Комуністична селекція в пошуках універсального солдата

У своїй фундаментальній праці “Масовий терор як засіб державного управління в СРСР” (К. 1999) доктор історичних наук Сергій Білокінь навів дані про слідчу комісію, яку було відряджено 1930 року з Москви до Соловецького табору з метою перевірки фактів застосування наглядачами та медперсоналом тортур щодо ув’язнених. Але слідча комісія аж ніяк не була зацікавлена в розкритті самих злочинів, а навпаки, вона діяла, щоб приховувати та знищити і докази, і самих свідків.

Олексій ВОЛИНЕЦЬ,
біолог-фізіолог

Відомо, що за рік до цього там побувала американська комісія з метою ознайомлення з умовами утримання в’язнів. Напередодні до кіосків табору завезли білий хліб, який, до речі, не продавали, а на чисто застелених ліжках лежали вгодовані комсомольці. Те саме спостерігалося під час відвідування табору делегацією письменників СРСР на чолі з Максимом Горьким. Мета останньої акції: показати громадськості, як добре живеться в’язням на Соловках.
Тортури чи покарання, які застосовувалися на Соловках, у літературі не стали окремим предметом для аналізу, тому їхній характер і специфічність потребують подальших досліджень. Існує усталена думка, що тільки страхом і тортурами можна було стримати від повстання багатотисячні маси ув’язнених (див. О. Солженіцин “Архіпелаг ГУЛАГ”). З такою думкою легко погодитись, однак зауважимо, що не все так просто. Наведемо приклад: для чого конвоїрам потрібно було багаторазово піднімати зв’язану людину на дзвіницю вгору й опускати донизу? На дзвіниці зв’язаний лежав нерухомо упродовж 8 годин, а потім його зносили вниз до теплої кімнати, клали всього на 5 хвилин у добре нагріту піч, при цьому обстежували роботу серця, органів дихання тощо, а потім знову піднімали вгору на лютий мороз і вітер. І так шість разів упродовж 48 годин!
Подібне було, коли роздягнених в’язнів примушували сидіти нерухомо упродовж 18 годин на тонких жердинах у приміщенні, яке продувалося наскрізь холодним вітром. Практикувалися також групові ночівлі під снігом, тривале занурення в холодне багно, біг на морозі без одягу, довготривале непорушне стояння в’язня голим на мокрому камені чи пеньку під комарами. В’язнів скидали з висоти 365 сходинок із прив’язаною до спини колодою. Або: до ніг в’язня прив’язували голоблі, куди впрягали коня, на якого верхи сідав конвоїр і щосили поганяв тварину, волочачи прив’язаного по лісовій вирубці чи кам’янистому полю.
Влаштовували масові “екскурсії” до ям, в яких лежали розтерзані тіла в’язнів. Людина переживала шок від побаченого! Хіба це не наводить на думку, що за цим усім криється жорстоке випробовування людини на виживання? І. Рєзнікова в книзі “Православие на Соловках” підтверджує, що “в 1927—1930 рр. (кримінологічний кабінет) проводив соціологічні та невро-психопатологічні дослідження серед ув’язнених, займався статистичним опрацюванням матеріалів”.
Отже, можемо зробити певний висновок про широко практиковане на Соловках випробування в’язнів в умовах, максимально наближених до фронтових, тобто про проведення над людьми жахливих біологічних дослідів із військовою метою. Біологічна наука допомагала комуністичній диктатурі створювати універсального радянського солдата, який міг би тривалий час сидіти непорушно у засідці на гілці дерева, в гірській ущелині чи болоті, якими багата Скандинавія, і при цьому залишатися непоміченим для противника і, головне, не втрачати здатності продовжувати бій із ворогом.
Втікачі з табору, яким вдалося дістатися території сусідньої Фінляндії, описують ці тортури досить детально (до речі, такі втечі стали можливими лише тому, що там в’язні будували дві секретні дороги в напрямку Фінляндії). Кого  відправляли на ці муки? У “Соловецькій каторзі” Л. Чикаленка читаємо: “…більшість підозрілих людей по втечі, котрі освічені, і хто служив в білих арміях та взагалі, хто проти них духом”. Приводом для “відрядження” на Секірку (штрафний блок) було також невиконання “уроків” (норм). Втікачі одностайно стверджують, що з 1928 року щодня прибував ешелон переважно з українцями, кубанцями, донцями, кавказцями (євреїв, росіян майже не було).
Під виглядом покарань тут здійснювалася більшовицька сатанинська селекція. Інтенсивно проводилися пошуки таких індивідів, які здатні були витримати нелюдські навантаження. Серед сотень чи тисяч піддослідних могли якимось дивом вижити декілька осіб. Тоді вони ставали об’єктом для подальших біологічних дослідів. Важливо було отримати від уцілілих людей генетичний матеріал із метою не тільки вивчення, а й практичного застосування. Але передусім нагадаємо читачам дещо з історії генетичної науки, що стрімко розвивалася з початку ХХ cтоліття.
Дискусії з питань генетики здебільшого проводилися під гаслом: “Хто володіє євгенікою, той володіє світом!”. Цим питанням у Росії ґрунтовно займався Інститут експериментальної біології, який очолював М. Кольцов. 1920 року він заснував “Русское евгеническое общество”. У Москві видавався журнал “Русский евгенический журнал”. (До речі, Кольцову приписують відомий вислів: “Євгеніка — релігія майбутнього, і вона чекає своїх пророків”). Наука тоді вже володіла методами штучного запліднення тварин. Добре відомий на той час антропогенетик Олександр Серебровський пропагував проведення такої практики й на людях. Переконаний марксист, він 1929 р. опублікував статтю в “Медико-біологічному журналі” під назвою “Антропогенетика та євгеніка в соціалістичному суспільстві”, в якій прогнозував створення в найближчі роки банків сперми, взятої від визначних чоловіків для проведення штучного запліднення жінок. Навіть з’явився науковий термін: селекційний план і т. ін. Мета була конкретна: вирощування в спеціальних розплідниках дітей з певними психофізичними якостями. Вирішення цього питання вважалося можливим лише за умови знищення сім’ї як основи суспільства, оскільки, на думку Серебровського, дітонародження при соціалізмі має стати справою державною, а не приватною: “Решение вопроса по организации отбора в человеческом обществе несомненно возможно будет только при социализме после окончательного разрушения семьи, перехода к социалистическому воспитанию и отделения любви от деторождения…” Він наполягав на необхідності застосування певних заходів впливу щодо тих жінок, які, можливо, відмовлятимуться від ролі “інкубаторної машини” для народження “державних” дітей.
Подібні плани проведення біологічних дослідів над людьми виношували не тільки деякі науковці, а й передусім партійні вожді. Л. Троцький висловлювався так: “Людський рід… знову поступить в радикальну переробку і стане об’єктом найскладніших методів штучного відбору і психофізичного тренування”. Про це мріяли  М. Бухарін, А. Луначарський.
На пошуки “нових форм людини” було кинуто потужні сили науковців. Зоолог Ілля Іванов намагався схрестити людину з мавпою, на що було витрачено значні кошти для закупівлі в Африці шимпанзе. Для досліджень був залучений і Нобелівський лауреат, професор Військово-медичної академії фізіолог Іван Павлов. І хоча особисто він критично ставився до експериментів більшовиків, за вказівкою Леніна отримав від влади все необхідне для своїх дослідів. Павлов мусив знайти наукові підходи для закріплення і передачі спадковим шляхом умовних рефлексів, тобто набутих ознак. Тож Шаріков із “Собачого серця” виник не в хворій уяві Булгакова.
1922 року на Соловецьких островах була створена експериментальна база — табори особливого призначення (скорочена назва “СЛОН” — Северные лагеря особого назначения), куди доставляли тисячі чоловіків і жінок міцної статури або які мали військовий вишкіл. За свідченнями, взятими з альманаху “Звенья” (№ 1, 1991 р.) московського відділення “Меморіалу”, на островах Анзер і Заячому був побудований цілий комплекс, куди входили жіночі та дитячі бараки, лікарня, де лежали цілком здорові люди, була молочна ферма, теплиці тощо. На Соловках було також багато талановитих митців, науковців, колишніх державних і громадських діячів. Вони теж підлягали селекції заради перемоги у майбутній світовій війні.
Восени 1939 року СРСР вчинив напад на Фінляндію, до якого готувався заздалегідь. “Війна буде блискавичною, малою кров’ю і на чужій території”, — таким було популярне гасло Москви. Однак мужні фіни, будучи в меншості, дали гідну відсіч агресору. Героїчними зусиллями вони захистили свою країну в умовах лютої зими (під 40о С) і глибоких снігів. Війна закінчилася навесні наступного року. Втрати СРСР — до 272 тисяч бійців, тоді як фіни втратили за весь період кампанії 23 тисячі (разом із втратами серед цивільного населення).
Невдачу потерпіла й та частина генетиків, яка планувала зробити переворот у генетиці людини. Нічого путнього також не вийшло з людськими розплідниками. Свої таємниці природа не бажала відкривати і розвиватися за вказівками комуністичних (чи нацистських) авантюристів.
Однак небезпека не зникла, вона існує й досі. В останній період генетична наука збагатилася новітніми досягненнями. Широко впроваджуються в практику генетично модифіковані види рослин, з’явилися перші живі клони тварин. Переважно розшифровано геном людини, діють медичні заклади, де “сурогатним матерям” підсаджують штучно запліднену жіночу яйцеклітину для виношування не своєї дитини. В тяжких економічних умовах, спровокованих і нашою владою, кожна українська жінка, яка народжує чужу дитину заради заробітку, може стати “живою машиною”, позбавляючи себе родинного щастя.
Окрім питань морально-етичних, є ще проблема безпеки для майбутнього людства. Практику з генними структурами можуть використати політичні злочинці для своїх мізантропічних цілей. Чи є гарантії, що певні технології не будуть використані для знищення деяких груп населення за етнічними чи іншими ознаками? Напевно, ні. Тож людство мусить бути пильним!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment