би і в майбутньому, але днями, коли я дізнався з преси, що спікера парламенту Автономної республіки Крим, яка входить до складу України, В. Константінова так само, як гітлерівського есесівця, дратує українська мова, мені згадався той страшний епізод. Окупаційний епізод із мого раннього дитинства. Як дитя війни, я вже й у незалежній Україні прожив 20 з лишнім років і ніколи не думав, що на 21-му році в моїй Україні, де живе гостинний і терпеливий народ, ми станемо знову, як за ідеолога фашизму Альфреда Розенберга — унтерменшами. Унтерменшами в своїй і не своїй Україні. Я ніколи не думав, що за вишиту сорочку, чи українську мову, той, хто постійно підкреслює, що він “брат” українцю і хоче з ним “вічно дружити”, може виколювати очі такому, яким я був 1942-го. Виколювати очі чи розстрілювати маленького киянина тільки за те, що він розмовляв українською чи носив вишиту сорочку. Адже саме так було за часів горезвісного московського полковника Муравйова в Києві 1918 року. Адже саме цей російський шовініст, окупант і кат за якийсь місяць-два винищив 20 тисяч українців за один-єдиний гріх моїх земляків: його дратувала українська мова. Винищував повністю українські ліцеї і гімназії, в яких предмети читали українською. Його дратувала мова. Так, як нині дратує господіна Константінова, який поки що живе в Україні і вона нібито ще не окупована такими, як він. А може, я, наївний, помиляюся. Може, вже після повалення українофобами, московськими лакузами і нашими стецькомислителями Україна в окупації?! Бо звідки така небоязнь у високого українського(?!) чиновника, який, порушуючи Конституцію держави, займається антидержавними справами, а Генеральна прокуратура й СБУ мовчать, наче в рот води набрали. Невже немає управи на них?
Так, як нині поводиться Константінов, так в Україні в усі часи поводилися окупанти і загарбники, які приходили на нашу землю. Але найжорстокішими серед них були (тепер ми це знаємо з історії) ті, хто досі називає себе “нашими братами”. Відомо ж, що яїцьким козакам, котрі розмовляли на “малоросєйском нарєчії” виривали в Московії язики. Вирвав свого часу “українського язика” і московський міністр внутрішніх справ Валуєв, який заявив, що такого “язика нєт, нє било і нє будєт”. Як бачимо, судячи з вчинків своїх попередників, серед московських шовіністів валуєви-муравйови не перевелися. Їхні “правнуки погані”, виявляється, й досі живуть серед нас. Чи не найяскравіший зразок шовіністичної ментальності кримський “есесівець”.
Голова Верховної Ради АРК В. Константінов поки що тільки голова. Ще не окупант і не загарбник, але вже шовініст, на тілі і душі якого немає де ставити проби. А це ж начебто високопоставлений чиновник в Українській державі, де за Конституцією цієї держави мав би знати українську мову, розмовляти нею, а не ненавидіти її і не дратуватися.
Сьогодні Кремль, освідчуючись і надалі у своїй великій любові до великого українського народу, запевняє нас у цьому чи не з кожної трибуни і чи не за будь-якої нагоди. Я особисто, трохи знаючи історію моєї держави, ніколи в цю любов не вірив і не повірю. Але якщо й справді щось змінилося в ментальності московита — вічного завойовника чужих земель, то хай би видали своєму Константінову другий паспорт із двоголовим орлом і довели, підтверджуючи свою любов до українців, що Кремль ні в себе, ані за кордоном не потерпить російських провокаторів, які не скріплюють дружбу між двома великими слов’янськими народами, а сіють щоденно розбрат і ненависть наслідуючи Муравйова—Розенберга, які сповідували ідеологію людиноненависництва: шовіністичну і расову водночас.
