Про вірних і «невірних» у Мукачівській греко-католицькій єпархії

12В Ужгородському національному університеті відбулися збори громадськості, присвячені 91-й річниці від дня народження визначного церковного, громадсько-політичного діяча, в’язня сумління режимів Горті та совєтського, великого патріота України Івана Маргітича. Організували їх обласні організації ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка та Закарпатська спілка ім. владики Івана Маргітича. Скласти шану пам’яті народному єпископу прибуло чимало мирян, духовних отців Закарпаття.
Урочистості закономірно перейшли на обговорення теми, якою все життя переймався владика Іван — потреба єдності Мукачівської єпархії із УГКЦ, вільне використання української мови у богослужінні. За підсумком обговорення ухвалено два звернення. Подаємо одне із них (у викладі), адресоване Святійшому Отцю Бенедикту XVI, Папі Римському і, відповідно, правлячому єпископу Мукачівської греко-католицької єпархії Мілану Шашкіну.

Володимир ПІПАШ,
голова Закарпатського ОО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка

Створення торік Закарпатської греко-католицької спілки імені владики Івана Маргітича керівництво Мукачівської греко-католицької єпархії сприйняло вкрай неприхильно. Хоча спілка була налаштована на порозуміння та співпрацю з ним, бо користь від того для Церкви очевидна.
Особливе незадоволення викликала ініціатива “Щоб усі були одно”, спрямована на поступове об’єднання всіх греко-католиків нашої держави, об’єднання Мукачівської єпархії та УГКЦ, а також ідея поширення практики богослужінь живою, зрозумілою, а не “мертвою” церковнослов’янською (по суті — староболгарською) мовою.
Категорично вони не сприйняли й ідею, яку прихильно зустріли люди, — дозволити священикам згадувати під час богослужінь Верховного Архієпископа Святослава як главу Греко-Католицької Церкви в Україні.
Дивно, але чомусь у заснуванні спілки звинуватили священиків “української орієнтації”. Насправді її ініціювала українська греко-католицька інтелігенція краю. Незважаючи на це, керівництво єпархії почало “сторонитися” і навіть карати тих священиків, які стоять на боці своїх вірних (абсолютна більшість їх — українці), що просять службу Божу вести українською мовою. Позиція керівництва єпархії, що карає священиків за любов до своїх вірних і свого народу та прагнення до єдності, це вже не просто непорозуміння.
Складається враження, що відбувається повернення до практики тих часів, коли єпархією керував відвертий сепаратист, українофоб і мадярон Іван Семедій, за якого патріоти нашого народу, зокрема й священики, разом із б. п. єпископом Іваном Маргітичем, несправедливо зазнавали дискримінації, а все українське сприймалося вкрай ворожо. Це дуже заскорузла й непрогресивна тенденція, — говориться у зверненні, яка суперечить не лише розвиткові єпархії, а й вимогам ХХІ століття.
Аргументи консисторії: мовляв, греко-католицька громада не має права ініціювати зміни, бо це суперечить “традиції” єпархії, щонайменше дивні.
Щоб з’ясувати, чи мають підстави зазначені закиди, громада звернулася до фахівців з історії Церкви та Канонічного Права із запитаннями:
1. Які Церковні закони порушили вірники — греко-католики, створюючи громадську організацію — Закарпатську греко-католицьку спілку ім. владики Івана Маргітича?
2. Чи існувала у Мукачівській єпархії традиція і практика згадування глави УГКЦ за часів репресій Церкви та у роки її відродження в незалежній Україні?
3. Які канони Церковного права порушують духовні отці Мукачівської греко-католицької єпархії, згадуючи Верховного Архієпископа Греко-Католицької Церкви в Україні?
4. Чому вірникам-українцям відмовляють звертатися до Господа Бога їхньою рідною українською мовою, постійно нав’язуючи церковнослов’янську, хоч вірникам-угорцям, румунам тощо дозволено молитися рідними мовами?
5. Чи відповідає дійсності твердження проводу Мукачівської греко-католицької єпархії (єпископа та членів консисторії), що практикування української мови у богослужіннях є “порушенням” Церковного Права і “традиції”, яку не можна порушувати єпархії?
6. На якій підставі і чи з дотриманням Церковного законодавства 1992 р. єпископ І. Семедій та його найближче оточення отримали статус “sui juris” (“свого права”) для Мукачівської греко-католицької єпархії?
7. Зазначений вище статус визначався як “тимчасовий”. Що означає “тимчасовість”? Може, 20 років для “тимчасовості” вже достатньо?
8. Чи може, згідно з Церковним правом Католицької Церкви, існувати у європейській державі кілька Помісних Греко-Католицьких Церков? І чи не є це казусом для Вселенської Церкви?
9. А може, настав час реалізувати проект Ватикану від 1994 р. про утворення в Закарпатті Греко-Католицької митрополії, яка б стала частиною Греко-Католицької Церкви в Україні і яка (УГКЦ) нині вже має сім митрополій?
Відповіді на запитання були знайдені у Кодексі Канонів Східних Церков (ККСЦ) (видання 1993 р.) та Катехизмі Католицької Церкви (ККЦ) (видання 2001 р.). Зазначені книги не всім доступні, тому за бажання їх можна прочитати в Інтернеті.
Отже, згідно з каноном 18 ККСЦ: “Вірні мають повне право засновувати товариства і керувати ними для цілей любові або побожності, або плекання християнського покликання у світі, а також скликати збори для спільного осягнення цих цілей”. Таким чином, з’ясовано, що громада таки мала повне право засновувати спілку імені владики Івана Маргітича!
Відповіді на запитання, чи маємо право висловлювати свої пропозиції та побажання від імені спілки дає § 2 та § 3 канону 15.
“§ 2.: “Вірні свобідно можуть виявляти Пастирям Церкви свої потреби, особливо духовні, а також свої побажання”;
§ 3.: “Відповідно до своїх знань, компетенцій і здібностей, якими відзначаються, вони мають право, а іноді навіть обов’язок, виявляти Пастирям Церкви свою думку в справах, які стосуються добра Церкви, і, зберігаючи непорушність віри і звичаїв та пошану до Пастирів, а також, зважаючи на спільну користь і гідність осіб, ознайомлювати з нею інших вірних”.
Таким чином громада має не лише право, а за потреби “ще й обов’язок” на таке. Тому заперечення таких прав (і навіть обов’язку), недоброзичливе ставлення до них із боку керівництва МГКЄ суперечить Кодексу Канонів Східних Церков.
Це стосується пропозицій щодо прагнення єдності Греко-Католицької Церкви в Україні. Бо як може кваліфікуватися прагнення до єдності греко-католиків у нашій державі — якимось мало не єретизмом?!
Порядок згадування ієрархії у богослужінні регламентується канонами 161, 162 ККСУ. Тож заборона священикам згадувати Главу Греко-Католицької Церкви, яка виходить від керівництва МГКЦ в останні роки, йде, як вважають вірники, не від любові, а від гордині.
Одним із принципово доленосних рішень Другого Ватиканського Собору став дозвіл всім вірним Католицької Церкви молитися рідною, національною мовою. Щодо звичаїв (“традиції”) Мукачівської єпархії на моління церковнослов’янською мовою, то від неї треба відмовитися (згодні, що процес цей має бути поступовим і добровільним — реалізовуватися там, де цього просять вірники, однак не повинен умисно заборонятися), як це зробили в інших греко-католицьких церквах, де перейшли на рідні мови.
Бо, по-перше, змінювати такі звичаї та традиції дає право Катехизм Католицької Церкви, який Святійший Отець Іван Павло ІІ назвав “Конституцією Церкви”. Його ст. 83 чітко роз’яснює різницю між Апостольською Традицією та церковними традиціями. У ній зазначено, що на відміну від Апостольської Традиції, “традиції” богословських, дисциплінарних, літургійних чи духовних, народжених упродовж віків у помісних Церквах… є особливими формами, за допомогою яких велика Традиція виражається так, як це властиво прийнято для цього місця та цієї епохи… вони можуть зберігатися, змінюватися або ж скасовуватися”.
А ст. 1204 зазначає: “Відправа літургії повинна відповідати духові і культурі різних народів (Пор. ІІ Ватиканський Собор, Конст. “Sасrоsапсtит Сопсіliит”, 37—40.). Щоб містерія Христа була “розголошена для всіх народів, щоб вони повинувалися вірі” (Рим. 16,26), вона повинна проповідуватись, відправлятись і переживатись в усіх культурах так, щоб містерія Христова не усувала їх, а служила їх освяченню і доповненню (Пор. Іван-Павло II, Апост. зверн. “Catechesi tradendae”, 53.). Якраз зі своєю власною людською культурою (і через неї), прийнятою і перетвореною Христом, безліч Божих дітей мають доступ до Отця, щоб Його прославляти в одному Дусі”.
У ст. 1206 читаємо: “…Пристосування до культур вимагає навернення серця і навіть, якщо це потрібно, розриву з прадідівськими звичаями, якщо вони є несумісними з католицькою вірою” (Іван-Павло II, Апост. посл. “Vicesimus quintus annus”, 16). Тож ця стаття переконливо свідчить, що від віджилих звичаїв і “традицій” (щодо обов’язкового церковнослов’янськомовного характеру богослужінь) насправді не тільки можна, а й треба відмовлятися.
Переходу на українську мову заважають ще два чинники, штучно спричинені “політикою” єпархіального керівництва:
1) відсутність відповідних навиків у священиків, яких у семінарії зумисне готують так, аби вони могли служити лише на церковнослов’янській (староболгарській) мові, яка незрозуміла або малозрозуміла народові. Не володіючи навиками служіння українською, молоді отці відмовляють вірникам у проханні вести службу українською. Стосується це катехично-дяківських шкіл;
2) затягування видання українською мовою “Великого Ізборника” та “Ірмологіону Мукачівської єпархії”.
Тож владиці Мілану варто якнайшвидше “навернути серця” до українців, які становлять абсолютну більшість вірних єпархії, до їхньої культури та духовних прав! А не нехтувати ними.
Свідченням такого навернення став би курс на престижне впровадження у богослужіння української мови як рідної мови абсолютної більшості населення Закарпаття та вірників Мукачівської греко-католицької єпархії (з цією метою також — і запровадження навчання з підготовки майбутніх пастирів до богослужінь українською у семінарії, переклад і видання українською мовою вищезазначених книг) та сприяння процесу єдності Греко-Католицької Церкви в Українській державі (розпочати цей процес можна хоча б із повсякчасних згадувань під час богослужінь її Верховного Архієпископа).
Щодо “статусу “sui juris” (“свого права”) Мукачівської єпархії, то Інститут історії Церкви (Львів) ще у 90-ті роки минулого століття провів дослідження історії “sui juris” у Мукачівській єпархії. Було виявлено, що 1991 р., коли комуністична номенклатура та КДБ організували спалах сепаратизму на Закарпатті, владика І. Семедій та його найближче оточення сфальсифікували документ про бажання начебто “більшості” священиків про потребу “особливого” статусу для Мукачівської єпархії. І “потребою” того, ніби більшість вірників греко-католиків на Закарпатті становлять не українці, а якісь “русини”. Насправді це була груба фальсифікація, бо згідно з даними Всеукраїнського перепису населення (2001 р), у Закарпатті мешкає понад 1млн українців і близько 10 тис. осіб, що виокремлюють себе як “русини”.
Реалізуючи результати волевиявлення греко-католиків єпархії, 1994 р. Апостольська Столиця розробила проект створення Закарпатської митрополії у єдності із Верховним Архієпископом Греко-Католицької Церкви України, узгоджений з усіма та підписаний тодішніми єпископами Мукачівської єпархії — Іваном Семедієм, Іваном Маргітичем та Йосипом Головачем. Лише через якийсь час двоє із них (І. Семедій та Й. Головач) заявили про “зняття” своїх підписів під погодженням. Таким чином ідею було заблоковано.
Тож греко-католицька спільнота попросила Преосвященного владику Мілана ініціювати розблокування цієї ідеї Ватикану щодо створення Закарпатської митрополії у єдності з УГКЦ. Тим паче, що статус “sui juris” був наданий як тимчасовий, тобто короткотривалий. Треба припинити гальмування природного прагнення греко-католиків Закарпаття до єдності з усіма греко-католиками України у єдиній Помісній Греко-Католицькій Церкві. Альтернативи цьому процесові немає. Адже абсолютна більшість греко-католицьких вірників Закарпаття — українці, а Закарпаття є і завжди буде складовою частиною Української держави.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment