Оживе слава про Марка Боєслава

boeslavТарас САЛИГА

Михайло Дяченко (Боєслав) народився 25 березня 1910 р. на Івано-Франківщині (Станіславщині), в с. Боднарові Калуського р-ну. У дитинстві залишився сиротою. Природа обдарувала його поетичним талантом, який розгледів старший брат Микола. Він і подбав, щоб Михайло здобув гімназійну освіту у Станіславі та продовжив навчання у Львові, де студіював право. Є свідчення, що Микола Дяченко навчався в Українській сільськогосподарській академії у Подєбрадах (тоді Чехословаччина), студентами якої були інтерновані вояки армії УНР із-під стягу Симона Петлюри. Звідси він привозив для Михайла літературу, під впливом якої формувався його світогляд. “Подєбрадська лектура” (є підстави вважати) поставила остаточний наголос на його життєвому виборі. 1930 р. Михайло Дяченко стає референтом пропаганди Проводу ОУН Карпатського краю. Попереду суспільно-політична, педагогічна й журналістська праця на Станіславщині та Холмщині. Арешти, тюрми… З виникненням у липні 1944 р. Української Головної Визвольної Ради (УГВР) він стає її членом. Бути членом УГВР означало мати досвід підпільної роботи, національну стійкість, вишкіл на досвіді ідейно-духовних попередників і героїчних сучасників. Врешті, для Михайла Дяченка це ніколи не було іспитом, це був стан його душі, громадянська потреба сина рідної землі, українського патріота. Навіть у жахливі для Західної України післявоєнні роки, коли товарняки із “западенцями” котились один за одним у сибіри, а ночами горіли хутори й села, бо енкаведисти шукали “бандьорів”. Ще вчора лунали бойові, сповнені оптимізму марші, які складали упівські поети: “Із гір Карпат несеться гомін волі, // Із гір Карпат несеться волі зов, // Там синьо-жовті лопотять прапори — // Там вже заграла українська кров”. А відразу після визволення українських земель від німецького фашизму народ став складати свої, найчастіше коломийкові, строфи: “Б’ється УПА довгі роки, // А маскалі з усіх боків… // Як саранча емгебисти, // Хочуть Україну знищить”. У цей час Михайло Дяченко (Боєслав) видає підпільний журнал “Чорний ліс” (1947—1950). Він також був редактором газети УПА “Шлях перемоги”.
У роки юності Дяченком керувало невгасиме бажання письменницького росту. Гіркі обійми сирітства ще змалечку будили у ньому потребу протистояти буденщині, шукати виходу зі складних ситуацій. Якесь глибоко приховане внутрішнє відчуття пробивалося з душі, підказуючи, що таким рятунком йому може стати поетична Муза, слово, що його зігріватиме у найстрашніших безвиходях; слово, що додаватиме йому сил, віри, що кликатиме його і підніматиме інших на “кривавий бенкет” за українську державність… Слово “очищаюче, зміцнююче, вогненне…”. “Як ще маленький був у пеленках, // Як янгол Божий станув наді мною, // Мов лицар із мечем грізним в руках, // Та з золотоголосою трубою. // І усміхнувшись любо, дав мені // Сурму, і Божу іскру в душу вдунув, // А потім засіяв в небесному вогні — // І полились, мов спів по віщих струнах, // Святі слова: // — Як виростеш, іди між свій народ // І грай йому, буди, хай рве кайдани! // Сурми, співай, хоч в кігтях перешкод, // Хай Україна з мертвих гордо встане!”
У відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України доцент Львівського національного університету імені Івана Франка Ірина Яремчук натрапила на автографи чотирьох листів Михайла Дяченка в редакцію “Дажбога”. Один із них є у фонді Євгена-Юлія Пеленського, а три — у фонді Богдана-Ігоря Антонича. Вони датовані 1934 роком. Молода дослідниця дійшла висновку, що звернення нікому невідомого на той час юнака із Підкарпаття М. Дяченка саме до молодіжного часопису “Дажбог” було невипадковим. Освічений юнак уже добре орієнтувався у галицькому політичному житті та літературному процесі. Якраз о цій порі за ініціативою Євгена-Юлія Пеленського, члена літературної групи “Листопад”, редактора часопису для української молоді “Вогні”, співробітника донцовських видань, було відкрито “Дажбог” — видання, яке б “мало перервати мовчання, споводоване летаргією ЛНВ”, та, як писалось у передньому слові, звернутому до читачів, “об’єднати при журналі поетів молодої генерації, націоналістів…”
У першому листі, коментує дослідниця, прохання молодого автора про передплату “Дажбога”, а також про оцінку його поетичних спроб — віршів “Заграйте, громи!” та “В 15 роковини 22 січня 1919 р.”. Наступний лист теж адресовано редакції. З огляду на те, що він зберігається у фонді Б.-І. Антонича, безперечно, правильно вважає авторка, що його передали Б.-І. Антоничу як співредакторові журналу. До речі, редакція часопису “Дажбог” звернулася до читачів із проханням висловити думку про загальний стан розвитку української літератури. Нагадую цей факт лише тому, що молодий боднарівський просвітянин одразу відгукнувся на пропозицію редакції. Очевидно, що в цьому випадку, в якому дошукуємося дяченківської спонуки віршописання, мабуть, не так важливо акцентувати на тому, яким був його надісланий реферат, хоч сам Дяченко в листі до редакції так питання ставив. Очевидно, що юнак, маючи вже гімназійну освіту, міг написати професійне дослідження. Адже які критичні та науково-літературознавчі “дива” у його віці творив вояк-усусус Микола Євшан-Федюшко із Войнилова, що зо два десятки кілометрів від Боднарова.
Дяченка хоч і цікавить оцінка його реферата, але вона для нього не головна. Він більше турбується за свої поетичні спроби: “Яка є думка про мої вірші?” Та з “літературної порадні” часопису “Дажбог” надходили не такі відповіді, яких чекав поет-початківець. А він усе ж стояв на своєму: “Посилаю свіжі свої спроби й доти посилатиму, доки не будуть добрі! Прошу ласкаво й про них дещо сказати”. Згодом      М. Дяченко надішле в редакцію “Дажбога” й рукопис першої своєї збірки. Уявляючи її вихід у світ, йому хочеться, щоб вона була подібною до збірки Богдана Кравціва “Сонети і строфи” — у форматі “шістнадцятки”, накладом — у рівних частинах на кращому і гіршому папері”.
Може виникнути питання: чому           М. Дяченко — новобранець поетичної Евтерпи — так “взорував” на Богдана Кравціва? Відповідь проста і цікава. По-перше, вони з одного покоління (Б. Кравців лише на неповних п’ять літ старший). Крім того, земляки. Із рідного села Боднарова, в якому народився М. Дяченко, до Лоп’янців, де минуло дитинство Б. Кравціва, якщо не рукою подати, то принаймні близько. А по-друге, допитливий учень Станіславської гімназії і пластун М. Дяченко не міг не знати поета Галайду (псевдо Б. Кравціва), який саме в цей час друкував свої вірші у молодіжному віснику “Український пласт”, що виходив у Станіславі. 1929 року Б. Кравців видрукував свою першу збірку “Дорога”, а через рік — збірку “Промені”. Збірка “Сонети і строфи”, що так імпонувала Дяченкові, вийшла 1933 р. у Львові накладом Богдана Дороцького у друкарні Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка.
У світоглядно-зоровому полі М. Дяченка, що так наполегливо шукав своєї власної дороги у літературу, звичайно, була усусусівська поезія, яку тоді декламували у галицьких читальнях, народних домах, на фестинах тощо. Тим паче, що авторами такої поезії незрідка були близькі йому земляки, які брали безпосередню участь у визвольних змаганнях як вояки Стрілецького Легіону. Скажімо, Олесь Бабій, автор поетичних збірок “Ненависть і любов”, “За щастя оманою”, “Пожнив’я” та великої поеми “Гуцульський курінь” — близький його краянин (походив з-під Войнилова, с. Середнє). Як же його міг не знати молодий боднарівський просвітянин?! Він не тільки знав, а й пропагував його творчість.
Захоплювався Дяченко і творчістю Юри Шкрумеляка (знаменитого Сорокатого), чи не найпопулярнішого тоді в Галичині письменника, твори якого друкувались у розмаїтих просвітянських календарях і читанках. Його поема “Сон Галича”, лірико-публіцистична повість “Поїзд мерців”, збірка віршів “Авлева жертва” та інші речі були лектурою у пластових організаціях і скрізь, де проводилися будь-які масові культурницькі заходи.
У пору творчого визрівання у Дяченковій поетичній палітрі побачимо впливи Івана Франка, Євгена Маланюка, Володимира Сосюри, “стильові кольори” поетів так званої “фронтової” поезії. У цьому ракурсі, тобто в розмові про Дяченкову пристрасть до знань і його невтомність творчих шукань важко не зробити бодай короткого екскурсу в творчу долю поета-упівця Мирослава Кушніра, що схожа до Дяченкової долі навіть у біографічних деталях. Михайло Дяченко ріс сиротою, Мирослав Кушнір — напівсиротою, в обох були старші брати, до речі, обидва Миколи. Кожен із них переклав на свої плечі батьківські обов’язки не тільки рятувати братів від голодного сирітства, а й піклуватися про їхню ґрунтовну освіту. У майбутньому М. Кушнір присвятить своєму доброму і любому опікунові оповідання-нарис “Брат”, а Михайло Дяченко своєму — поезію “Спомин”. “Давно (ще хлопчиком я був) // Обідраний ходив я по дорогах. // (Батьки мої полинули до Бога). // Я сиротиною зустрів грізну добу. // Мов гади, дні мої плелись, повзли, // Сичали люто, болісно кусали. // Здавалося — доріг нема, лиш скали. // Ну, що ж? Було не плачу я, малий. // От так то доля дряпала, мов рись — // Ні серця теплого в людей, ні жалю, — // Та слово щире я почув: — // Борись! // Борись! — товклось в душі… // А я ж дитя Дурне. // Та в серці слово стало сталлю — // І вперто з ним пішов я у життя”.
Оте сакраментальне “борись!” ставало в серцях сталлю для молодого тодішнього покоління, яке можна назвати “розіп’ятим”. Двадцятитрилітнім в оточенні московських карателів (1945 р., на околиці с. Дібча) М. Кушнір підірвався гранатою, щоб не здатися чужинцям живим. Перед цим був у нього вірш:
Осталась лиш одна-однісінька граната,
А ворог не стріляв, хотів узять живим,
Але хто жити вміє — вміє і вмирати
Прощанням зброї, гострим і стальним.
Ще сім літ після закінчення Другої світової війни М. Дяченко (Боєслав) не складатиме зброї проти московських окупантів. 23 лютого 1952 року в селі Дзвиняч Богородчанського р-ну на Івано-Франківщині нишпорки-енкаведисти вистежать його криївку і він разом із шістьма побратимами не здасться. Усі підірвалися гранатами. П’ять літ до цього трагічного дня, саме Різдвяних свят 1947 р., М. Боєслав написав баладу, яку назвав “Пісня про друга Миколу Н.-Вартового” (8. І. 1947 р.). У ній відтворено упівський бій на Покутті під Снятином проти більшовицьких облавників, що відбувся під Новий 1947 рік. Марко Боєслав знав і щохвилі був готовий, що подібне може трапитися і з ним. І трапилось…
Упали всі друзі, лишився Микола,
В пістолі один лиш набій.
Нема чим стріляти — кати доокола —
Прощай, Рідний Краю Ти мій!

Зв’язали Миколу, в село завернули,
А рано зігнали всіх з хат.
— Покайся, бандьоро! — щоб всі це почули
Шепнув, скаженіючи, кат.

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment