До земляків моїх

Олег ЧОРНОГУЗ,
м. Київ

Прихильники моєї творчості надіслали нещодавно з рідної Калинівки газету, в якій “птичкою” позначили інформацію під заголовком “Калинівські націоналісти вимагають демонтувати Лєніна і встановити пам’ятник славетному землякові Степану Руданському”. Міська рада нібито категорично виступає проти. Що я можу відповісти на це своїм землякам? Аксіомою, чому ми бідні, бо дурні — це вже відомо. Такими й залишимося, поки не шануватимемо самих себе, а тільки чужих.
Зараз хочу сказати як людина, котра об’їздила півсвіту, що нема жодної країни (окрім найвідсталіших країн Африки й України), де б так рясно стояли пам’ятники окупантам.
А в Україні на 21-му році незалежності ставлять пам’ятники окупантам чи оберігають їхні символи краще за власні квартири. Ленін (якщо вже сьогодні Московський патріархат через українську митрополію будує в Україні “русскій мір”) 1922 року розпочав в Україні “червоний терор”. Я хотів би, щоб парафіяни Московського патріархату, що ходять до московських церков на моїй землі, взяли олівці в руки і позаписували дещо із недавньої історії. Вірні ленінці точно виконали вказівку свого вождя Ульянова-Леніна. Весь священний синод на чолі з Московським патріархом арештували в травні 1922-го, а майно розграбували. Петербурзького митрополита Веніаміна голого вивели на мороз, облили водою і залишили стояти пам’ятником на петербурзькій площі. Коли митрополит почав танути, вкинули в Неву, прив’язавши йому до ніг камінного хреста.
Тобольського єпископа Гермогена порубали на дрібні шматочки, прив’язавши його тіло до плавзасобу, колеса якого пошматували його на “шашлик” під оплески оп’янілої публіки від так званого “опіуму для народу”. Я додам, що таких ні в чому невинних було 28 осіб. І це тільки єпископи і митрополити.
Можна ще навести чимало кривавих подвигів копії того, що бовваніє на Калинівському майдані. Найкривавіший його Декрет — про “красний терор”. (“Декрет о красному тероре”, підписаний Ульяновим-Леніним 5 березня 1918 року. Ото море крові потекло!!!). Розпочав він із дружин і дітей царських офіцерів Московської імперії. Оскільки ці офіцери не встигали сісти на французькі кораблі у Севастополі, щоб виїхати за кордон, дружини офіцерів із дітьми вирішили захистити своїх чоловіків і вийшли назустріч ленінцям, свято пам’ятаючи, що в жодної армії світу не підніметься рука розстрілювати жінок і дітей. Вони помилилися. Ленін дав наказ розстріляти всіх.
Так почався в Країні Рад червоний терор. Але то в Москві. То зовсім інша держава. І хай там вони розбираються зі своїми синами: кого канонізувати, а кого класти в мавзолеї. А до чого тут Україна, в якій цей вождь, до речі, жодного разу не був і, слава Богу, навіть не торкався нашої землі. Зате торкалася усіх нас його кривава ідеологія. Вона й тепер діє. Ми ж не ставимо пам’ятник сину свого народу, а захищаємо з піною біля рота рудимент вчорашнього дня і вчорашнього окупанта. Воістину, як пише Святе письмо, “нема пророка у своїй Вітчизні”. Ми навіть не хочемо слухати про свого видатного земляка Степана Руданського, який подав голос українською мовою, коли головний жандарм імперії Валуєв заборонив її, підкреслюючи, що ніякого “украінскаго язика нікогда нє било, нєт, і бить нє может”. Але від Дону до Вісли в ті далекі роки чулася ця мова, з якою виросла, як із материнської, нинішня московська, яка прийшла після хрещення Руси—України через триста з лишком років на Москву-ріку.
Ми не шануємо своїх, а цим самим не шануємо і зневажаємо самих себе. Ми молимося Богові не у своїй, а в чужій церкві. Ми слухаємо шустерів і кисельових, але під сумнів беремо те, що кажуть свої. Ми слухаємо тих, що живуть з України, але не слухаємо тих, які живуть Україною. Ми кажемо, що пам’ятник Леніну не просить їсти і хай стоїть. А пам’ятник Степану Руданському, якого сподвижниця нашого краю, бібліотекар Юлія Грош витягла з болота, вимила і поставила на п’єдестал у Хомутинцях, завтра проситиме у когось із нас їсти?! Ми всі проситимемо їсти, коли вчергове окупують Україну. Ми проситимемо їсти у тих, що завтра прийдуть і кластимуть вінки й квіти до цього ката українського народу, який своєю варварською ідеологією приніс в Україну голодомори з нечуваним на планеті канібалізмом — матері їли своїх дітей у 1921—1923, 1932—1933, 1946—1947 роках. Забулося, як за право продати чоботи чи мамину хустинку, вигнати на весілля чи хрестини трохи самогону запроторювали до тюрми. Забулося і про закон про 5 колосків. Забулося, що я, народжений у селі, не мав права жити у місті, як не мав права на паспорт, пенсію, прописку і був на рівні раба?! Тільки з Хрущовською відлигою нам дали паспорти і хоч якісь пенсії. Що ж, хай бовваніють чужі ідоли на нашій землі, коли у нас не прокидається у серці любов до Вітчизни і ми її так шануємо, як шанують її вороги наші, загарбники й окупанти.
Ось чому наша земля, фабрики, заводи й надра нам не належать. Бо ми ще до того й молимося у чужих нам церквах, збудованих за наші гроші, вважаючи свою мову не канонічною за вказівкою тієї ж Москви. От тільки болгари не вірять, що їхня мова неканонічна, як словени, грузини, вірмени, румуни, поляки, чехи й інші слов’яни, бо вони свято пам’ятають слова апостола Павла: “Той, хто звертається до Бога рідною мовою, той ближче до Бога”. А ми ж віддаляємося і бігаємо по хатах, збираємо по останній гривні, щоб віднести у московський патріархат і побудувати на своїй Українській землі “русскій мір”, а заодно й тюрму “русского міра” для себе і назавжди віддати свою територію, бо там, “гдє русская рєчь, там наша (авт. їхня) теріторія”. Принаймні саме так висловлюється нині Володимир Путін.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment