Віталій Шевченко: «Ми в боргу перед нашою історією»

shevВіталій Шевченко народився 1954 року року в місті Ічня на Чернігівщині. Політик, журналіст, письменник. Народний депутат України 2, 3, 4 скликань. Голова Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення (2005—2009). Один із фундаторів Народного руху України, входив до керівництва НРУ, згодом — УНП. Автор понад десятка книг поезії, прози, публіцистики, краєзнавства.
Значний слід в українській журналістиці залишив екологічними публікаціями, циклом статей у газеті “Молода гвардія” про юнаків, які загинули в Афганістані. Навесні 1991 року оприлюднив таємні документи про наслідки Чорнобильської катастрофи. У кількох виданнях України, Росії, Канади, США ці матеріали опублікували під назвами “Засекречений Чорнобиль” і “З грифом “Таємно”, а восени 1991 р. їх оприлюднили з трибуни Верховної Ради України.
Рецензував новинки української літератури, готував літературно-драматичні передачі (близько 50 сценаріїв літературних композицій для Українського радіо, радіопередачі для дітей, молоді).
Автор близько 10 законопроектів із питань діяльності медіа, зокрема щодо створення суспільного телерадіомовлення, концепції роздержавлення українських ЗМІ.
Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, яку він очолював, запровадила обов’язкове ліцензування операторів кабельного телебачення, вилучила з кабельних телемереж зарубіжні програми, не адаптовані до вимог національного законодавства, внаслідок чого було припинено трансляцію програм кількох російських каналів. Натомість в ефірі збільшилася частка національного інформаційного продукту. Створив Благодійний фонд Віталія Шевченка, який проводить велику краєзнавчу, видавничу роботу.

Підпільна правда
глухих часів
— Віталію Федоровичу, схоже, Ви були вільнодумцем мало не зі шкільної лави?
— Коли я був студентом, мав колекцію із кількасот самвидавівських газет. Зараз ніхто не вірить, що можна було робити стільки підпільних видань. Коли В’ячеслав Чорновіл організовував газету “Час-Тайм”, а я тоді уже був депутатом Верховної Ради, членом фракції Народного руху, він попросив мене стати редактором газети. По вихідних я приходив уранці у фракцію, Чорновіл уже був там десь із сьомої ранку. І ми довго говорили з ним на різні теми, зокрема про ці видання, адже він був Богом самвидаву. Так-от, коли я розповідав йому про свою велику колекцію, він говорив, що люди, які цим займалися, майже всі пройшли через табори.
Я справді видавав незалежні газети, журнали ще в школі. Навчався в кількох вишах, звідки мене постійно виганяли. Спочатку навчався в Дніпропетровську, потім у Києві в педінституті. Мене рятував професор, наш декан Петро Іванович Орлик. Він підказав, що мені треба “дати дьору”. Так я опинився в Москві, в Літературному інституті. То був час, коли всі студенти читали книжки Солженіцина, Сахарова. В Україні цього не було.
— Через політичні причини українців-втікачів у Москві тоді було чимало?
— Там на той час була ліберальніша атмосфера. Саме тоді з’явилася приказка, що коли в Москві стрижуть нігті, в Україні обрізають пальці. Я рік прожив у Москві, а перед цим залишив останній курс педінституту в Києві. А в Літінституті був у семінарі у Сергія Смирнова, мені вже зарахували творчий конкурс.  Потім повернувся в київський педінститут, закінчив його, а ще пізніше отримав диплом університету ім. Шевченка, навчався на факультеті журналістики.
Студентські роки — суцільний самвидав. Чого ми тільки не видавали. Я створював журнал “Водограй”, обсяг якого близько 500 сторінок, друкував його на машинці на кафедрі цивільної оборони.
Ці примірники ми потім розповсюджували. Згодом  журнали викрав КДБ у бібліотекарки, якій ми давали їх на зберігання. Вже у наш час звертався до кількох голів СБУ з проханням віднайти їх, але вони відповідали, що їх уже ніде немає, та впевнений, що вони досі десь лежать. Звісно ж, такі  видання — “наводка” на нас, вільнодумних студентів.
— Цей самвидав неможливо було сховати від органів…
— Якраз перед нами пройшла хвиля арештів 1972 року, було затишшя, комусь ми не дуже муляли, хоча про те, що відбувається, знали всі. Що ми читали? Дзюбу, Петра Шелеста читали, звичайно, у кого був, Антоненка-Давидовича. Окрема сторінка — Олесь Бердник, Микола Руденко. Давно не видавали Василя Симоненка, його студенти-філологи переписували від руки і поширювали.

Передгроззя і переміни
— Друга половина 70-х—початок 80-х, часи “розквіту застою”, передгроззя перед великими змінами.
— Я прийшов з армії і працював у видавництві “Мистецтво”. Кар’єра складалася вдало, був наймолодшим завідувачем редакції, згодом був претендентом на посаду директора. Але через якусь несправедливість я написав заяву, що відмовляюся від усіх преміальних. Це було нечувано. Врешті, мене кілька разів виганяли з видавництва. Присікувалися, що я завідував дуже непростою редакцією, яка видавала специфічну продукцію. Наприклад, замовний альбом Леонідові Іллічу Брежнєву, подарунковий (в одному примірнику) до чергового його ювілею, чергової Зірки. То була дивовижна продукція, ми самі сміялися над цими виданнями.
На початку 90-х я перейшов у столичну газету “Молода гвардія”, на той час це була цікава, демократична газета. Комсомольська, але й сам комсомол тоді вирував, тут панувало вільнодумство. Зазначу, що в нашій газеті вперше в столиці надрукувався   В. Чорновіл. З газетою важко було щось зробити ще й тому, що йшла війна між обкомом і міськкомом комсомолу, які її видавали. Область, райони нас (редакцію) підтримували. Були об’єднані пленуми обкому і міськкому комсомолу, на яких точилася гостра полеміка щодо газети. На той час я уже був депутатом Київської обласної ради і виступав від імені редакції. Знаєте, хто був моїм опонентом? Депутат міської ради Дмитро Табачник.
— То у Вас давнє ідейне протистояння…
— Табачник тоді досліджував нашу історію, передвоєнні репресії. Його взяли на якусь посаду в міськком комсомолу. Але в комсомолі вже були люди нового мислення: лідер українського, потім союзного комсомолу, наш земляк із Чернігова Віктор Мироненко, працював там і Олександр Зінченко.
— Як починалося Ваше входження у велику політику?
— На виборах до Верховної Ради 1990 року мені ще було перекрито всі можливі шляхи обрання, а от на наступних (1994 року) я і моя команда виграли вибори по нашому округу у Фастові, де я мешкав. Із цим містом зріднився на довгі 10 років, займаючись політичною, просвітянською роботою. У Фастові пройшов мало не перший в Україні політичний страйк, була низка найбільших на Київщині мітингів, від яких трусило всю область.
— Кінець 1991 року, вже проголошено Незалежність, але першим президентом обрано комуніста.
— Леонід Кравчук — талановита людина, іншого кандидата на той час було провести важко, навіть якщо б демократи об’єдналися. Але Кравчук, який хотів рухатися в бік державності, проґавив момент, коли йому треба було змінювати кадри. Та й ми, рухівці, не були готові до змін. Тому дуже швидко реанімувалися комуністи, вони вимагали реваншу. Демократи втратили політичну ініціативу, і це відкинуло нас далеко назад.
— Політика теж змінювалася?
— Безумовно. Першу виборчу кампанію я провів у поїздках по селах, ходив від хати до хати. Другі вибори виграв, теж витративши мізерні кошти. А в цей час у політику йшли люди, які витрачали на вибори мільйони. Коли я втретє прийшов у Верховну Раду 2005 року, то побачив, яка тяжка, гнітюча атмосфера тут панувала.
— Охарактеризуйте 10 років президентства Кучми?
— Страшне десятиліття, воно цікаве для істориків, але тяжке для людей, які це переживали та й зараз переживають, особливо для старшого покоління. Щодо президентства Ющенка, то прикро, що було втрачено великі можливості і те шарпання в структурах влади ні до чого доброго не призвело.
— Ви й самі були в цих структурах, займаючи високу посаду спершу заступника, а потім кілька років голови Національної ради з питань телебачення і радіомовлення.
— У мене в кабінеті не було спецзв’язку, мене не смикали, не викликали без нагальної потреби “нагору”. Звичайно, з Ющенком ми розмовляли, довго засиджувалися, його зацікавлювало те, що він чув від мене як голови Нацради, бо всього цього він не знав. Час був непростий. З одного боку всі розуміли, які були погляди Ющенка, і це вважали позитивним тлом для проводження українських ідей, зокрема в інформаційній сфері. Але водночас ми робили лише те, що могли, і це було вкрай важко. Нам вдалося за ті кілька років хоч щось зробити для національного медіа-простору, бо спочатку там були мізерні відсотки українського продукту. Але як легко нині відкотилися назад…

Протяги нашогоненашого
медіапростору
— Очевидно, говоримо про недавні поправки до законодавства, якими хочуть встановити на український продукт в ефірі ганебну квоту у 25 %.
— Добре, що цей закон ще не підписано і, думаю, його не підпишуть. І тут варто подякувати громадськості, яка бореться проти таких витівок. Адже цей закон знищив би все українське. Зараз і без цього закону українського продукту в ефірі навряд чи більше, ніж 25 %. І ніхто не контролює, не звертає уваги.
— А друковані медіа?
— Не залишилося українськомовних щоденних газет, окрім “України молодої”, яка теж виходить не щодня. Видань, які послідовно відстоюють національні позиції, дуже мало.
— Яка, на Ваш погляд,  загалом гуманітарна сфера нашої держави?
— Нині це суспільні спекуляції. Як правило, гуманітарними проектами починають займатися люди, у яких цілком конкретна політична мета. А людей, які проводять цю роботу жертовно, на жаль, бракує. Це видно на прикладі фестивалю “Кришталеві джерела”.
— Поговорімо докладніше про Ваш великий проект.
— Цьому дитячому фестивалю вже 20 років, він — один із найбільших фестивалів аудіо-відеомистецтва. Дуже хотілося, щоб про нього дбали. Але останні три роки я проводив цей міжнародний фестиваль за власні кошти чи випрошував їх у благодійників.
— А хто мав би підключитися до проведення такого цікавого фестивалю?
— Я спілкувався з багатьма посадовцями, розсилав їм продукцію учасників фестивалю. Відгукнулося Товариство “Просвіта”, яке було нашим спонсором (виділило свої книжкові видання, і це були гарні призи учасникам). А від державних структур? Жодного сприяння від Міносвіти, хоча це фестиваль для школярів, ні копійки допомоги. Трохи допомогло Мінкультури через свій фонд розвитку кіномистецтва. Більше ніхто нічого. Натомість якось я виявив, що чиновники “списують” на фестиваль сотні путівок, які начебто виділили дітям.
А серед бізнесу — одиниці, які безкорисливо щось жертвують на добрі справи.

Родом із дитинства,
з рідної землі
—  Нині Ви захопилися краєзнавством, відкриваєте для себе і земляків історію рідного краю…
— Це те, від чого отримую величезну насолоду. Коли я вийшов на своїх юних земляків із цими краєзнавчими проектами, вони просто світилися від радості, бо давно прагнули цього. Вже перші конкурси мали величезний резонанс. Зараз мій Благодійний фонд проводить уже другий конкурс “Родина, Ічнянщина, Україна”, в якому беруть участь діти мого рідного Ічнянського району Чернігівщини. Через райгазету запустили конкурс “Історія вулиці, історія села”. Матеріалів надходить стільки, що плануємо видати окремі книжки.
Щойно започаткували великий проект — “Ічнянщина в документах, розповідях цікавих людей, листах, щоденникових записах”. Буде багато розповідей про невідомих, але дуже цікавих земляків. Працює редколегія видання, зібрали архівні фотографії, документи, віднайшли цілі рукописи з історії краю. Є матеріали з епохи козаччини, родоводи сімей. І все це необхідно видавати. Зараз я працюю над унікальним виданням — “Літератори Ічнянщини: 100 імен”. (Взагалі-то, у нас не сто, а більше літераторів, ми проводили відбір, кого включити в цю антологію). Додаємо в книзі довідник про вихідців з Ічнянщини — письменників, артистів, художників. На цей момент зверстано вже 560 сторінок книги. Матеріал багатющий. Адже Ічнянщина дала таких видатних письменників, як Степан Васильченко, Василь Чумак, на нашій землі багато разів бував і творив Тарас Шевченко. Це солідне видання — благодійний проект, Фонд видає книгу для того, щоб у кожну школу району дати по 30—40 примірників. Хто виконує цю об’ємну видавничу роботу? Залучили чимало людей, кілька моїх земляків працюють тут, у Києві, в архівах і бібліотеках. На місці, на Ічнянщині, допомагають просвітяни, вчителі, бібліотекарі. У моєму районі є відділення Національної спілки письменників України. Понад 50 осіб об’єднує літературно-мистецька студія, щороку видають близько 10 книжок, зареєстрували власну газету.
— Ваші перші помічники в цій цікавій справі — діти. У Андрія Шевченка, відомого журналіста, депутата ВР, є час для цієї справи?
— Не так багато, але допомагає охоче. А донька Богдана, старшокласниця, взагалі захоплена видавничою справою. Досить сказати, що вона авторка 9 фотоальбомів, які побачили світ. Майже всі присвячені Ічнянщині, зокрема альбом про знамениту Качанівку, святе для української культури, духовності місце.
У найближчих планах нашого Фонду видання книг про Ічню, про селище Парафіївку, видамо також мапу району, масовим накладом видрукуємо календарики з фото пам’ятних місць району. Всі книги мають якісне поліграфічне оформлення, їх ми безкоштовно розсилаємо по школах, бібліотеках.
Кожна місцевість, кожна частинка України мають таку ж багатющу історію, її просто треба відкривати, доносити до людей.

Спілкувався Петро АНТОНЕНКО

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment